Про це не вщухають дискусії: американська юридична фірма Trout Cасherіs, яку винайняв нинішній уряд, оприлюднила висновки здійсненого нею аудита. Крім іншого, вона виявила факт нецільового використання урядом Юлії Тимошенко 320 млн. євро, одержаних від продажу квот на викиди парникових газів за Кіотським протоколом.

Ці руки знову нічого не крали

Тим часом сама вона вважає, що це не можна розцінювати як злочин. І пояснила, чому: екологічні гроші були спрямовані на виплату пенсій в умовах економічної кризи. Більше того, Тимошенко заявила, що якби ситуація повторилася, то знову вчинила б так само...

Про що, власне, йдеться? Нагадаю: Національне агентство екологічних інвестицій продало Японії квоти на викид вуглекислого газу — у рамках Кіотського протоколу. За ним, якщо країна не хоче чи не може скорочувати кількість шкідливих викидів, то може відкупитися від решти світу, придбавши вільну кількість чистого неба в іншої, яка його має. Приміром, в України, з її анемічною промисловістю. Японія заплатила нам за це 320 млн. євро. Міжнародні норми не передбачають використання цих коштів на інші потреби ніж екологічні.

Та й сама Юлія Тимошенко, після того як Японія придбала у нас квоти, запевнила: «Україна завершила всі переговорні процеси, необхідні для того, щоб користуватися всіма привілеями Кіотського протоколу. Ми провели переговори з ключовими країнами, готовими придбати частину квот викидів в атмосферу — це мільярди коштів, які будуть спрямовані винятково на скорочення викидів, заміну газу в опаленні та підігріві гарячої води на електроенергію». Утім, невдовзі сама й знехтувала і міжнародними нормами, і власною обіцянкою: екологічні гроші було конвертовано в гривню, переказано до Пенсійного фонду, а також на підтримку розрахунків за газ. І лише частина їх повернута на «екологічний» рахунок. А борг залишено в «спадок» нинішньому уряду.

Не можна! Бо не можна

Навіть не вдаючись у формальні (законодавчі) аспекти і цього, й інших застережень, що містяться у звіті комісії, зрозуміло, що такі гроші не можна проїдати — хоч одержані на програми енергозбереження держави, хоч призначені для виробничих потреб комерційної компанії. З другого боку, за усіх урядів і навіть за різного суспільного ладу нецільове використання бюджетних коштів вважається злочином посадовця державної служби з невідворотнім покаранням — аж до тюремного ув’язнення. Як, приміром, ці, одержані за Кіотським протоколом, оскільки вони — не проста доходна стаття бюджету, а цільова. Тому використання їх у такий спосіб суперечить і українському законодавству, і міжнародним нормам, а дії Кабінету Тимошенко підпадають під визначення «нецільове використання держкоштів у особливо великих розмірах» (ст. 210 Кримінального кодексу України).

Неймовірно, але екс-прем’єр з легкістю, гідною подиву, демонструє суспільству, що вона плює на закони, дозволяючи собі приймати рішення незалежно від того, що про це говорить законодавство. А як інакше можна видурити гроші на реалізацію екологічної програми, а витратити їх не за призначенням? Оскільки йдеться про міждержавні відносини, то такі дії уряду завдають величезної шкоди іміджу самої країни. Їх можна допустити, але вперше і востаннє. Адже позитивна репутація створюється роками, а розвалюється одним лише кроком. Тим часом пані Тимошенко не вважає злочином нецільове використання коштів. Невже екс-прем’єр керується не українським кримінальним кодексом, а якимось власним?

Чому Тимошенко залізла в іншу кишеню для виплат пенсій, які, за українським законодавством, можливо черпати лише з бюджетних надходжень, і лише з них, а дефіцит Пенсійного фонду має покриватися виключно з класичних статей доходу? Тож суто побутовий варіант, мовляв, сім’я інколи складає гроші на машину, а як прикрутить, то витрачає їх на харчі, в цьому разі — не аргумент. Як і запущена у ЗМІ думка, що «екологія може зачекати», особливо зважаючи на катастрофічну ситуацію в Україні у цій сфері.

З другого боку, як удалося Кабінету Тимошенко запланувати бюджет з недостачею «пенсійних» грошей у 200 млн. євро, що довелося гасити діру за рахунок сторонніх надходжень? А куди поділися розраховані на це бюджетні гроші?

Криза, тобто... невістка винна

Пані Тимошенко посилається на економічну кризу, яка начебто їх «з’їла». А чому в такому разі не йдеться про те, які заходи вживав Кабмін для розвитку економіки, що неодмінно забезпечило б надходження до бюджету? Натомість уряд Тимошенко на кінець 2008 року допустив зростання удвічі дебіторської (1 трлн. грн.) і кредиторської (1,2 трлн. грн.) заборгованості, що становило чотири річних бюджети країни. Коли б Кабінет Тимошенко її зменшував, то на пенсії цього цілком вистачило б і без екологічних грошей, і без кредитів МВФ. До речі, такий досвід в Україні є: за прем’єрства Марчука саме так було зменшено дебіторсько-кредиторську заборгованість і закрито діру в Пенсійному фонді — він не побоявся замахнутися на гроші українських багатіїв. Щоправда, Кучма тоді негайно відправив Марчука у відставку.

