Із досьє «Голосу України»
Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 року в с. Теліжинці Тетіївського району, що на Київщині. Поет, перекладач, кіносценарист, драматург, громадський, державний і політичний діяч. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка та Вищі сценарні курси в Москві.
У 1961 році в «Літературній газеті» опублікував поему-трагедію «Ніж у сонці», що викликала бурхливий резонанс. Автор багатьох збірок віршів і поем, зокрема, «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «Київське небо» (1976), «Дума про Вчителя» (1977), «Сонце і слово» (1979), «Драматичні поеми» (1982), «Теліжинці» (1985), «Берло» (2007), «Слово» (2009, в перекладі російською мовою).
Його твори надруковані багатьма мовами зарубіжних країн.
За сценаріями Івана Драча на Київській кіностудії ім. Довженка знято фільми «Криниця для спраглих» (1967), «Камінний хрест» (1968), «Іду до тебе» (1971), «Пропала грамота» (1972), «Дід лівого крайнього» (1974), «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1984), «Мама рідна, любима» (1986, у співавторстві з М. Мащенком), «І в звуках пам’ять відгукнеться» (1987), «Зона» (1988, у співавторстві з М. Мащенком).
Відомий і як літературний критик. Його книга статей і нотаток «Духовний меч» (1983, 1988 — російською мовою) — визначне явище української літературної есеїстики.
Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка — за збірку поезій «Корінь і крона» (1976). За поетичну збірку «Зелёные врата» удостоєний Державної премії СРСР (1983).
Обирався депутатом Верховної Ради України. Очолював Київську організацію НСПУ. Нині — голова ради товариства «Україна».
Герой України.
Як правда стала...антирадянщиною
Ред.: — Сьогодні в нас у гостях Іван Федорович Драч. Письменник, громадський, політичний діяч. Ці слова дуже багато про що говорять.
Іване Федоровичу, щонайменше п’ять ваших творів містять у своїх назвах слова «сонце», «соняшник». Це випадковість чи якийсь задум був?
Іван Драч: — Задуму жодного не було. Мабуть, душа в мене така, що дуже любить сонце, барви. Є в мене те, про що так влучно сказав Павло Тичина: «Я володію аркодужним перевисанням до народів». Я багато писав про Вірменію, дуже люблю Кавказ. Можливо, тому що батьки тікали від голоду в 1932 році на Кавказ. Перебули там голод. Потім повернулися назад, але півсела загинуло. Можливо, в мене ще присутній кавказький тембр.
— Який перший ваш твір побачив світ друком?
— Якось нас із Дмитром Павличком послали у складі делегації Української РСР на Генеральну асамблею ООН у Нью-Йорк. І коли ми потрапили на Уолл-стріт (вулиця, де зосереджені потужні світові фінансові установи. — Ред.), то я сказав жартома Дмитру Васильовичу: «Я з цією вулицею «воюю» ще з чотирнадцяти років». Він здивовано глянув на мене, і тоді я згадав свій перший вірш, написаний мною-семикласником і надрукований у районній газеті. «Нас ніхто не подолає, Хоч уже скалить зуби Уолт-стріт», — такий політичний вірш. Тож я йшов цією нью-йоркською вулицею і жартома говорив Дмитру Васильовичу, що з цією вулицею я воюю з чотирнадцяти років і ніяк не можу її подолати (сміється).
— І тим не менше вас відрахували з факультету журналістики...
— То за політику.
— Що ж ви такого антирадянського вчинили?
— Я виступав з радянських позицій. Як заступник секретаря комсомольської організації факультету з ідеології щоп’ятниці проводив політінформації. Тобто інформував студентів про те, що робиться в світі. Так от одного разу й розповідаю, що ці прокляті сталіністи виробляють. Вони в Караганді душать наших робітників. Ті робітники, справжні ленінці, виступають проти сталіністів, за що їх і потовкли танками. Я все це і розповідав, як було насправді. І не думав — не гадав, що це антирадянщина... Я просто із чистоти душевної, комсомольської. Та ось після занять виходжу з університету, а мене під руки хапають двоє і ведуть у машину. Привезли в КДБ, а воно — поруч з університетом (факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка тоді знаходився на розі вул. Володимирської і бульвару Шевченка. — Ред.). Там і почалася перша обробка...
