Як я молив Бога, щоб він змилосердився наді мною і продовжив мої дні навіть із муками гемодіалізу. Пив очима кожен погляд донечок, ловив їхній сміх, аби натішитися, бачив стривожені очі дружини Ліди, мамин біль. Але розумів: порятунку немає. Він, звичайно, був, просто наша сім’я не мала коштів на операцію з пересадки нирки, яку погодилася мені дати рідна сестра.
Тричі на тиждень мені доводилося їздити до Рівного, в обласну лікарню. Якось Ліда зайшла до Березнівської райради, щоб попросити для мене допомогу хоча б на проїзд. Тут саме проводив прийом
Валентин Іванович Крока (на знімку) (він тоді обіймав посаду першого заступника голови облради). Від людей ми чули багато про його чуйність. Дружина наважилась розповісти про нашу біду. Валентин Іванович уважно вислухав Ліду і запросив наступного дня приїхати в облраду.
Якби ви тільки знали, що в мене творилося в душі — там з’явилась несмілива надія на життя. Валентин Іванович особисто добрий десяток разів ходив з Лідою в чорнобильське управління і просив виділити кошти на операцію, вартість якої за цей час зросла з 30 до 70 тисяч гривень. В управлінні... «поставили мене на чергу». Але чекати вже не було коли: рахунок пішов на дні. І все ж В. Крока домігся коштів для мене — незабаром в інституті Шалімова мені трансплантували нирку.
Коли я зміцнів після операції, прийшов із гарним букетом в облраду, щоб подякувати Валентину Івановичу за порятунок. Ми поглянули один на одного і кинулися в обійми. У мене забракло слів, якими я міг би висловити свою вдячність. Розчулено плакав і Валентин Іванович.
Відтоді минуло п’ять років, а В. Крока і тепер цікавиться моїм здоров’ям. Він — завжди бажаний гість у нашому домі, став нам рідною людиною. Якби не його наполегливість, мої доньки вже були б сиротами...
 
Березне
Рівненської області.