Вибори місцевої влади — шанс нового шляху

За радянських часів влада належала трудовому народу, в його власності були заводи й фабрики, колгоспи й радгоспи, вся власність країни, що працювала на нього. Результатом великої колективної праці багатонаціонального радянського народу під керівництвом Комуністичної партії стало створення соціальної держави, яка давала своїм громадянам непорушні гарантії матеріальної стабільності, соціальної та правової захищеності.

Після антинародного, контрреволюційного перевороту в серпні—грудні 1991 року націонал-демократичні сили, що прорвалися до державної влади, реставрували в Україні капіталізм з усіма його дикими феодально- кріпосницькими та рабовласницькими проявами. Влада і власність нині належать невеликому прошарку новоявленої буржуазії і використовуються в її інтересах.

Усе це призвело до різкого майнового розколу, до злиднів і безправ’я абсолютної більшості населення країни. Так звана «помаранчева революція» 2004 року ще більше посилила поляризацію суспільства, вона загрожувала самому існуванню нації.

Реаліями життя стали масштабне руйнування авантюрними радикальними, а насправді бандитськими ринковими реформами промислового й сільськогосподарського виробництва, деіндустріалізація, зношення на 80—90 відсотків радянської інфраструктури, яку нинішня буржуазна система не в змозі не тільки обновляти, а навіть підтримувати на належному рівні, що загрожує країні техногенним колапсом. Україна увійшла в кризову рецесію, у її політиці й економіці встановився безлад, безвладдя і сваволя, вона практично стала некерованою, а трудовий народ перетворився на раба, на безформну біомасу.

У 2010 році Україна у світових рейтингах посідає за рівнем життя 83-тє, а за індексом людського розвитку — 85-те місце. Валовий внутрішній продукт ледь сягає 74,1 відсотка від рівня 1990 року. За цим показником країна посідає 32-ге місце у світі, а на душу населення — близько 4 тисяч доларів — перебуває на 42-му місці серед 43 країн Європи. Для порівняння (у тисячах доларів на душу населення): США — 46,3, Канада — 38,7, Німеччина — 34,2, Японія — 33,4, Франція — 32,8, Росія — 12, Казахстан — 9, Білорусь — 6,5.

Підсаджена на голку доларових ін’єкцій, нахапавшись їх, як собака бліх, Україна посідає сьоме місце серед держав—боржників МВФ, що перебуває під контролем США. Щодня і щомісяця зростає зовнішня заборгованість, яка вже становить майже 120 мільярдів доларів і продовжує зростати.

У ході останніх президентських виборів народ України відсторонив від виборів «помаранчевий» режим Ющенка й Тимошенко, які протягом свого панування не займалися прямими обов’язками щодо забезпечення ефективного функціонування державного механізму, а тільки порожньою демагогією і популізмом, дешевою саморекламою й міжусобними чварами. 

Перед другим туром президентських виборів 2010 року керівництвом Компартії України і кандидатом у Президенти від Партії регіонів Віктором Януковичем була підписана політична платформа про співробітництво, а після його перемоги на президентських виборах у Верховній Раді створена коаліція «Стабільність і реформи» з депутатських фракцій Партії регіонів, Комуністичної партії та Блоку Литвина.

Парламентській коаліції своїми рішучими діями вдалося сформувати Кабінет Міністрів України на чолі з Миколою Азаровим, прийняти державний бюджет на 2010 рік, закон про внутрішню і зовнішню політику, соціально-економічну програму розвитку України, Бюджетний кодекс, закон про судоустрій, ратифікувати підписані в Харкові угоди між Україною й Російською Федерацією, ухвалити низку інших законів і постанов, а також здійснити кадрові призначення.

Звичайно, ми розуміємо, сказав Адам Мартинюк, що нинішня коаліція не здатна звільнити трудящих від капіталістичної експлуатації, дати їм надійні соціально-економічні гарантії, стабільне процвітання й упевненість у завтрашньому дні. Нинішнє зростання економіки має здебільшого характер відновлення, базується на використанні створених у радянський час потужностей.