— Яка завершилася відрахуванням з університету. Чи не так?
— Я вже тоді надрукував поему-трагедію «Ніж у сонці» і поему «Смерть Шевченка». Отож Павло Загребельний забрав мене завідуючим відділу художньої літератури в «Літературну газету» (тепер «Літературна Україна». — Ред.). А так як він був наближений до Щербицького, то вже КДБісти боялися мене чіпати. Я там рік пропрацював, а потім поїхав до Москви навчатися на кіносценариста.
«Усе тоді вирувало-клекотало...»
— Ви стояли біля витоків Руху...
— Стояли тоді всі.
— Як усе почалося, хто перший запропонував цю ідею?
— Тоді вся Східна Європа вирувала. Народні фронти в Прибалтиці з’явилися. Берлінська стіна падала. «Солідарність» не давала спокою владі в Польщі. У Спілці письменників постійно збиралися літератори, кіношники, робітники з провідних заводів — «Ленінської кузні», «Арсеналу», інших столичних підприємств.
До мене приходили люди й казали: «Що ти сидиш там, нагорі, дивись, люди щось роблять, і тобі треба щось робити». А я у відповідь: «Почекайте трохи, нехай воно набере певної сили, щоб усе аж клекотало». Дочекалися ми цієї миті. Створили первинну організацію Руху в Спілці письменників, потім — в Інституті літератури. І тоді нас кличуть у ЦК Компартії України: мене, Бориса Олійника, Юрія Мушкетика, Олексу Мусієнка... Кажуть нам: «Що ж ви, хлопці, робите, ви ж потім не дасте ради, як усе завирує...» Ми до тих застережень досить скептично поставилися, і таким чином все воно почалося.
— А як організаційно Рух формувався?
— Починали, звісно, з низин, з первинних осередків. А добрий приклад подали, як я вже сказав, Спілка письменників та Інститут літератури.
— І вийшли на дебати з Леонідом Кравчуком на телебачення.
— Звичайно, потім нас покликали на телебачення.
— Це була ваша ініціатива чи цековська?
— Це була спільна ініціатива, бо всі хотіли цього. Леонід Кравчук тоді зробив так, що дві третини часу він виступав по телебаченню, а одну третину — дали письменниками. Вони, цековці, зробили помилку, коли пустили це по всій Україні. Леонід Макарович хотів показати, як він учить жити письменників. Після цього народ ще більше заворушився. Так воно все й розпочалося.
Від Руху одна бліда тінь зосталася
— А як сталося, що ви поступово почали відходити від активної участі в Русі? Спочатку стали співголовою, а потім...
— Я був обраний головою Руху на першому та другому з’їздах. А на третьому вже почалися розколи й вирували різні думки: одні — радикальні й революційні, інші — ліберальніші, поміркованіші. Тоді для того, щоб зберегти Рух, вирішили обрати три співголови (В. Чорновола, М. Гориня й І. Драча. — Ред.). Таким чином ми зберегли Рух ще на третьому з’їзді.
Але потім, чесно кажучи, мені доволі набридла вся ця політика. Вона потребує великої напруги, нервів, енергії. Світа білого не бачиш, і до творчості навіть не тягне. Так я і пішов.
Після цього з одного боку утворився Конгрес національно-демократичних сил (Республіканська партія на чолі з Михайлом Горинем, Демократична партія на чолі з Володимиром Яворівським), а рухівська частина зосталася з В’ячеславом Чорноволом.
— Іване Федоровичу, оскільки ви в політиці з самого початку, скажіть, що зараз відбувається з Рухом? Він є чи його немає?