Але в такому разі главі Кабміну довелося б «скривдити» своїх: адже саме в заборгованість українські скоробагатьки заховали свої доходи, одержуючи від цього величезні відсотки. Але уряд обрав інший шлях: наповнював бюджет за рахунок кредитів та екологічних грошей. Покриваючи багатіїв, позичав гроші під бюджет, і надалі нарощуючи борги за несплати податків. А розраховуватися за них, звичайно, буде не уряд, а український народ — пересічні громадяни, у тому числі ощасливлені «Юлею» пенсіонери. І не тільки вони, а й їхні діти та онуки. Так Тимошенко вчергове провернула торговельну схему, в чому вона великий мастак.

А коли згадати, що уряд спрямував на реструктуризацію боргів банків 50 млрд. грн., зробивши пересічних громадян заручниками цих фінансових інститутів, знову-таки — українських багатіїв, то стає зрозуміло, чому в Пенсійному фонді утворилася діра в 30 млрд. грн. Адже гроші в бюджет надходять не з банків, а з виробництва. Як там співав Висоцький: «Где деньги, Зин?». Отож аргумент екс-прем’єра, що гроші на пенсії можна було спрямувати або лише з екологічного «гаманця», або увімкнувши друкарський верстат, не витримує критики. З другого боку, хіба таємниця, що в нашій країні найшвидший спосіб розбагатіти — це увійти в структуру влади та нажитися на державних коштах? Важко навіть уявити, які мільярди в результаті такої оборудки уряду цього разу поклали в кишені ті, котрі біля «корита», — за рахунок бідних...

А чи те ще буде! Адже уряди Тимошенко, а нині й Азарова так захопилися наповненням бюджету кредитними грішми, що не встигли отямитися, а віддавати вже нині потрібно 41% внутрішнього валового продукту. На кожного громадянина України — від немовляти до пенсіонера боргу припадає 7 тис. грн. щороку.

А нам — байдуже

Є й ще один аспект у теми, яка обговорюється на всіх рівнях суспільства, і що, на мій погляд, є гіршим від крадіжки, хоч би як це було неприємно. Я провела власне міні-інтерактивне дослідження, що, як нині модно говорити, не впливає на жодні результати, запитавши у людей різного освітнього цензу і соціального стану: «Чи вважають вони, що Тимошенко вчинила правильно, спрямувавши екологічні гроші на виплату пенсій? За дуже незначним винятком, мені відповіли, що, навіть не замислюючись, вчинили б так само. А щодо того, що екс-прем’єр порушила законодавство, практично всі висунули «аргумент»: мовляв, у нас усі уряди та можновладці порушують закони! А нинішнє — начебто задля святого діла, бо що б робили пенсіонери, не одержавши пенсій? Цілком очевидно, що політики використовують дурість народу, його страхи, стереотипи мислення, небажання зрозуміти і почути іншого. І страшно, бо попит на тих і інших поки що не зменшується. Але як тільки громадяни не вестимуться на популізм політиків, яких маємо нині, то й вони негайно зникнуть.

«Пан» нас розсудить

Кілька спостережень. Українські політики — байдуже, під якими партійними кольорами вони рушають на чергові вибори, як лишень зачіпають якісь їхні здебільшого кланові інтереси, звертаються із закликами до світової спільноти, мовляв, розсудіть нас і встановіть справедливість! Але як тільки та втручається, здіймається лемент: «Спільнота» надіслала не таких перевіряльників, контролерів, аудиторів!» і т. д. і т. п. Може, годі вже запрошувати чужинців шукати правди в нашій хаті?

Але якщо вже вирішили доручити їм це, то вочевидь потрібно доводити справу до кінця. Як, скажімо, у разі аудита діяльності Кабінету Тимошенко. Зрозуміло, що і вона сама, і її політична сила, а також її симпатики негайно повернули дискусію щодо заокеанських перевіряльників у протилежний від самого предмету розмови бік: «І фірма «не така», і справа замовна, та ще й на величезні гроші, взяті з кишень платників податків, а чи варта вона того, і, як геть ганебний факт, — вела справу Моніки Левінськи». Водночас ані пані Тимошенко, ані її захисники, власне, не спростовують чималу кількість фактів зловживань, виявлених американською компанією. А щодо нецільового використання коштів, то екс-прем’єр мало того, що вважає це політичною розправою і помстою опонентів, а навіть ще раз намагається зображати істинну захисницю народу. Що, як не важко переконатися, їй удається — усупереч очевидному порушенню закону та за очевидної підтримки обивателя. Цікаво, чи погоджувалися б громадяни на нехтування законодавства, коли б ішлося про кожного з них конкретно?

Утім, я про інше: про подальші дії влади, яка зініціювала аудит. До речі, практично на вимогу самої Юлії Тимошенко. Адже факти, про які йдеться у висновках іноземної компанії, були оприлюднені ще на початку року. Але сама вона неодноразово заявляла, що це не що інше, як підтасовка і політичний тиск нинішньої влади, вимагаючи незалежного розслідування «світової спільноти». Хоча це цілком могли з таким само успіхом зробити рідні КРУ і Генпрокуратура.

Звісно, не йдеться про покарання посадовців високого рангу, оскільки воно не передбачається за ухвалені колегіальні рішення. То що — величезні кошти, сума яких, утім, не оприлюднена, кинуто на вітер, а досягнення мети ініціаторами аудита — дуже сумнівне, з огляду на заполітизованість суспільства? Що далі? Можливо, нашому парламенту все-таки потрібно передбачити законодавчу персональну відповідальність високопосадовців за прийняття рішення? Оскільки відставка чи політична смерть у таких випадках, як це заведено в демократичних країнах, нашим політикам не загрожує...