Україні — жити і процвітати!

Але чого ж стаття мене схвилювала, чого я взявся за перо?

Спочатку я сповна повірив автору, що його щиро хвилює доля України, і що він хоче підказати їй шляхи до успіху, конструктивно поміркувати над невикористаними резервами. Бо й справді хочеться кращих результатів нашої суспільної діяльності. Кому до душі, що олігархи більше прагнуть самозбагачення, ніж розвитку країни, вивозять капітал за кордон, що не проводяться реформи, яких від нас чекає цивілізована Європа, що майже не будуються нові фабрики і заводи, зате є нові «корчми», що слабо розвивається середній клас, триває відплив мізків за кордон, не припиняється розбрат у демократичному таборі, коли «за кілограм залежаної гречки» ми обираємо владу, яка потім оббирає нас до нитки тощо. Автор бачить Україну хворою і традиційно відсталою. Мов у недалекому минулому, хай і в статусі УРСР, не відносили її до десятка найрозвиненіших країн світу. Але якщо людина таки тяжко хвора, то лікар, наскільки я розумію, не втокмачує їй у голову, що вона безнадійно хвора, і робить висновок не після однобокого, а лише після зваженого і прискіпливого вивчення всіх плюсів і мінусів стану організму з єдиним імперативом — як би не нашкодити. В іншому разі, це буде не діагноз, а отрута, за яку слід нести відповідальність. Ще більше це, я думаю, стосується юриста, зокрема, судді, який зобов’язаний виносити вирок (фактично вирішувати долю людини, людей) після аналізу всіх обставин і цілісного, всебічного висвітлення фактів, явищ, подій. Та й сам автор такі наміри мав, судячи з тексту: «Потрібно швидко встановити діагноз та сформувати дієві та адекватні заходи задля досягнення достойної мети».

На які ж плюси свого народу опирається В. Маляренко у своїй статті? Доводиться читати декілька разів, з лупою, щоб помітити позитив. О, є! Так, називає кращих українців: «Це гоголі і шевченки, безбородьки і паскевичі, березовські і бортнянські, рєпіни і прокоповичі, корольови і шаргеї, пулюї і сікорські, тисячі інших великих людей народила Україна!» Пробачимо автору, що він пише їх з малої літери, але дивно читати при цьому запитання: «Чи є в історії приклади, щоб малокультурний народ став успішним?». Тим паче, коли автор сам стверджує, «що за низької культури народу значна кількість українців надзвичайно талановиті люди». Справді, хіба це не успіх сам по собі, коли народ збагатив людство на «тисячі великих людей». Або чи не працювали і на Україну ті, що працювали на розвиток Росії і СРСР, коли ми були в єдиній державі? А як міг не працювати на Україну Тарас Шевченко, що входить до авторського переліку тих, що працювали на інші країни? Врешті-решт, хіба це відсталий народ створив першу у східній Європі Києво-Могилянську академію, помагав Росії створювати її навчальні заклади. А хто створив демократичну Конституцію Пилипа Орлика, одну з перших європейських конституцій нового часу, Конституцію, удостоєну пам’ятника в Бендерах? Про це автор — нічичирк. Хіба не українець Юрій Дрогобич був одним з перших ректорів одного з найстаріших у Європі університетів — Болонського, а в Кракові — навчав навіть Миколая Коперника?.. Найдивовижніше, що автор згадує Хмельницького, Мазепу, Скоропадського, Петлюру не як таких, що виборювали незалежність України, а лише як таких, що не могли її вибороти чи утвердити, і то лиш через внутрішні причини, без огляду на вкрай агресивні дії могутніх зовнішніх сил. Більше того, землі сучасної України, за автором, об’єднані Російською імперією і СРСР, а незалежність Україна отримала з рук Леніна, Сталіна і Єльцина. Ніби на чолі, у складі сил Росії, СРСР не боролись українці. Ніби не було УНР і ЗУНР, їх злуки. Ніби не роздирали на частини Україну експансивні сусіди. Ніби не було Карпатської України. Ніби не було патріотів УПА, що самовіддано боролися за волю України. Ніби український народ не проголосував одностайно за Незалежність. Ніби не голодували студенти на Майдані. Ніби Л. Кравчук нічого не підписував, не ризикував разом з народом, а одержав дарчу Грамоту Волі з «царських рук» Б. Єльцина... Шкода, що автор не бачить Україну більшою за сьогодення, з її повноцінним і минулим, і майбутнім, з її «іскрою Божою» (Григорій Сковорода).

