Гуцульське село в покутському місті

Про цей унікальний мистецький проект поки що мало знають. Та й дорога до музею — вибоїна на вибоїні — не надто вабить туристів. Але ініціаторів проекту, що з легкої руки львівських студентів-керамістів дістав назву «Арт-гражда», це не розчаровує. Голова кооперативу та його заступник Олена Наговіцина (на знімку ліворуч), про фаховий рівень якої свідчить висока відзнака — орден «За заслуги» 3-го ступеня, одержимі бажанням довести проект, над яким «Зодчий» працює уже вісім років, до завершення. На території цього умовного села площею три гектари вже є дерев’яна капличка, три криниці, простора гуцульська гражда, де розміщено музей гуцульських старожитностей, ставок із рибою, пасіка. А довершити комплекс має гуцульська церква. Для «зодчих» збудувати її — справа честі, бо, як каже пан Іван, «майстром на Гуцульщині вважають того, хто звів церкву».

Музеї архітектури і побуту просто неба — не рідкість. Унікальність коломийського проекту в тому, що майстри XXI століття звели споруди за всіма правилами гуцульської дерев’яної архітектури ХVII. Можна сказати, маємо автентичну гуцульську гражду, збудовану нашими сучасниками.

— Гуцульські оселі раніше будували тільки з деревини, адже підручним матеріалом горян був ліс. Але щоб знайти потрібне — треба було добре находитися, бо не всяке дерево годиться для хати, — розповідає Іван Орестович. — Характерною особливістю гражд є те, що у них не використовується жодного цвяха, лише дерев’яні кілки — тиблі. Дах покривають гонтою — маленькими фігурними дощечками, які мають бути тільки смерекові. Будь-яка смерека для цього не придатна, лише «колота» — яку можна колоти сокирою. Щоб визначити, чи годиться дерево, з нього вирізують сучок. Якщо він колеться за волокнами, то з нього можна робити гонту.

Усю роботу виконують вручну. Знаряддя праці — лише сокира, адже деревину не можна розпилювати, щоб не пошкодити її структуру, бо це зменшить її термін вжитку. У дощечках роблять пази, щоб вони заходили одна в одну, а кінці зазубрюють, щоб легше стікала вода. При укладанні даху гонту настелюють у три шари, щоб досягти максимальної герметичності. Тож дощечок треба наробити тисячі. Як літо простоять, їх просочують сирою нафтою, яку збирають у джерелі поблизу Космача. Після цього гонті уже не страшні ні черва, ні дощ, ні сонце.

Майстрів, які вкривають дах гонтою, називають гонтарями. Знайти таких нині непросто. Але кооператив, який уже понад 20 років спеціалізується на реставрації і спорудженні церков, монастирів і капличок, чудово оволодів цим ремеслом. Та й уся гражда — витвір високого мистецтва. Півкругляки зрубу зовні з’єднані так, що нема ані шпарини. А стіни зсередини такі гладенькі й рівні, ніби зроблені з однієї дошки. З такою само старанністю і точністю виготовлена кожна деталь цього обійстя. Навіть сволоки оздоблені, як у давнину, — різними знаками. «Сволок символізує в гуцульській оселі міцність, а щоб мав силу — його ось так розписували», — показує пан Іван на орнамент.

Гражда складається з двох кімнат, а між ними — сіни. «Це — хата багатого гуцула, — зауважує пан Іван, — бо далеко не в кожного були дві кімнати. У обох стоять кахляні печі з Косова. Вони діючі — можна топити дровами і варити страву. «У музеї Гуцульщини і Покуття, що в Коломиї, бачили фрагменти такої печі. І вирішили відтворити її повністю».

На столі — давні образи, на стінах — розмальовані гуцульські тарелі, під сволоками висить святкове вбрання горян. Ще тут є бамбетлі, на яких гуцули спали, лавки, підсвічники, бесаги, верети, керамічний посуд, шафа, різний господарський реманент. Усі речі, запевняє пані Олена, автентичні. Їх збирали на фестивалях, ярмарках, виставках, купували у людей, ви-прошували у знайомих. «Ці тарелі я купив за гроші, які мені подарували на ювілей», — показує пан Іван на стіни. А пані Олена не натішиться недавньою знахідкою — старовинною дубовою шафою, якій бозна скільки літ. «То нічого, що її хтось полакував, — заспокоює себе жінка. — Ми цей лак знімемо — і стане така, як раніше».

Гуцульське обійстя за просторовим вирішенням нагадує дім-фортецю. Дерев’яний паркан ніби замикає всі будівлі — житлову і господарські — в єдине ціле. Перед хатою — мощене каменем подвір’я, а до дверей веде стежка з мореного дуба. У центрі огорожі — велика брама, що зсередини замикається на великий засув. З боків — багато воріт: для худоби, для воза з сіном тощо.

— Оце галерейка-ганок, — проводить екскурсію пані Олена. — Вона знаходиться під дахом хати і захищає стіни від опадів. Тут гуцули сушили кукурудзу, цибулю, часник. Галерейка з’єднує хату з допоміжними приміщеннями. А з сіней двері ведуть до хлівців, які примикають до запічної стіни кімнат. Так і людям, і худобі було тепліше, адже зими в горах суворі. Та й у горян особливе ставлення до маржини, бо від неї залежав їхній добробут. Недарма ж серед побажань, які гуцули кажуть один одному, є й таке: «Щоб ваша маржина була здоровою».

Гражда наразі використовується як суто музей. Щоправда, тут уже поселилася жива істота — під сволоком звила собі гніздо ластівка. А ось дерев’яна капличка з експонату давно перетворилася на чинну споруду. Тут щонеділі і у свята проводять служби Божі. Капличка дуже гарна. Образи на дереві виконав відомий коломийський художник Василь Андрушко, а чудовий світильник вирізьбили працівники кооперативу. Дерев’яна церква, що зводиться поруч за всіма канонами давньої гуцульської архітектури, теж скоро функціонуватиме. Тож фахівці розводять руками і не знають, до якої категорії віднести це штучне село, що починає набувати обрисів живої істоти, оскільки тут ще є і велике господарство. На території пасуться кози, корови, походжають індики, кури, качки, гуси і навіть фазани, набирають ваги свині. «Кожної тварі по парі», — сміється пан Іван. Для чого вони? «Щоб дитина, яка прийде сюди, побачила, звідки береться молоко, яйця чи м’ясо, а не вважала, що воно «росте» у супермаркетах». Взагалі, прикидає пан Іван, якби сюди завезти кілограмів із 300 борошна, то працівники могли б рік жити, не виходячи за межі обійстя.

Щоб спорудити таке село, «зодчим» довелося не лише багато працювати, а й багато читати і вчитися. Основним підручником для них стала книги професора Івана Могитича про давню дерев’яну гуцульську архітектуру. Незабаром на базі гражди планують відкрити Школу народного мистецтва. Тут працюватимуть майстер-класи з традиційних гуцульських ремесел: кераміки, килимарства, ковальства, різьбярства. Тож попереду ще — планів і планів. Але ні Іван Озарук, ні Олена Наговіцина не люблять тихе життя. «Тихо буде, як заб’ють четвертий цвях», — сміється пан Іван. І показує символічний керамічний годинник, час на якому йде у зворотному напрямку. «Це подарунок від молодих керамістів, які проводили у нас пленер. Час на ньому крутиться назад. Це для того, щоб ми встигли все зробити».

 

Івано-Франківська область.