Але ми, комуністи, разом з нашими партнерами вживаємо термінових і конкретних заходів щодо запобігання загальнонаціональній катастрофі, на межу якої поставило Україну попереднє злочинне «помаранчеве» правління. Ми повністю підтримуємо зусилля коаліції з реалізації нашої загальної програми, залишивши за собою повну свободу дій і критики у всіх питаннях, що лежать за її межами, ми завжди будемо разом із трудящими.

Ставлення нинішньої буржуазної влади до села — це злочинна політика його руйнування. Сільськогосподарська галузь практично не має відчутної фінансової підтримки з видаткової частини бюджету, а їй необхідно принаймні не менше 10 відсотків, за радянських часів на неї виділялося 18—20 відсотків бюджетних коштів. У результаті вітчизняний ринок заповнений імпортним продовольством, найчастіше простроченим і неякісним. Можна сказати, що продовольча безпека України фактично втрачена, і країна утримує іноземних селян.

Адам Мартнюк заявив, що не можна допустити, аби земля стала товаром, вона повинна залишатися надбанням усього народу. Купівля-продаж землі буде категорично скасована. У власності громадян зможуть перебувати землі підсобних господарств, дач, присадибних ділянок тощо. Буде повернута земля трудівникам села, обманом позбавленим свого добра. Унеможливимо спекуляції землею та появу латифундій. Селянин має бути власником і господарем землі та засобів виробництва.

Як основа відродження села можлива купівля державою земельних паїв у селян, підтримка великих колективних господарств з виробництва і переробки сільгосппродукції. Необхідно забезпечити зернову і м’ясну орієнтацію аграрного сектору, паритет цін на промислову та сільськогосподарську продукцію, запровадження пільгового кредитування в сільському господарстві. Держава повинна гарантувати закупівлі сільгосппродукції, дотації у разі неврожаю через негоду, розвиток комунікацій і соціальної сфери села.

Пропонуємо ввести державну монополію на реалізацію зерна за кордон і унеможливити ситуацію, щоб 10—15 трейдерів, які за безцінь скуповують у селян багаті врожаї, створювали передумови для голоду в Україні. Зерновий фонд міг би стати своєрідним золотим запасом країни. Підтримаємо вітчизняного сільгоспвиробника. Забезпечимо державне замовлення на 50 відсотків валової продукції сільського господарства.

У Любешівському районі, як і в усій Волині, можна вирощувати льон і картоплю, на які є великий попит на аграрному ринку.

Масове безробіття становить не менш як 2,5 мільйона чоловік, а фактично — ще більше. Якщо в УРСР було 28 мільйонів робочих місць, то нині їх залишилося менше 10 мільйонів. На кожне вільне місце претендує 8—10 осіб. Сотні тисяч громадян відправлено в неоплачувані відпустки, не менше мільйона — переведено на неповний робочий день і неповний робочий тиждень. Різко падає рівень зайнятості сільського населення, що видно на прикладі вашого району. Але ж втрата роботи рівносильна за силою переживань втраті найближчих родичів. Вона різко знижує матеріальне забезпечення родини, завдає людині морально-психологічних травм, веде її до втрати самоповаги, до хвороб, самогубства і передчасної смерті.

Безробіттям пояснюється масова трудова еміграція в інші країни, здебільшого країни Євросоюзу та Росію. Сім мільйонів висококваліфікованих українців, тобто кожен шостий житель нашої країни, у найбільш працездатному віці, 18—45 років, змушені трудитися на будівельних роботах, збиранні врожаю та прибиранні територій, хатніх та інших підсобних і допоміжних роботах за кордоном. На жаль, серед цих вимушених емігрантів є і представники Волині.

По суті, таке транснаціональне переміщення населення — це головна стаття українського експорту. Ці люди могли б стати трудовою гордістю нашої країни. Проте ще третя частина наших співвітчизників у пошуках роботи також готова залишити Україну.

Зростає організована злочинність, тотальна моральна розбещеність людей, руйнуються родини, зростає безпритульність дітей, алкоголізація й наркотизація, проституція, дебілізація та люмпенізація декласованих знедолених людей.

Одним зі стимулів до праці залежно від її кількості та якості є заробітна плата. В 1990 році середня заробітна плата трудівників народного господарства УРСР становила 247,3 карбованця, причому частка оплати праці у вартості вироблених товарів і послуг становила в ній майже 50 відсотків. Нині цей показник зменшився удвічі — утричі. В США 70 відсотків внутрішнього продукту витрачається на зарплату.