Чи вороги не позаздрять такому натхненному бичуванню, очорненню українського народу українцем? Особливо, якщо додати, що, за словами автора, і південні степи нам освоїли чужі люди, і заводи, фабрики, технології нам завезені, а якщо і самі будували електростанції, міста, підприємства, то тільки під батогом радянської влади, якого, мовляв, нині бракує. Після поблажливих слів, «що всі названі нами негативні риси якості нашого народу не є унікальними», що вони «притаманні і багатьом іншим народам, у тому числі європейським», автор усе-таки дає такий стан хвороби України: «Різниця полягає лише в тому, що наш народ не вміє, та, скоріше всього, й не хоче мати таку владу, яка б його тримала в жорстких рамках, законності і правопорядку». Наче якийсь інший народ такого бажає?! Іншими словами, в усьому винен народ, чим значною мірою нівелюється вина еліти.

Кого ж нам пропонує доганяти, на кого рівнятися В. Маляренко, крім демократичної Європи? Автор запитує, чому нема такої хвороби формування національного організму, як у нас, у латишів і естонців, «які ніколи не мали своєї державності»(?!). І це за умови, коли Латвія та Естонія вибороли незалежність у 1918 році (були анексовані СРСР в 1940 році). А як нема хвороби формування національного організму в білорусів, які, запровадивши другу державну мову — російську, більш конкурентоспроможну з вічною підтримкою Росії, вже майже втратили рідну білоруську в містах? Автор наводить як взірці нам успіхи давніх киргизів і узбеків у давнину, не кажучи чомусь про їхні нинішні успіхи для наслідування.

Чому випала з прикладів у автора Росія, скажімо, щодо утвердження у себе, у сусідів, у всьому світі своєї російської мови? Тож нам у цім рівнятися на РФ чи ні? Навпаки, слова російських авторів, О. К. Толстого, А. Райкіна, М. Некрасова та й М. Гоголя, зокрема, про те, що дві біди «дурні і дороги», які досі трактувалися щодо царської Росії, автор приписує саме українцям. На них спрямовує навіть такі слова М. Некрасова: «Варвары, дикое скопище пьяниц, не создавать, разрушать мастера». Довелося згадати «Железную дорогу» поета. Що ж там? Там слова навіть не автора, а літературного героя, генерала. І не українців він там звинувачує. Ось ці рядки: «Ваш славянин, англосакс и германец Не создавать — разрушать мастера, Варвары, дикое скопище пьяниц!»

«Вимальовувати» негативний образ українства, автор статті про «відсталу країну» вирішив ні сіло ні впало з опертям на... видатних українців.

Переказуючи запис О. Довженка в його «Щоденнику» від 2 липня 1942 р., В. Маляренко хоче Довженковими вустами переконати читачів у тому, що «... ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний». Для мене ж очевидно, що автор вириває висловлювання великого Довженка з контексту, абстрагуючись від тієї обставини, що того самого дня Довженка обпекла думка про необхідність написати роман про сталінське «визволення Західної України [...] і про все, що з цього вийшло [...]. Про цю трагедію написати б роман, на тисячі три градусів температури»; це буде, нотує Довженко, «Настольна книга мільйонів, що ще не втратили вміння плакати»; це буде «голос тисячоліття, всесвітній крик, новий Кобзар у прозі»... Для мене очевидно, що і критична оцінка Довженком своєї нації (а водночас, як на мене, — і сталінізму), —- це, по суті, рядки якраз із отого ненаписаного роману, з отим «всесвітнім криком» і болем великого митця, який, на відміну від сучасних лайнописців, таки уславив своїм мистецтвом українців на цілий світ. При цьому отой Довженків «крик» об’єктивно не перекреслює і не може перекреслити ані його «Землі», ані його «Зачарованої Десни», ані «України в огні», ані всього створеного ним збірного образу української нації та України, таки гідних поваги інших націй.