— Це потрібно запитати в Бориса Тарасюка, чи є Рух, чи ні? Хоча наперед знаю, що він дасть ствердну відповідь. Чи поцікавтеся в Юрія Костенка, який очолює Українську народну партію. Вона також є відламком колишнього Руху.
— Зараз про Рух майже ніхто не говорить...
— Бо немає його. Одна бліда тінь зосталася.
— Якою ви бачите сьогоднішню політичну ситуацію?
— Якою вона є, такою я її й бачу. Я вже відповідаю, як Леонід Макарович Кравчук (сміється). Тандем сера Ю. та леді Ю. мав прекрасну можливість щось зробити. Але це чублення, що призвело до плачевних результатів, відверто зганьбило національно-демократичні сили. Вони не змогли дати собі раду з тією місією, яка їм випала, не виправдали сподівань українського Майдану. І фактично привели до влади своїх політичних опонентів.
Чому ми самі себе роззброїли
— На початку 90-х років ви були серед тих українських політиків, які активно виступали за те, щоб Україна відмовилася від ядерної зброї, що, зрештою, і сталося. Чи сьогодні у вас немає такого відчуття, що то був недалекоглядний крок? Адже Україна за своєю ядерною потугою була третьою державою у світі (після США і Росії).
— А чи мали б ми змогу тримати цю могутню потугу? Обслуговувати, постійно модернізовувати — ось у чому проблема.
Та й казали, що все це нам не належить. Принаймні, я добре пам’ятаю, як у Верховній Раді до мене підсів тодішній міністр оборони України Костянтин Морозов і став переконувати в тому, що всі українські претензії щодо ядерної зброї — це несерйозно. Мовляв, Україну ніколи до цієї зброї не допускали й не допустять. Усе це перебуває під жорстким контролем Москви і т. д.
Це одна причина. А друга полягала в тому, що тоді в світі буквально прокочувалася хвиля протесту проти розвитку ядерної енергетики — це після Чорнобильської трагедії. Це було тоді набагато злободенніше, важливіше, можна сказати — болючіше, ніж тепер, коли світ якось відчуженіше до того ставився. Все це, звісно, вплинуло на наше рішення.
— І все-таки, якщо подивитися з позиції нинішнього дня на ту ситуацію. Як ви вважаєте: варто було йти одностороннім шляхом — відмовлятися від ядерної зброї?
— Мабуть, тактичну ядерну зброю треба було по можливості зберегти. Але знову ж таки, згадаймо, що писала тоді світова преса, що вона робила з Кравчука? Він був заледве не «Саддамом Хусейном Східної Європи». Проти нього ополчилися проросійські й проамериканські видання.
— Отже, можемо говорити про своєрідну змову проти України?
— Хто тоді думав про Україну! Як вони зараз не думають про Україну, так і тоді не думали. Україна сама має думати про себе.
— Ви хочете сказати, що це сталося під впливом західного...
— І західного, і московського — всі тиснули на нас.
— Під цим впливом дуже багато чого вивезли в Росію, зокрема, стратегічні бомбардувальники. Причому розповідали про те, що ми не в змозі їх утримувати. А потім, коли віддали, виявилось, що вони ще років двадцять могли нам служити.
— Харківські вчені, виступаючи у Верховній Раді, теж казали: коли треба буде, вони, мовляв, зроблять ще ліпші зразки.
— Нас перехитрили?
— Я не думаю, що нас перехитрили. Просто склалася така ситуація, такі обставини, що неможливо було залишити в Україні ядерну зброю.
Жарт Параджанова
— Ви закінчили сценарні курси. За вашими сценаріями знято декілька фільмів...
— Не декілька, а ціла дюжина. Найближчим часом має вийти великий збірник кіноповістей, сценаріїв, інтерв’ю. Усе, що причетне до кінематографу, бо велика частка мого життя пов’язана з кіно.
— З ким із режисерів було найлегше, найприємніше працювати?