Зарплата в 2010 році в середньому становить приблизно дві тисячі гривень. Однак купівельна спроможність нинішньої зарплати в продовольчому магазині мінімум у два-три рази нижча, ніж за радянських часів. На жаль, реаліями також стали несвоєчасно виплачені зарплати, заборгованість з яких становить 1,5 мільярда гривень. Варто сказати, що громадяни УРСР не знали такого поняття, як «затримка заробітної плати», тим більше її невиплата.

Більшість трудящих змушена працювати за дуже маленьку зарплату, що не забезпечує нормального процесу відновлення робочої сили, не формує вітчизняного споживача. Якщо порівняти Україну з іншими країнами, то продуктивність праці в Росії у 2,2 разу вища, в Німеччині — в 6,3, у Франції — в 7,6, у США — в 9 разів.

Проблеми, що накопичилися в сфері оплати праці, далеко не випадкові. Вони результат того, що вітчизняний бізнес безсовісно наживається на «рабській» праці своїх співгромадян і за рахунок злиденної заробітної плати.

При поверненні комуністів до влади доможемося того, що буде створено природний зв’язок явищ: «висококваліфікована праця — висока заробітна плата — високий рівень споживання», «що більше й краще працюєш — то більше заробляєш». Буде реалізовано принцип «від кожного по здібностях, кожному по праці». Як тут не згадати слова про соціальну справедливість апостола Павла: «Треба, щоб у того, хто сіє, не було нестатку, а в того, хто жне, — надмірності».

На законодавчому рівні в Україні буде встановлено частку зарплати в структурі собівартості кінцевої продукції не нижче як 60 відсотків. Йдеться також і про твердий контроль, аж до кримінальної відповідальності, за своєчасну індексацію зарплат відповідно до зростання інфляції.

У радянські роки реальні доходи трудівника значною мірою приростали за рахунок суспільних фондів споживання, які не обкладалися жодними податками. Кожен працюючий громадянин СРСР в 1990 році «одержував» із суспільних фондів у середньому близько 115 карбованців. У такий спосіб доходи трудящих збільшувалася приблизно ще на 50 відсотків. Нині від суспільних фондів немає і сліду, вони просто несумісні з капіталістичним світоустроєм.

Відомо, що прожитковий мінімум на одну людину в 2010 році становить: з 1 жовтня — 907 грн., з 1 грудня — 922 грн. При цьому мінімальна зарплата встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму. Але споживчий кошик, що взятий за основу при розрахунку прожиткового мінімуму, не відповідає життєвим потребам людини, оскільки був затверджений давно на базі цін і тарифів того часу.

Водночас відбувається подальше безконтрольне збагачення олігархічних кланів, що паразитують за рахунок експлуатації робітників. І цей розрив між багатими й бідними неухильно зростає. За роки незалежності різниця в доходах між 10 відсотками найбагатших і 10 відсотками найбідніших злетіла від 4—5 до 50 і більше разів, тобто більш як у 10—15 разів вище, ніж в економічно розвинених країнах світу. Порівняємо: у Японії такий розрив оцінюється в 4,5, у Норвегії — 6,1, в Австрії — 6,9 разу.

В Україні кілька десятків родин привласнили незліченні багатства, створені багатьма поколіннями радянських людей і самою природою, тобто 10 відсотків, що жирують, приватизували, а точніше узурпували 90 відсотків усієї колишньої всенародної власності. Решта 90 відсотків населення, названих колишнім президентом Ющенко «маленькими українцями», ледве зводять кінці з кінцями. Таке збільшення соціальної диференціації і поляризації суспільства, укорінення «спадкоємної» бідності — це питання життя буквально одного покоління. Через таке майнове розшарування за спадкоємним принципом діти з бідних родин приречені на безпросвітну бідність і злиденність.

Необхідно вести рішучу боротьбу з бідністю. Тільки в нашій країні є таке потворне явище, як «працюючі бідняки». Потрібна нормальна робота, яка забезпечувала б нормальне життя, а поки що багато хто взагалі не може працювати в зв’язку з відсутністю робочих місць, багато хто працює не за фахом, зайняті неповний день або «вкалують» у трьох місцях на малій зарплаті, щоб хоч якось прогодувати сім’ю. Проблема подолання бідності в Україні є надзвичайно актуальна, оскільки стосується життя понад 15 мільйонів громадян. Це офіційні дані, а фактично їх майже втричі більше.

