Виступ народного депутата України Павла МОВЧАНА на парламентських слуханнях «Стратегія гуманітарної політики сучасної України»
Уже не раз у цих стінах обговорювали проблему, яка винесена на парламентські слухання. Але як ніколи вона є надзвичайно актуальна й водночас уже абсурдна. Достатньо вчитатися у зміст того, що ми розглядаємо: «стратегія гуманітарної політики (чуєте?) сучасної України».
Як ми зауважимо, стратегія ніколи не поєднувалася в жодному контексті з такими поняттями, як «демонтаж», «поразка», «руйнація» або «самознищення». Слово «стратегія» природно поєднується із «розвитком», «поступом», «передбаченням», «боротьбою» і розрахована вона на позитивний результат. А стратегія абсурду можлива, якщо за нею передбачають інші сюжети, що доводять наявний стан до цілковитого безглуздя, за яким проглядатиме заздалегідь розроблена і протилежна за своїми наслідками дія. Візьмемо хоча б освітню сферу в «сучасній Україні». В яку стратегію, а точніше, чию стратегію, вписується вона разом з її очільником Табачником, який концептуально нав’язує всім вчителям і учням сприймати Україну (цитую) «як територію, де проживають представники різних етнічних груп і релігій... де головне — відмовитись від етноцентризму, сприйняття подій з позиції окремої етнічної групи і впровадження антропоцентричного підходу — викладення подій через сприйняття окремої людини». Ще раз повторюю: «окремої людини». І ми цю людину добре знаємо. Тож про яку стратегію, зокрема в освітній складовій гуманітарної політики України, може йти мова, якщо, за словами Оксани Пахльовської, «керована з Кремля освіта може привести у глухий кут — патологічного невігластва, неморальності, непрофесійності (продовжую цитату), уже не кажучи про новий етап радянізації історії, про демонтаж будь-якої форми знання про історію України». Отже, демонтажу національної пам’яті.
Голодомору не було. Слово «геноцид» викреслюється зі словників. Друга світова війна стає знову вітчизняною. Пакту Молотова—Ріббентропа не існувало. Йосип Сталін повертається в Україну, поки що в бронзі. УПА — вигадка бандерівців, колективізація — досягнення суспільного ладу в Україні, несходима Сибір — рідна земля, Мазепа — зрадник. Виговський — розбійник. Українська мова — польсько-австрійський витвір, українська інтелігенція — «тонкій слой образованщіни», і все це транслює на нашій з вами землі від нашого імені одна почвара... І цілком логічно постає запитання: скільки ще часу може тривати ця «стратегія руйнації»? І хто далі формуватиме гуманітарну справу в Україні. Вони? Він? Чи воно?
Років шість тому ознайомився з працями відомого російського політтехнолога С. Переслєгіна, який рекомендував, як консультант, главі адміністрації президента Росії Д. Медведєву, як потрібно діяти щодо України. Україну потрібно розглядати (цитую), «как дешевый источник неоприходованных ресурсов. Прежде всего человеческих. Утилизация этих ресурсов может проводиться экономико-дипломатическими методами при слабой Украине либо силовыми методами, если к власти в республике законным путем, или через механизм переворота, придет сильный лидер... Одной из необходимых мер является изменение образовательных систем. Понятно, что выбросить из школьного курса украинский язык невозможно, но необходимо трезво смотреть на вещи: в эпоху РЕГИОНАЛИЗАЦИИ жителям страны украинский язык не понадобится» (ст. 183 «Игра на мировой шахматной доске»).
Отже, ви почули: РЕГІОНАЛІЗАЦІЯ, яка тягне за собою неминучу федералізацію України. Задля чого — само собою зрозуміло. Так само, як для вас зрозуміло, чому відбуваються щотижневі зустрічі двох президентів.
Так само зрозуміло, де знаходиться кухня, на якій виробляється справжня «стратегія гуманітарної політики» для нас. Усе було розроблено задовго до виборів 2010 року. І тому так стрімко обвально зникає Україна. Тому й маємо демонстративну зневагу до Конституції, зокрема, і появу закону «Про мови», підписаного Єфремовим, Симоненком, Гриневецьким, підготовленого і профінансованого фондом з промовистою назвою «Русский мир», які (цитую Олега Медведєва) «засудили українську мову на смерть, вона взагалі не становить для них жодної цінності». Як і сама Україна. Це — для них територія... Принцип монокультурної рівноправності, яка авторами з «Русского мира» витрактовується як українсько-російська двомовність, що склалась історично, є важливим надбанням (це чорний гумор) українського народу, потужним чинником консолідації українського суспільства».
Яка совєтська забреханість колишніх комсомольських ватажків, «новоспечених шевальє», які не можуть зрозуміти, що цим законом вони перетворюють Україну на зону тривалої нестабільності, що мовний лінгвоцит — це шлях до постійного детонування не лише в Україні, який неминуче обернеться на довгочасну конфронтацію. Мовна асиметричність, що виникла внаслідок послідовного руйнування українського мовного простору, особливо вирізнилася протягом останніх років домінування в регіональній політиці партії Регіонів мовного питання.
Кілька слів про статистику. Україна в 2009 році витратила 3 мільярди 195 мільйонів бюджетних коштів на утримання закладів з навчанням російською мовою. Росія — жодної копійки на 15 мільйонів українців, що живуть на її території. В Україні навчаються 779 тисяч учнів російською мовою у загальноосвітніх навчальних закладах, 1 мільйон. 300 тисяч вивчають російську мову як предмет. Надруковано 1,5 мільйоа підручників російською мовою. В Росії українських — НУЛЬ! Не має потреби перераховувати всієї статистики, про українське книговидання, про стан українського кінематографу, про український культурно-інформаційний простір, бо все зводиться до одного слова — КАТАСТРОФА. Тому рейдерський законопроект «Русского мира» покликаний захопити останній національний плацдарм, суть якого зводиться до формули: Украина только для русскоязычных.
На завершення хочу нагадати вам про «стратегему павука», який, як і піщана оса, вполювавши великого трав’яного коника, поволі обплутуючи павутинням, паралізує його рухи, перетворюючи жертву на живу консервну масу, щоб згодом у череві пійманої істоти відкласти свої личинки....
Російська державна мова виплодить в Україні не Короленків, не Волошиних, не Тарковських, не Чічібабіних, а зловісних крихіток Цахес, патріархів-парторгів, які прагнуть розширити «Русский мир» від Уралу до Рейну, не усвідомлюючи того, що Великий Китай уже відкладає свої личинки, згідно зі стратегемою павука, у слабо захищене черево «Русского мира».
Держава, як сказала велика українка Ліна Костенко, — це система, яка зберігає себе. І якщо ми — держава, а отже, система, то чому ми дозволяємо її розвалювати?
Досить! Настав найвищий час повернути українцям їхні історію, мову, культуру. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники їх національної ідентичності. Ось тому й необхідна справжня стратегія розвитку (а не руйнування) гуманітарної сфери України.