Цитування В. Маляренком вірша П. Куліша «До рідного народу» — умисно чи ні, але принижує українство. В історії національних культур можна знайти дуже багато докорів видатних діячів культури своїй нації за низький рівень національної свідомості співвітчизників. Невже В. Маляренко вважає, що в нього є таке саме моральне найсуворіше право судити свою націю, як у О. Довженка і П. Куліша?! Написавши, «Народе без пуття, без честі і поваги...», П. Куліш дав своїй нації перший повний (!) переклад Біблії (вже за це він, до речі, мав би бути вічно пошановуваний не лиш рідним народом, а й усіма нашими християнськими церквами!) і 10 (десять!) п’єс Шекспіра, за що всевидющий Франко назвав Куліша «першорядною звіздою в нашому письменстві».

Мимоволі за таких публікацій виникає питання: чи нині очорнення українців не покликане створити українській нації глибоко образливий імідж недонації, недонароду, а Україні — недокраїни і недодержави?!

Авторові, який цитує Франкове «Усі ми плем’я сонне, і боляще, маловірне...», я радив би, якщо він ще відносить себе до українців, подумати, чи він не з себе списував негативний образ народу, чи він сам не став на шлях «відступства»; чи не стосується саме його оцей Франків докір: «Чом рідний стяг (і гімн! — В. К.) не тягне їх до свого? Чом працювать на власній ниві — стид, Але не стид у наймах, у чужого?») Хіба автор не розуміє, на кого і на що об’єктивно працює його стаття? Який же рівень «історичних знань» пропонує аудиторії Маляренко, коли пише: «Минуло багато років, коли О. Довженко, В. Винниченко, П. Куліш, Т. Шевченко, І. Франко писали гіркі, але правдиві слова...»? Хіба в такій послідовності може подавати такі імена доктор наук, професор, член-кореспондент поважної Академії правових наук?

В. Маляренко прагне доводити свою (а, чи свою?!) оцінку українства, як нації нетворчої, недолугої, відсталої на тій підставі, що книгодрукування в українців відстало від Біблії Гуттенберга (1452) більше як на 100 років. По-перше, Маляренко, либонь, не чув (або просто не хоче чути) про друкаря Швайпольта Фіоля, в післямовах до видань якого вже 1491 р. було вжито українську мову. Цебто якщо ми й відстали від Гуттенберга, то лише на 39 років! Але, по-друге, якщо послуговуватися прийомами юриста-«всезнайка», то що тоді нам робити з Росією, яка з Іваном Федоровим відстала від Фіоля на 73 роки, або з усією Європою, якщо виявляється, що у Китаї набірний шрифт з керамічними ієрогліфами використовували вже близько 1050 р. (складальник діставав ієрогліфи з круглої таці, що оберталася), а в Кореї відлитими бронзовими літерами користувалися ще в 1234 р. (тобто Гуттенберг відстав навіть від корейців на цілих 218 років)? Невже на цій підставі ми маємо затаврувати всі європейські нації як відсталі, недолугі, нікчемні т. д. (див. статтю Маляренка)?! Або ж на тій підставі, що у багатьох народів Європи не було бібліотеки, рівної книгозбірні Ярослава Мудрого? До речі, чому наш «суддя народу» мовчить про бібліотеку Ярослава, про культуру Київської Русі, з її унікальним славетним на весь світ Софійським собором, спорудженим, фантастично швидко, ще в далекому ХІ столітті? Чому він охоче цитує східних мудреців, дуже мало дотичних до української історії, і забуває про Бульоса аль Халябі Ібн аз Заїма аль Халябі, більше відомого як Алеппський Павло, — чи не тому, що його книга «Подорож патріарха Макарія» дає українцям, їхній культурі оцінки високі, протилежні тим, що їх дають Маляренко, усі українофоби?