Запровадимо прогресивну шкалу оподатковування. У світі немає прикладу, щоб олігарх і прибиральниця платили однаковий 15-процентний податок із доходу. Звільнимо від сплати податків громадян із невеликими доходами, як це вже було за радянських часів, а прибутковий податок для багатих підвищимо до 30 і більше відсотків. Наприклад, американці на великі доходи платять понад 40 відсотків податків, французи й англійці — понад 50, скандинави — до 70 відсотків, при цьому бідні не платять нічого.

Введемо в Україні податки на предмети розкоші й елітну нерухомість, придбання дорогих предметів. Водночас кількість податків скоротиться. Скасуємо податок на додану вартість, замінивши його податком з обігу, заборонимо дострокову сплату податків для підприємств, запровадимо податкові канікули для малого й середнього бізнесу, в тому числі для новостворених підприємств і фірм.

Відновимо систему соціальних гарантій для сиріт, багатодітних родин, ветеранів війни й праці, «чорнобильців», дітей війни та для інших незаможних верств населення. Доможемося повернення трудових заощаджень і банківських вкладів. Кожний буде підтриманий державою у важкій ситуації, особливо це стосується людей з обмеженими фізичними можливостями (інвалідів), які будуть залучені до активної трудової і громадської діяльності.

Більшість пенсіонерів, які внесли великий вклад у розвиток країни й у зміцнення її обороноздатності й без яких не було б нинішньої незалежної і суверенної України, одержують пенсії на рівні прожиткового рівня, її не вистачає навіть на нормальне харчування та оплату житлово-комунальних послуг. Супутниками нашого життя стали інфляція, падіння купівельної спроможності гривні, зростання «тіньової» економіки, хвороби й висока смертність населення.

Середня тривалість життя чоловіків в Україні становить 62 роки, половина з них не доживає навіть до пенсії, середня тривалість життя жінок — 74 роки. Середня тривалість життя українців за роки незалежності знизилася на 5 років, з 72 до 67 років. Нині за цим показником країна посідає останнє місце в Європі та 150-те місце в світі, одразу після Гондурасу. Організація Об’єднаних Націй вважає Україну вимираючою країною.

У Радянській Україні проживало більш як 52 мільйони осіб, нині — тільки 45 мільйонів, щорічне зменшення сягає 400—450 тисяч осіб. Націонал-демократи намагаються довести, що це Сталін свого часу нібито знищував народ, а куди ж тоді ділося в наш мирний час 7 мільйонів людей? І тенденція така, що через якихось два десятки років нас уже буде 30—35 мільйонів. Цю ситуацію комуністи пропонують вирішувати шляхом введення комплексної програми з поліпшення демографічної ситуації.

Необхідно створити систему, коли розмір мінімальної зарплати, пенсії, стипендії, допомоги на догляд за дитиною буде встановлено на рівні не нижчому за реальний прожитковий мінімум з урахуванням індексації на величину інфляції. Пенсійне забезпечення візьме на себе держава. Згодом пенсія буде не нижче 70—80 відсотків від зарплати, і розрив між максимальною та мінімальною пенсією не перевищуватиме 10-кратного розміру, тоді як нині він становить 75—80 і більше разів. Кошти на це є, їх треба тільки правильно використовувати.

Комуністи, заявив Адам Мартинюк, будуть категорично заперечувати проти підвищення віку виходу на пенсію. Щоправда, в США, Канаді, Японії, Німеччині, Іспанії, Португалії пенсійний вік для чоловіків і жінок установлено 65 років, у Данії — 67 років; У Греції, Італії, Великобританії, Польщі для чоловіків — 65 років, для жінок — 60, в Австралії відповідно — 65 і 62 роки. Це пояснюється насамперед станом фізичного здоров’я, тривалістю і якістю життя громадян цих країн. Україна відстає від провідних європейських країн за тривалістю життя населення на 15—20 років.