— З Леонідом Осикою, Юрієм Ільєнком — вони були моїми друзями. Микола Вінграновський і Сергій Параджанов мене переконали, що література — це таке собі. Треба займатися кінематографом. Через те, що кінематограф — комплексне мистецтво: й література, й малярство, й музика...
— «Криниця для спраглих» Юрія Ільєнка також знята за вашим сценарієм?
— Так, за моїм.
— А що там такого крамольного знайшли, що її не пустили в прокат, а на довгі роки поклали на полицю.
— Бачите, у фільми відображений стан тогочасного українського села. Особливо там, де діти шукають могилу своїх батьків і ніяк не можуть знайти. І потім ще була особистісна характеристика того стану.
Якраз тоді, в 60-х роках, у Павла Загребельного святкували, здається, день народження. Він запросив і Сергія Параджанова. А Сергій Йосипович, епатажний чоловік, і видав: «Я хочу вам всем сказать, что на киностудии имени Довженко наконец-то появился гениальный фильм». — Усі сподівалися, що він назве «Тіні забутих предків». Але, ні. — «Это «Родник для жаждущих». Но он — антисоветский». Ще не встиг закінчитися цей сабантуй, як уся кіношна орда метнулася на кіностудію, закрила проекцію. Добре, що працівниці кіностудії сховали, а згодом винесли під спідницями одну копію фільму й передали Юрію Ільєнкові. Таким чином і зберегли «Криницю для спраглих».
— А як зараз розвивається українське кіно?
— Майже «прекрасно» — у тому розумінні, що ніяк не розвивається. Правда, інколи з’являються якісь фільми — і все. Схожа ситуація 15 років тому була і в Росії. Тоді Путін зібрав кінорежисуру, меценатів, бізнесменів, звів ці дві сили — гроші й кіномитців — в єдину. Таким чином почало розвиватися російське кіно. І тепер воно — одне з передових, принаймні в Європі.
— Але це в основному бойовики середнього ґатунку, напівамериканські, ще якісь безкінечні серіали, які перегукуються один з одним.
— Бачите, такі тепер традиції домінують у світовому кіно. Й кінематограф наших сусідів мимоволі мусить бути таким, яким він є, бо така течія йде.
Хочете, щоб вас світ розумів? Учіть англійську
— Ви, як людина творча, як себе почуваєте в нинішніх умовах, в отих політичних зламах — вони якось на вас впливають?
— Страшно почуваюся. Оце разом із Борисом Олійником, Ларисою Скорик, Богданом Ступкою, Андрієм Чебикіним та ще кількома митцями думали-міркували, як зберегти музеї в Лаврі: музей декоративного мистецтва, кіномистецтва, музей книгодрукування, музей коштовностей. Їх хочуть виселяти звідти. Зараз написали листи Президентові України, щоб втрутився, допоміг.
— А куди їх виселяють?
— А куди виселили Музей історії Києва? Поскладали експонати в... ящики, і так вони лежать.
Це страшні речі. А ви питаєте, як я себе почуваю...
— А сумніви від того, чи треба все це було робити, до вас не приходять? Адже, власне, ви були серед тих неофітів, які започатковували політичні процеси в Україні.
— Якби не я, не Народний рух, то хтось інший започаткував би їх на межі 80—90-х років. То була не чиясь забаганка, а закономірність.
— Йдеться про інше. Чи виправдані всі ті потуги, які були зроблені на початку 90-х, порівняно з тими результатами, які зараз маємо?
— Звісно, ми сподівалися на ліпший, значно ліпший результат. На жаль, час повернути назад неможливо.
— У чому ж тоді річ: ми що, такі недолугі, що воно так пішло. Наче люди в нас не найдурніші в світі. Чого воно так? Чи ніяк не можемо позбутися радянських пережитків?
— Тут не пережитки винні. Іде дуже великий тиск Російської православної церкви. Вони посилаються на закони, що все це мусить належати релігії, церкві, що музеї треба виселяти з Лаври.