Хай залишиться на сумлінні автора те, що він свій народ обзиває «хамелеоном», «ледачим», хоч невідомо, як це у ледачого постійним буттям і символом може бути біла хата, яка біліє лише за великого працелюбства. Називає наш народ «не творцем, а споживачем», що в українців панує логіка кочівників «Після нас хоч трава не рости!», стверджує, що все те краще, яке ми маємо, то нам — подароване. Мов, не розуміє, що хворіють так тяжко й інші народи, мовби забуває, що на українців сипалися удари таких війн, репресій, голодоморів, як на його село Вікторівку на Черкащині, що іншим народам і не снилися.

Статтю автор закінчує відомим загальником, якого не можна заперечувати: «Об’єднання суспільства, — пише В. Маляренко, — має ґрунтуватись на повазі до прав кожної людини, та забезпеченні високої культури поведінки людей, законності і правопорядку в державі, на повазі до закону як фундаменту кожної держави, на підйомі економіки країни». Інша справа, що такі висновки не дуже випливають з його «поваги» до Державного Гімну України (В. Маляренко. «Про Державний Гімн України». «Голос України», 4.09.2010), з його «розумінням» значення державної української мови в Україні (В. Маляренко.  «Про державну мову і перекладача в кримінальному процесі» «Голос України», 21.09.2010) та й загалом з масивом його негативних оцінок українського народу в статті про «відсталу Україну», яку ми розглядаємо. Зрештою, якого ж «слона» автор помітив, який би вивіз «з джунглів» його народ, на які технології вказав народу, еліті, крім відомих побажань консолідації?

Український народ нічого не створив? Важко допускати, що автор з такими регаліями, як доктор юридичних наук, член-кореспондент АПрН, не може знати, що Україна не пасе задніх у світі. Наприклад, лише сім країн, у тому числі й Україна, мають повний цикл проектування та виробництва літаків. Україна має принципово нові моделі Ан-70, Ан-140, Ан-38, Ан-148, Ан-158, та знамениті Ан-124 «Руслан», Ан-225 «Мрія», які фахівці вважають одними з найперспективніших моделей XXІ століття. Те саме можна сказати і про ракетно-космічну галузь, в якій майже половина фахівців найвищого класу була в СРСР з українців і яка має світове значення, стає своєрідним технологічним локомотивом для всієї промисловості і вже вийшла на світовий ринок, Україна входить до п’ятірки країн із замкнутим циклом виробництва такої надзвичайно складної високотехнологічної продукції, як танкобудування. Світового значення набувають здобутки вітчизняних суднобудівників, генетиків, матеріалознавців, фармакологів. Україна є всесвітньо відомою країною кібернетики з вагомими теоретичними здобутками і розробками наукових інститутів (перший континентальний комп’ютер, а також перша енциклопедія з кібернетики створені в Києві). Україна визначається фундаментальною освітою, що особливим чином позиціонує її у світі і якісно відрізняє від інших конкурентів. Наша Вітчизна посідає четверте місце у світі за кількістю програмістів. Ринок сфери інформаційних технологій (ІТ-послуг) постійно зростає з найвищими для всієї економіки України показниками. Інша справа, що фахівці ІТ-галузі через несприятливий регуляторний режим працюють переважно в тіні або за кордоном. Так, організаторського таланту нашій владі не вистачає на використання інтелекту нації, організацію виробництва і просування на ринок тих само найновітніших літаків, створення робочих місць для кадрів замість голослівних заклинань вертатися в Україну. Автору відомі, певне, славетні імена вчених України: Миколи Боголюбова, Володимира Вернадського, Євгена Патона, його ж сучасників, таких, як Віктор Бар’яхтар, Валентин Глушко, Архип Люлька, Володимир Челомей, Михайло Янгель, які збагатили людство принципово новим знанням та інноваційними продуктами, і багатьох інших прикметних, монадних особистостей. Чимало лауреатів і претендентів на Нобелівську премію мали дотичність до України.