А в нас люди після 45 років уже не сприймаються як кандидати на заміщення вакантних посад. Крім того, передбачуване на вимогу МВФ збільшення для наших людей пенсійного віку вдвічі збільшує шанси на безробіття, у тому числі для жінок і молоді.

У 1990 році всі діти шкільного віку навчалися у школах. У вечірніх і заочних школах, профтехучилищах, технікумах і вузах безплатно навчалися 2,5 мільйона осіб. Майже 10 мільйонів робітників, колгоспників і службовців проходили безплатне навчання з метою підвищення кваліфікації, здобували другі професії та спеціальності.

Сьогодні ситуація зовсім інша: хочеш — учися, а хочеш — не вчися, це суто особиста справа кожного. Шкільна програма примітивізується, скорочується кількість загальноосвітніх установ і бюджетних місць у вузах. Якісна освіта дедалі менш доступна для більшості людей, особливо для сільських, вона стає привілеєм забезпеченої меншості.

Необхідно припинити руйнування радянської системи освіти, визнаної кращою у світі. З моєї ініціативи Верховна Рада проголосувала за закон, відповідно до якого українські школярі вчитимуться не 12, а 11 років.

Передбачено створення мережі  загальнодоступних дитячих садків, зниження оплати дошкільних установ, збільшення розміру допомоги по народженню дітей. Забезпечимо школярів безплатними підручниками та гарячим харчуванням. Повернемо дітям об’єкти культури й дозвілля. Збільшимо чисельність і фінансування дитячих позашкільних і спортивно-оздоровчих установ. У найближчі два-три роки ліквідуємо дитячу безпритульність, що служить джерелом поповнення злочинного світу.

Говорячи про охорону здоров’я, сказав Адам Мартинюк, ми змушені визнати, що люди хворіють дедалі частіше й частіше. У кілька разів підвищилася захворюваність на туберкульоз, нервово-психічні розлади, злоякісні новоутворення, венеричні хвороби й СНІД, інші соціальні хвороби. Водночас тільки за даними Держкомстату, кожні дев’ять (!) з десяти родин змушені відмовлятися від дорогих послуг медичного обслуговування, діагностики та лікування. Як то кажуть, сподіваються тільки на Бога.

У своїй передвиборній програмі комуністи планують припинення  перетворення медицини на бізнес. Ми заборонимо приватизацію лікувальних установ, повернемо безплатну охорону здоров’я й загальну диспансеризацію населення, гарантуємо нормальне лікарське забезпечення, надамо пільгові ліки тим, хто їх потребує. Установимо державний контроль над імпортом лікарських препаратів і недопущенням їхнього дефіциту. Реалізуємо державну програму з забезпечення виробництва в Україні найзатребуваніших ліків, що надходять за імпортом.

Водночас навколо сфери охорони здоров’я роздуваються так звані страшилки, якими вміло користуються виробники «лікувального товару», що нав’язують населенню якісь ліки й чудо-препарати, що фальсифікують лікарські засоби й спустошують гаманець. Як то кажуть, у страху очі великі. Згадаємо торішню епідемію свинячого грипу, коли люди під впливом реклами змітали з аптечних полиць все, що треба й що не треба.

За нашими підрахунками, обсяг державних інвестицій у розвиток освіти, охорони здоров’я та інших гуманітарних сфер повинен досягти не менш як 15 відсотків ВВП.

Як бачимо, підсумував цю частину свого виступу перший заступник глави парламенту Адам Мартинюк, головними викликами, питаннями соціального виживання для України при капіталізмі й незалежності стали:

— розвал економіки, пов’язаний із крахом моделі ліберально-олігархічного капіталізму;

— злидні, безробіття й колосальна соціальна нерівність у суспільстві;

— масштабна трудова еміграція за кордон з тенденціями неповернення людей працездатного віку назад;

— відсутність соціального захисту та соціального забезпечення;

— системна демографічна катастрофа;

— погіршення екологічної ситуації й зростання природних і техногенних катастроф;

— масові захворювання та епідемії;

— духовно-моральна деградація населення.

Вважаємо, що місцеві вибори повинні стати шансом нового шляху. Адже дуже багато чого залежить від кожного з нас, від нашої волі до відродження й піднесення України, від нашого бажання кардинально поліпшити своє життя. До розв’язання цього історично важливого державного завдання ми запрошуємо кожну свідому людину. Нині головне, що може зробити кожний, — це проголосувати на місцевих виборах за кандидатів від Комуністичної партії та її союзників.