— Це те, що стосується музеїв. А чому на сьогоднішній день ми не маємо тих результатів у державному й суспільному житті, на які сподівалися на рубежі 90-х років?
— Я думаю, що потрібно подивитися навкіл, на наших сусідів, на тих, хто має добрі результати. Мають їх, наприклад, прибалти. Тому, що вони з 20-х по 40-ві роки минулого століття мали державність, своїх президентів. Мало того, зберегли національну ідентичність — вона сьогодні активніше себе проявляє, ніж наша.
У тій самій Грузії, коли «наш кум», кажучи народною мовою, «обробився», «його кум» зробив такі різкі зміни, що ними справді приємно здивовані від Америки до Китаю.
Якщо говорити про поляків, то їх державність у ХХ столітті також існувала. Отож вони національно свідоміші, активніші в політичному житті у своїй пересічній масі, ніж ми.
Та й отой постійний українсько-російський двомовний «бій» також виснажує наші сили, не дає нам можливості нормально жити. І нікуди від цього всього не дінешся.
Але це не означає, що ми не можемо подолати ці бар’єри. Можемо, але для цього потрібно, щоб громадськість активніше втручалася в ці проблеми.
Ось візьмемо майбутнє Євро-2012. Казали, що біда зі стадіонами, готелями, ресторанним бізнесом і т. д. Та зараз, з’ясувалося, що в іншому — в незнанні англійської мови. Водіями, офіціантами, покоївками... Це для нас є надзвичайно серйозним сигналом. Цікавим сигналом. Бо, коли подивитись, як між собою спілкуються-поєднуються, наприклад, німці з французами, стає зрозуміло — англійською. Китайці чому пішли вгору? Тому, що почали користуватися англійською. В Індії хотіли зробити головною мовою хінді, так у них нічого не вийшло. І вони знову сконцентрувалися на англійській. Бразилія і Індія пішли різко вперед у своєму розвитку тому, що їх об’єднує англійська мова.
А ми з вами бовтаємось у старому: що буде з російською чи українською мовами? І якби ми всі кинули гасло — і «Голос України» у тому числі, що для того, аби ми різко пішли вперед, треба зробити третьою мовою англійську, міг би бути з цього доволі цікавий вихід.
— Але тоді в якому стані зостанеться українська?
— Українська мова мусить бути як основа основ. Без цього ми нікуди не дінемось. А освоєння англійської може нам суттєво допомогти вийти з глухого кута, піднятися на вищий рівень у своєму розвитку. Альберт Ейнштейн якось сказав, що коли проблеми виникають на одному рівні, то вони не можуть бути розв’язані на тому ж рівні. Маємо виходити на якийсь зовсім інший, несподіваний виток їх розв’язання. І освоєння англійської мови може стати одним із мотивів, який дасть нам добрий хід уперед.
— Доволі цікава постановка питання.
— Світ цілий розвивається. Для того, щоб вийти в світ і бути конкурентоспроможніми, ми повинні розуміти, що держава не може бути ізольованою. Якраз для нас є показовим приклад із проведенням Євро-2012.
Про музей у Каневі й не тільки
— Ви є членом Гуманітарної ради при Президентові України. Як часто збирається ваша рада. Які питання обговорюєте? Чи можете ви вплинути на Віктора Федоровича? Чи обговорювали проект закону про мову, який сприйнято доволі неоднозначно в нашому суспільстві?
— Ще не обговорювали. Це зараз ми з вами якраз цим і займаємося (сміх у залі). А вчора обговорювали стан музейної справи в країні.
— Президент підтримує ваші пропозиції щодо розвитку музейної справи?
— Підтримує.
— Як ви оцінюєте оновлення музею Шевченка в Каневі?