Навіть у таких високорозвинених країнах, як США, Канада та інших, українці, де їх до 30 мільйонів — на висоті! І це факт. Сила наша в характері й емоційному складі. Ми — сангвіністична нація (сильний психічний тип). Пісенний склад душі, краща у світі народна пісня, українська впертість (ми кажемо про конструктивну впертість, хоча є і неконструктивна), працелюбність, здоровий глузд — у цьому наша сила, і ми повинні на це опиратися.

Так, знати чи не знати про це — справа совісті автора. Але не можна пройти повз такі принципові речі, коли, судячи з контексту статті, автор публічно відносить нас до числа націй, які начебто не мали і не мають перспектив внутрішнього природного прогресу, нічого не дали світу, не навчили його, не внесли жодної ідеї в масу ідей людства, що ми існуємо лише для того, щоб дати світу урок, як не слід щось робити.

Звісно, у нас було чимало і негативного, і деструктивного, явищ авторитаризму та тоталітаризму з масовими репресіями, концтаборами, розстрілами, психічним і фізичним терором, але це майже завжди спричинювалося не без активного і потужного зовнішнього чинника.

Про негативне слід говорити. Але критика, як відомо, лиш тоді дійова, коли виступає і передумовою ствердження творчого, оптимістичного. Критика, яка здійснюється без любові, коли текст прирівнюється до словника негативних слів про Батьківщину, з щирим засівом песимізму, — така критика сприяє, на мою думку, тому, щоб наша життєва нива терном заростала.

Але хіба нашого роду Гітлер, Муссоліні, Сталін?! Хіба ми нападали на Ірак, Югославію, чинили жахливі теракти в США чи Росії? За що ви соромите свій народ? За що батожите? За те, що відстали? Відстали від кого і від чого? А, може, ми не відстали в доброті, сумлінні? А може, відстали в територіальних та інших претензіях до інших народів? А може, йдемо хоч і іншою, але своєю дорогою, яка відповідає власній внутрішній природі нашій, незапозиченій культурі? Чи не ми відмовилися від третього в світі за потугою ракетно-ядерного потенціалу, чим дали світу приклад нових взаємовідносин між країнами? Що це — сила чи слабкість народу, України?

Невдачі бувають у людей, держав, народів. Чому згадують розбрат наших прямих попередників, що створили Київську Русь, а не сам факт — створення ними однієї з найбільших у світі держав, що існувала кілька століть, набагато довше, ніж СРСР? Або такий приклад. Одного чоловіка вважали неуспішним. Його, сина бідняка, постійно переслідували невдачі. В 1835 р. він збанкрутував.  Його наречена померла 1835 р. В 1836 він пережив нервове потрясіння. Був переможений на виборах у палату представників конгресу 1843—1844 рр. Його не вибрали в сенат 1855 році. Цю людину звали Авраам Лінкольн. Та в 1860 році він був обраний Президентом США, донині вважається чи не найуспішнішим керівником цієї країни. Як відомо, він скасував рабство і на віки визначив демократичний розвиток країни. Тож не програють, стають успішним ті, які не втрачають волю до боротьби, використовують усі свої можливості. Подібна історія і з країнами. Непорушним, нерухомим називав Пушкін Китай, що віки наче «спав» за Великою стіною, був на узбіччі світової історії. Хоча вважав себе Піднебесною імперією, а європейців — своїми данниками, залишався, скоріше, об’єктом, ніж суб’єктом всесвітньої еволюції. Індиферентність Китаю дала змогу Росії заволодіти безкрайніми просторами Сибіру й Далекого Сходу під боком у Китаю. І хто тільки не господарював у цій великій загадковій країні — монголи, голландці, англійці, японці, росіяни? І враз — приголомшливе пробудження!