Ідучи на вибори, комуністи прямо заявляють, що представляють інтереси трудової більшості — від простого робітника й селянина до дрібного підприємця, від студента до пенсіонера. При цьому для нас не важливо, де ці люди живуть, якої національності, якою мовою розмовляють і якому Богу моляться. Ми твердо впевнені, що тільки політичний союз комуністів і трудового народу, спрямований проти панування великого капіталу, дасть більшості населення звільнення від експлуатації, надію на гідне життя, установлення народовладдя й справедливості, перехід до соціалізму.

Зрозуміло, для нас участь у виборах — це не самодовліюча мета, а засіб досягнення мети. І якщо в буржуазії влада й гроші, то у нас — народ і правда. Зі свого боку, ми посилимо контроль за ходом проведення й підбиттям підсумків виборів, захистимо свої результати. Не можна допустити, щоб ці вибори стали черговим гірким розчаруванням, виступаємо за створення чесної виборчої системи, де не буде місця адміністративному та інформаційному терору, брудним технологіям, чорним піар-акціям, всевладдю грошей. Увійшовши в місцеві органи влади, комуністи та ліві й лівоцентристські сили, що їх підтримують, готові зробити все для того, щоб життя людей стала значно кращим, здоровішим й тривалішим, змістовнішим та якіснішим.

У Комуністичній партії є політично підготовлена, віддана інтересам трудового народу згуртована команда досвідчених і компетентних професіоналів найвищого класу. У Любешівському районі це чесні й шановні люди різного віку та професій, які готові віддати всі свої сили, знання й досвід інтересам трудового народу. Важливо відзначити, що на останніх виборах у нашому районі за комуністів голосувало більш як 20 відсотків виборців.

Вважаємо за необхідне, щоб у процесі проведення політичної реформи ухвалити концепцію місцевого самоврядування. На рівні обласних і районних рад повинні бути створені самостійні виконавчі органи цих рад. Пропонуємо ліквідувати районні державні адміністрації з передачею їх функцій виконавчим органам районних рад. Бюджет необхідно формувати знизу вгору, а не зверху вниз, коли забирається все, а потім «з панського столу» віддаються якісь жалюгідні крихти. Необхідно, щоб 50 відсотків прибутку залишалося у місцевих бюджетах, а 50 відсотків віддавалося у центр.

Поставлені перед нами кардинальні, життєво важливі завдання можуть бути розв’язані тільки після взяття державної влади в руки працюючих мас. Ми бачимо, як зростає національна та соціальна самосвідомість людей, як вони розуміють смертельну небезпеку, що нависла над нашою Батьківщиною. У суспільстві дозрівають об’єктивні чинники революційної ситуації, коли «верхи не можуть, а низи не хочуть» жити по-старому.

Адам Мартинюк ще раз нагадав ленінську тезу про політику як концентроване вираження економіки, про провідну роль держави у плановому регулюванні, зміну господарських пропорцій і підтримку динамічної збалансованості економіки, оптимальне поєднання між виробництвом і споживанням.

Певна річ, багато пропозицій звучать тут трохи тезісно, бо дати конкретні відповіді й вирішення на всі проблемні питання доволі важко. Буде прийнято й інші невідкладні та ефективні заходи, у тому числі й з пропозицій виборців у ході нинішньої виборчої кампанії.

На думку члена Президії ЦК Компартії України, Першого заступника Голови Верховної Ради України Адама Івановича Мартинюка, вибори до місцевих органів самоврядування — це дуже важлива політична можливість — або продовжувати неупорядкований рух і протистояння, втрачати людський і виробничий потенціал, тобто продовжувати подальше руйнування, або ж консолідувати суспільство й владу, формувати ефективну модель творчого політичного та соціально-економічного розвитку. По суті, це подальший демократичний розвиток суспільства та держави, це генеральна репетиція наступних виборних процесів у країні.

Він упевнений, що спільними зусиллями нам удасться витягнути Україну із трясовини соціально-економічного хаосу на тверду дорогу нормального економічного розвитку та соціальної стабілізації, відродити в країні справжнє народовладдя та соціальну справедливість.