— Що я скажу. Я перебував у тому гурті, який приїхав разом із Президентом України. Людей назбиралося дуже багато. В такому натовпі мені було доволі важко розібратися, що воно й до чого. Хоча досить критично ставлюся до реконструкції. Я надзвичайно люблю і поважаю творчість Василя Кричевського — він є одним із моїх улюблених художників. Але в Каневі, як на мене, ним тепер і «не пахне». Там зовсім інший підхід.
Але приїхала моя давня подруга з Чикаго Марта Фаріон-Вислоцька, вона є головою фонду в Києво-Могилянській академії, допомагає їй стояти на ногах фінансово. Отож В’ячеслав Брюховецький і Володимир Панченко повезли її до музею у Каневі — так усі залишилися задоволеними. Вони стали мене переконувати, що в такий спосіб тепер оформляють сучасні музеї. То я хочу ще раз поїхати в Канів і ще одним оком подивитися — можливо, я й справді дечого не зрозумів. Але художня «зухвалість» Лариси Павлівни Скорик там відчувається.
— Зараз у світі прогресує криза читання: люди дедалі менше читають книжок, дедалі більше зупиняються на аудіовізуальних засобах масових комунікацій. Чи відчуваєте ви звуження своєї аудиторії саме через зменшення читачів?
— Як вам сказати. Вчора я виступав перед студентами Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. То мене так сприймали, як й інших, таких молодих, як і я (сміється). Там презентував книжку «Сновиди» Іван Малкович. Отож поки що аудиторією я володію. Різною. Бо й виступаю в різних аудиторіях — від Донецького до Львівського університетів. То гріх мені скаржитися на слухачів і читачів.
Сьогодні журналіст,немов камікадзе
— Ви не байдужі до журналістської праці.
— Я колись мріяв вступити на факультет журналістики, але мені не вдалося.
— Як ви сьогодні оцінюєте журналістську роботу?
— Це, як на мене, дуже страшна робота. Якось ми з Юрієм Ільєнком подорожували Америкою, він узяв книжку Віктора Петрова, прочитав про те, скільки українських письменників у 20—40-х роках минулого століття винищив сталінський режим, і сказав мені: «Страшна у вас, письменників, робота».
Коли з такою нещадною жорстокістю і правдивістю починаєш усе те аналізувати, то я приходжу до думки, що журналіст, немов камікадзе.
Якось мені потрапила до рук документальна повість 30-літнього журналіста Роберто Савьяно, надрукована в російському журналі «Иностранная литература». Йдеться у ній про італійську мафію, про її зв’язки з китайською. Твір читається буквально на одному подиху. Оце і є справжня журналістика, і вона — смертельно небезпечна, бо є страшною за своєю суттю.
— Це в Італії бояться, а в нас...
— Не бояться? Не думаю.
Як галичанки Рим врятували
— Повернімося ще до роботи Спілки письменників. І в радянські часи, й, особливо, в перші роки незалежності вона була осередком духовного життя нашої країни. Що відбувається зі Спілкою тепер? Чи взагалі вона потрібна?
— Якщо люди збираються і хочуть, щоб вона була, значить для чогось це потрібно. Але вона могла би бути зовсім інакшою. Спілка письменників майже перестала для мене бути цікавою. Я більше концентруюся навколо життя Спілки кінематографістів і Спілки художників. Більше туди ходжу — там мені набагато цікавіше.
Володимир Яворівський (керує Спілкою письменників. — Ред.) зайняв дуже цікаву позицію. Він опозиціонер і зараз в опозиції, бо під Юлею ходить. Він годує обласних керівників Спілки, дає їм нещасні копійки — і вони якось животіють при цьому всьому. Спілка письменників перестала бути духовним центром. Мені вона нецікава.
— І для нас вона нецікава.
— Але ви про це не пишете.
— Що вдалося зробити за роки незалежності, й що ще потрібно зробити, щоб українська книжка нарешті зайняла те місце, яке їй належить у своїй державі?