Те само можна сказати про Японію, Індію, деякі країни Південно-Східної Азії, Америки. Саме міцний зв’язок проривних технологій з традиціями й духовними цінностями цих народів забезпечує їхній високий злет. Бо передова соціологічна думка в цих країнах спирається на принципово нову парадигму побудови сучасного успішного суспільства. Відображаючи настрої та запити громадян, така думка і в нас починає домінувати, виступає проти аморального нарощування надбагатства за рахунок знищення людського в людині. Вже не ставляться на передній план завдання побудови держави як потужної і могутньої. Отже, питання відсталості переноситься в іншу площину: настільки суспільство забезпечує розвиток людських якостей, світогляду, смислів, цінностей, традицій, звичок формування системи стосунків, що базуються на вищих принципах? Врешті-решт, відтворювати особистості, які здатні ефективно управляти собою, наводити лад у сім’ї, а отже, і в суспільстві, в якому вони живуть, впливаючи на тих, хто ними керує. Так народжується суспільство, насичене внутрішньою енергією, здатне до самоорганізації, рефлексії і в результаті — до саморозвитку. Саме такі цінності слід поширювати гуманітаріям у конструктивному, оптимістичному дусі, як взірці суспільства, як стандарти побудови держави, потреби в яких бачить автор.

Чи стаття В. Маляренка не виявилася переважно бузиною, яку в минулому використовували для затемнення світлого полотна? Хіба у Шевченка головне те, що він назвав Україну безталанною, а не те, що він зробив для пробудження національної свідомості народу, розвитку його літератури, мови, мистецтва, що став з кріпака художником-академіком, світочем нації, зробив «Кобзар» другою після Біблії книгою в кожній сім’ї? Читаючи П. Маляренка, чекав заклику і далі активно використовувати життя і творчість Т. Шевченка у виховання патріотів України, як компонент консолідації, мобілізації нації, всупереч зрадним вурдалакам, що ганьблять генія. Один з разючих прикладів — вплив Т. Шевченка на Б. Грінченка. Вихований у сім’ї російськомовній, де батько був військовим, Борис саме під впливом «Кобзаря» у 13 років став україномовним, українським патріотом, в якого велика мета — побудови України народила велетенську силу, якої вистачило, щоб за свій короткий вік створити перший тлумачний Словник української мови, написати до 50 томів творів художньої, навчальної і методичної літератури, самому надихати на подвиги юних українців.

Як можна поважному автору так легковажно ставитись до цитування? Дивно, як він «недогледів» — не навів ще й вислови фашистів, які обзивали українців «унтерменшом — нелюдами». А як однобоко трактується історія і роль нашого народу в ній. Адже наші предки не раз рятували Європу. Адже татаро-монгольська навала саме в Галичині дала збій, на подив істориків і на радість тодішній Європі. Чи ближчий приклад — Запорозька Січ. Хай би що писали про неї, вона відіграла важливу роль у захисті християнської віри, усієї України, та й Росії від домагань Османської імперії і загарбних татар. Більше того, османи не кинули у Західну Європу 200—300-тисячну армію тому, що мали під боком Запорозьку Січ, вимушено створену українцями для самозахисту. Як не сказати про наш внесок у спільну перемогу над фашизмом, про велику ціну, яку заплатив за неї український народ?!

В усі часи вважалося найбільшим гріхом, святотатством зводити хулу на Бога, на свій народ, рід і батьків. Кажучи сучасною мовою, хулу запускають для того, щоб ми самі з’їли один одного. Її зловісне спрямування проти кращих народів, його елітних верств — щоб зробити етнос «безголовим», безвольним і бездуховним. Якщо еліта послаблена, нейтралізована, заблокована, національно не свідома, гине і сам етнос. Саме використовуючи кампанію критики, сталінські сатрапи, долаючи «буржуазний націоналізм», виривали з етнічної маси інтелектуалів, найкращих людей, тобто фізично або морально винищували еліту, що негативно позначилося на всьому українському етносі. Саме ворожі сили (самодержавні, більшовицькі) хотіли зруйнувати, знесилити. Не сама ж вона себе нищила в 1932—1933 чи 1937-му.

Нині така етногенна зброя приводить до створення ситуації суспільного «ідіотизму», коли вину влади списують на народ, чого не було в найстрашніші сталінські часи. І чи ви, пане Маляренко, не сприяєте цьому, відспівуючи ще живий український народ?!

