Загублене серед боліт і лісів село Вежиця Рокитнівського району — поліська глибинка: до Білорусі — рукою подати, до райцентру — вісімдесят кілометрів. Життя у місцевих мешканців нелегке: щоб вижити, працюють важко. Але навіть за таких обставин не зчерствіли душею — здатні до співпереживання, милосердя, як, скажімо, Валерій Мусійович Кузьмич.
Називаю його по імені та по батькові не випадково, бо вчинки цього 43-річного чоловіка викликають захоплення й повагу. Виховуючи з дружиною Галиною Кирилівною дев’ятеро дітей, подружжя Кузьмичів удочерили ще й семирічну Каріну з Луганської області. Дівчинка має інвалідність — народилась без однієї ніжки. Її всі Кузьмичі прийняли дуже гостинно, і тепер їхній дім став для неї рідним. Вродливе дівча цього року стало першокласницею, щоправда, навчається вдома, за індивідуальною програмою — до неї приходять вчителі, а інколи допомагає й тато Валерій, який за освітою — вчитель.
Щоправда, останніми роками він не вчителює, а опікується «приватним» будинком милосердя, який уже три роки діє у Вежиці. Під його дахом зібрались одинадцять складних доль. Крім двох пенсіонерок із сусіднього Старого Села (одній 87 років, вона одинока і через тягар літ не може сама собі дати раду, інша, 60-річна, після інсульту, паралізована), тут мешкають знедолені і з інших регіонів України.
— З Херсонського дитячого інтернату привіз сюди двох подруг (від них свого часу відмовились матері ще у пологовому будинку). Привіз до Вежиці тому, що обидві на той час досягли повноліття, тож повинні були обрати собі якийсь «дорослий» заклад. Дівчата мають тяжкі каліцтва: Віка — без ніг, а Галина не має кистей рук, — розповідає Валерій Кузьмич, який нині опікується проблемами Вежицького будинку милосердя. — З Черкаської області у нас батько з трьома доньками-інвалідами, у них непорядні люди відібрали помешкання. З Полтавщини — 32-річна жінка-інвалід, яку мама немовлям з незав’язаною пуповиною залишила на залізничному вокзалі. З Кіровограда — чоловік, у якого через старість відмовляє пам’ять, із 46-річною прикутою до ліжка донькою-інвалідом...
Бачу, що Валерій Мусійович близько до серця взяв трагедію кожного із цих людей, через що ті довірили йому не лише свої болі й таємниці, а й, по суті, і життя. Бо жоден із мешканців Вежицького будинку милосердя не вижив би без сторонньої допомоги та опіки. Судячи з їхніх відгуків, все це вони знайшли тут, у віддаленому поліському селі.
— Після того, як мама померла, у батька стався стрес — він тепер мало що розуміє, навіть поїсти самостійно не може — няні його годують з ложечки, — розповідає Тетяна Мішина, інвалід першої групи, яка хворіє на міопатію — тяжку спадкову хворобу м’язів, через що може управляти лише головою та руками. — Ми з батьком, мабуть, померли б, якби нам не дали тут притулку і догляду, причому зовсім чужі нам люди. Дуже вдячна їм за чуйність і добрі серця...
— Тут нам тепло і затишно, краще, ніж це було у звичайних державних інтернатах. За нами хороший догляд, — каже ще один мешканець будинку милосердя Петро Печенюк, якого поліомієліт прикував до ліжка. — Годують добре, чотири рази на день. Піклуються про нас.
— А що спонукало вас створити такий будинок милосердя? — цікавлюсь у Валерія Кузьмича. — Хіба вам власних клопотів бракує — сім’я ж у вас чималенька?
— Справді, сім’я у мене величенька, але ми з дружиною справляємось. І діти у нас вже помічники. До речі, моя сім’я схвалила моє рішення створити будинок милосердя, і тепер мені дуже допомагає. Щодо задуму, то на його втілення вплинули три чинники: те, що я — глибоко віруюча людина і повинен не словом, а добрими ділами підтверджувати це; те, що від своїх батьків, простих селян, отримав добре виховання — вони вчили мене добра і самі показували в цьому приклад; і, звичайно, наші добрі поліські традиції ділитися з ближніми останнім шматком хліба — навіть у голодні роки сюди приходили люди з Житомирщини і ми їм допомагали харчами.
— А де берете кошти на утримання будинку милосердя — адже він не державний? — запитую у Валерія Мусійовича.
— Функціонуємо за рахунок пожертв, допомагають і релігійні громади, до того ж різних конфесій, політики, депутати, — розповідає В. Кузьмич. — А ось зарплату (вона невисока) чотирьом няням, медсестрі, двом кухарям виплачують самі підопічні із своїх пенсій.
— Я в пошані схиляю голову перед такими людьми, як Валерій Мусійович Кузьмич, — каже голова Рівненської ОДА Василь Берташ, який приїхав у Вежицю з подарунками для мешканців будинку милосердя. — Всіляко допомагатиму цьому закладу.
До речі, під будинок милосердя на початку його створення сім’я Кузьмичів віддала одну свою хату. Згодом — добудували ще дві, тож тепер тут просторо. Проте скромний Валерій Мусійович посоромився сказати, що три роки тому влада подала документи, щоб його дружині Галині Кирилівні присвоїли почесне звання «Мати-героїня», але, на жаль, віз і нині там...