— Зараз багато українських книжок виходить. Досить побувати на щорічному Львівському книжковому форумі, щоб переконатися в цьому. Але їх видають мізерними тиражами. І якщо раніше мої книги приходили до читача масовими тиражами — у 50 тисяч чи навіть 100 тисяч, то тепер велика радість, коли книжка виходить накладом у 500 примірників. Та ще й за все треба заплатити.
Отож кількістю назв ми можемо побивати, а ось масовістю тиражів — звичайно, ні. Її, масовість, забирає російська книжка: і та, яку видають в Україні, і та, яку переважно привозять з-за кордону. На цьому, до речі, Росія робить свою велику політику.
— Що, фінансів бракує? Чи, можливо, немає що видавати?
— Видавати є що, а з фінансами, звісно, гірше.
— Вам цікаво читати те, що пише зараз молодше літературне покоління?
— Доволі активним читачем є моя донька. І коли я збираюся до неї у гості, то вона неодмінно просить: «Привези мені щось з виданого в Україні, що ти недавно прочитав».
Останнім часом я прочитав нові романи Василя Шкляра й Оксани Забужко. І з великою цікавістю. Відкрив для себе творчість Люко Дашвар — росіянки, яка пише українською.
А вчора, на презентації «Сновид» Малковича, мені було цікаво слухати молодших колег по літературному цеху, виступати перед ними, спостерігати за їхньою реакцією. До речі, актовий зал Київського національного університету ім. Тараса Шевченка був ущент заповнений молодими людьми. Значить, є цікавість до сучасної української літератури.
— Ви певний час очолювали товариство «Україна».
— Я і зараз його очолюю. Це нещасна організація. У тому розумінні, що збираємо якісь гроші, щоб воно жило-існувало. Незабаром будемо відзначати 50-річчя. Держава не дає жодної копійчини.
Нещодавно наші працівники їздили в Придністров’я. Там, на цьому молдавсько-придністровсько-українсько-російському міжцарствії, навіть пам’ятник Івану Мазепі відкрили. Це там, де великий гетьман помер, де його поховали. І не здали його... За величезні гроші Петро Перший пропонував здати гетьмана. Але не здали. До речі, дуже цікаво: там, де Івана Мазепу поховали останній раз — у румунському Галаці, два райони досі називають у народі Мазепиними.
— Свого часу Станіслав Лазебник, який також працював у товаристві «Україна», надрукував у «Голосі України» серію нарисів про українців, які живуть за кордоном. Це був доволі своєрідний погляд на цю проблему: на стиль життя українців, зокрема, на їхнє вміння зберігати народні традиції і звичаї, не забувати рідну мову...
— Зараз дуже змінилася українська діаспора. Найповніше за суттю вона відповідає своїй назві в західному світі, зокрема, в США й Канаді.
А найбільша за чисельністю українська діаспора зосереджена в Росії. А за нею йде оте південне поле Європи: Португалія, Іспанія, Італія, Греція... Особливо на Апеннінському півострові — там половина галицьких жінок працює. І це не гуси врятували Рим, як гласить легенда, а галичани (сміється).
— А вірші пишуться?
— Давайте, я вам дещо прочитаю.
ПЛАТАН-ГІГАНТ
П’ять тонн листя падає з платана,
А йому вже чотириста літ
А краса верховна богоданна —
Хоч стоїть, а рветься у політ
Переплетений, перетаєний як марихуана
Перекручений од радощів, перемічений од бід
Виник у моїх земнонебесних планах
Більше виник — над, а менше виник — під
Під землею крона бездоганна
Над землею кореневий слід
Небесами сила його бранна
В хмаровища все бреде взабрід
П’ять тонн листя падає з платана
А йому вже чотириста літ
Хмельницький домовився був у султана
Про торгівлю на Чорному морі як слід
Та папір той тонюсінький — слід ятагана
Той пергамент в історії геть поблід
А був договір ростом з оцього платана
Так де ж отой договір-інвалід
А кожен листок як Платон
у цього платана
А листя щоосені падає по п’ять тонн
Філософської мудрості з жовчю Арістофана
Коли кожен листок у нього — Платон
Красень верховний крутораменний
Небом вгодований птаством численний
Бурі чекає щоб вийти у тан
Засліплює очі суверенний платан.