Соромно не за народ, а за нинішню найвищу, байдужу інтелектуальну еліту, з мовчазної згоди якої і чиняться всі ті негаразди, які автор описує. Соромно за те, що вони не стали провідниками народу. Соромно за те, що вони скиглять, накаркують біду, змішуючи всі поняття, причину і наслідок, наче в Києві бузина, а на городі дядько. Переживаю, що і я як учений і українець, громадянин України не допрацював для спільного успіху, зокрема, в поширенні наукових, об’єктивних знань про Україну. А ви щось таке не відчуваєте, пане Маляренко?

Якщо йдеться про ментальність українського народу, то слід наголосити, за яких важких історичних умов вона формувалася. Тут є не лише страшні нашестя на Україну, про які і Маляренко згадує, а й дивовижні позитивні приклади. Я б звернув увагу на такий факт. Відірвані упродовж тисячоліття від Київської Русі, від України, жителі Закарпаття визнали себе українцями  на Всенародних зборах 21 січня 1919 року в Хусті ухвалили приєднатися до матері — України. Відомий український історик і правник Вікентій Шандор, уродженець Закарпаття, писав, що «був вибух цивільного голосу рідної крові довгими віками глибоко прихованого в душі народу... В очах наших русинів Київ був і досі є святим містом, столицею давньої Русі — величної імперії, яка була і їхньою державою».

Так, народ має вади, з елітою у нас, тим паче, не все не гаразд. Сучасні володарі політичних і економічних Олімпів, не конче в поті чола збагатилися на загальнонародну власність казкових масштабів. Ось хто данник народу, а не навпаки! Хто спонсорував видання універсальної Української Енциклопедії, якої і досі не маємо? А де масштабне відпрацювання набутого? Ось про чиї спромоги, обов’язки і мораль треба принциповіше говорити!!!

Як нам потрібний цілеспрямований «психологічний вибух», сплеск патріотизму, здорового націоналізму! Не варто лякатися цього терміну, тим паче, що сплеск «посткомуністичного» націоналізму невідворотний з причини переходу етносів до самоорганізації, тобто до природного розвитку, що не суперечить консолідації державотворчої нації з національними меншинами згідно з демократичною нашою Конституцією. Бо етнічні та інші лиха кореняться не у нестачі енергоносіїв та інших ресурсів, а у невмінні використовувати кращі ідеї інтелектуально обдарованих людей. Для цього треба не жорстких рук, а розумних голів, щирих душ пробудження внутрішньої енергії народу!

Але коли я це пишу, то думаю, чи у сприятливий грунт кидаю зерна, коли в статті не бачу опертя на патріотичне виховання, коли в ній навіть не згадується термін національне відродження, бо відповідно до статті нічого відроджувати, треба щось народжувати по регіонах, по частинах чи на голому місці, тобто наче стаття автора спрямована на перегляд і знищення самого напряму виховання — національного виховання, коли автор статті, що «розвінчує» діючий Гімн країни, відмовляє козацтву в заслуженій славі.

І ось напливає на мене рятівна думка. А може, автор статті використав такий прийом — прикинувся яничаром, навмисно змалювавши свій народ чи не найгіршим у світі, щоб зачепити за живе рідний йому народ, пробудити, а не приспати у нього потенційні сили, привернути увагу до невирішених проблем, мусиш бути найкращим і щоб знову не напросився під батога. То в євреїв переважно метод виховання — ти гарний син. А в нас нерідко ще через помічені невдачі — кажуть, ти баран, а якщо ні, доводь інше. То що ж, панове українці, доведемо автору аналізованої статті, що ми таки цивілізовані люди? Може, цього саме він від нас і чекає!

А що, коли автор свідомо згущує фарби в оцінці свого народу? Тоді хай моя стаття буде йому противагою для торжества істини, якою володіє Україна так, як ми володіємо повітрям, коли дихаємо.

А я разом з усіма патріотами України чекаю в законодавстві України для її безпеки, захисту її держаних і національних символів чіткого визначення відповідальності за українофобію, наприклад, як за антисемітизм.