14.03. 2009 р., Крим, Ялта.
МАЙСТЕР ТРУН ЕДВІН ХУУН
Марісу Чаклайсу
Едвін поклав мене на верстат:
— Не ворушись, я тебе зміряю!
Я лежав на тирсі і стружках
В дивних запахах гострої живиці.
Едвін любив Маріса Чаклайса.
Чаклайс привів свого гостя
З далекого чортизнаякого Києва.
Едвін захотів зробити приємне
Далекому гостю з Києва
Тому і поклав мене на верстат:
— Не ворушись, я тебе зміряю!
Жовтою метровкою дециметровою
Він мене обміряв старанно
І нарешті прорік задоволено:
— Номер труни в тебе дев’ятнадцятий!..
Летіли за вікном мотоциклісти
Долаючи гору весною.
— Це мої напівфабрикати.
Скільки весною їх б’ється.
Заробітків стачає весною і восени,
Коли дороги слизькі і підступні...
Згодом пили ми чарку
На трунах новеньких сидячи...
За здоров’я напівфабрикатів...
Давно я про це забув
Аж сьогодні згадав у Ризі
Про Маріса Чаклайса і Едвіна Хууна,
Видно, про мене не забуває
Номер труни дев’ятнадцятий...
22.10.2005. Рига.
ПУЧКА МІЗИНЦЯ
На маленькому глобусі світу
Малесенька цяточка України —
Як маленька пучка мізинця
Де Росія лежить як долоня
А Казахстан як великий палець
Та цією маленькою пучкою
Не лише глобус вимірюю
Вимірюю все на світі
Просто іншої міри не маю
Це ви собі міряйте
Хто чим може і чим хоче
Хто цілим глобусом
Хто долонею цілою
Хто пальцем великим
А хто середульшим
Хто вказівним
А хто безіменним
А я не мізинцем міряю
А пучкою того мізинця
Так він мене болить
18.10.2005. Конча Озерна.
З ЮСТІНАСА МАРЦІНКЯВІЧЮСА
Осінь: коли творіння вбирає
усього творця,
Коли розпадаються форми,
коли облітають серця,
Коли ти вже сам — наче шрам —
і все в холода болить,
Коли уже знаєш, лише не знаєш коли...
14.11.2005. Конча Озерна.
ВИШИВАНКА
В. Р. Мойсику
Я по світу іду в вишиванці
А за мною вовки-сіроманці
Доганяють слідом навмання.
Я від них відбиваюсь щодня.
З малолітка іду в вишиванці.
Народився — відразу у шанці
Я попав, бо відразу в бою
Обстаю за Вкраїну свою.
Мій професор колись в вишиванці
Був скалічений. Був в лихоманці.
Йому вишили фінками груди.
Вічна заполоч. Вічні паскуди.
Все життя я іду в вишиванці.
В ній ходили вкраїнські повстанці
І в Норильську вмирали як стій...
В вишиванці ходити зумій!..
17.11.2005.
СИВИМ КОНЕМ
Це я сивим конем
Їду від хати до хати
Від міста до міста
Від села до села
Це я сивим конем
Від дерева і до дерева
Від листка до листка
Від очей до очей
Їду випрощуюсь
Сивим конем
Простіть коли що не так
В тобі не набувся
В тобі не нажився
Тобі лихословив
Тебе обезславив
Тобі життя збавив
Простіть коли що не так
Чвалаю сивим конем
Від хати до хати
Від листка до листка
Хто ж то там їздить
Сивим конем сторопілим
Себе сам питаю
Душа твоя їздить
Сивим конем
Дожилася душа
До сивого коника
25.10.2005. Конча Озерна.