Головне для журналістів — надання достовірної інформації в грамотній формі й грамотною мовою

Тема свободи преси знову стала однією з найактуальніших в Україні. Журналістська громадськість дедалі наполегливіше попереджає про небезпеку відродження цензури у засобах масової інформації, про посилення тиску власників електронних ЗМІ на творчі колективи та редакції. Цьому присвячено численні публікації у пресі, дискусії на телебаченні та радіо, не кажучи вже про Інтернет. І немає жодних сумнівів у важливості й актуальності зазначених проблем.

Прагнучи уникнути можливих докорів, заздалегідь попереджаємо, що автори виступають проти будь-яких форм цензури й обмежень свободи слова. Ми за те, щоб права журналістів було гарантовано в повному обсязі, щоб преса в нашій країні справді стала «четвертою владою» на сторожі демократії.

Однак журналісти, що беруться виступати від імені суспільства, повинні повною мірою усвідомлювати й свою відповідальність перед ним. Тут доречно було б згадати про нерозривний зв’язок прав та обов’язків, але не хочеться повертатися до скам’янілих штампів радянської доби. Тому сформулюємо проблему інакше.

Ми з глибокою повагою ставимося до професії журналіста, адже походимо з родини, яка вже в третьому поколінні працює на ниві українського слова. Крім того, ми вже понад двадцять років є членами Спілки журналістів України і маємо відповідний цьому чималому стажу досвід власних публікацій у вітчизняній і зарубіжній пресі. Тому, як колеги колегам, маємо право нагадати журналістам, що головне в нашій професії — це надання громадськості достовірної інформації в грамотній формі й грамотною мовою. Дотримуючись цього правила, а також виконуючи відповідні закони України про інформацію і пресу, ми поважаємо нашу аудиторію — читачів, слухачів, глядачів, тобто тих, хто споживає нашу продукцію і, на жаль, часто не має вибору, тому що інформація суспільству необхідна, а от кращих форм її подання практично немає. І тут виникає проблема стандартів, у тому числі — етичних.

Недарма всі провідні газети й телерадіокорпорації світу мають свої професійні етичні кодекси, що є обов’язковими для дотримання усіма співробітниками. Наприклад, «Директиви для продюсерів Бі-Бі-Сі» — це груба книжка, де докладно, крок за кроком розписано, що робити в різноманітних випадках, що трапляються в роботі журналістів. Ці директиви, як і правила дорожнього руху, написано кров’ю, за ними — гучні процеси з обвинуваченнями у наклепах і величезними штрафними відшкодуваннями, звільнення з роботи, навіть загибель репортерів, якщо брати екстремальні випадки розслідувань небезпечних тем чи репортажів з «гарячих точок» планети. І зовсім не дивує той факт, що одна з найповажніших газет світу — «Нью-Йорк Таймс» — розробила й один з найсуворіших у морально-етичному плані кодекс для своїх журналістів.

До комплексу журналістських обов’язків цієї газети належить багато такого, що в нашому спотвореному уявленні про світ видається просто смішним. Наприклад, журналіст, який пише про автомобілі, не може здійснювати тест-драйви за рахунок компанії-виробника чи дилера. А той, хто пише про подорожі, не може скористатися нагодою і поїхати кудись за рахунок турфірми. Більше того, виступи з лекціями, участь у дискусіях і семінарах дозволяються журналістам лише тоді, коли всі видатки сплачує редакція, а не організатори заходу, куди запрошено співробітника газети.

Але ще більш серйозні вимоги ставляться до журналістів у питаннях достовірності інформації, що включає перевірку фактів, дат, власних імен і так далі. Що ж до грамотності, володіння мовою, загальної культури, то це навіть не обговорюється. Це та даність, без якої немає журналіста. У них, але не у нас.

У нас можна не знати, не вміти, не володіти, але при цьому писати й багато публікуватися.

Може, українські журналісти не мають професійних кодексів і не знають тих правил, за якими працюють їхні колеги в світі? Парадокс полягає в тому, що такі кодекси і правила для роботи вітчизняних журналістів уже давно розроблено. Не зупинятимемося надто докладно на якості цих документів. Зазначимо тільки, що головні принципи, що гарантують високий професійний рівень публікацій, у них зафіксовано. Не забули й про мову. Ось, наприклад, що міститься у пункті 9 «Кодексу професійної етики українського журналіста», що його було ухвалено на Х з’їзді Національної спілки журналістів України у квітні 2002 року: «Журналіст покликаний постійно працювати над підвищенням власного фахового рівня, плекати свою основну зброю — слово, суворо дотримуватися конституційних норм функціонування української та інших мов в Україні, рішуче виступати проти фактів неповаги до державної мови, приниження її ролі та значення у житті суспільства».

Цитований документ розміщено на офіційному сайті Національної спілки журналістів України разом з іншими кодексами, що регулюють професійну діяльність працівників ЗМІ.

Однак схоже на те, що навіть доступні нормативні документи і рекомендації ніхто не вважає за потрібне виконувати.

Як можна вимагати сумлінної праці від журналіста, якщо його головний редактор не вважає за потрібне відповідати на листи читачів, що вимагають пояснень з приводу кричущої безграмотності надрукованих у його газеті текстів? Особлива недосяжність визначає головного редактора газети «Сегодня». На його редакційну електронну адресу ми писали двічі, а телефоном намагалися зв’язатися безліч разів. Зрозуміло, жодної відповіді — ані письмової, ані усної — отримати не вдалося. Шкода, тому що в цій газеті лексичні та граматичні помилки зустрічаються чи не найчастіше.

Комп’ютер негайно підкреслює неправильно написане слово, але в редакційних комп’ютерах коректорську програму, мабуть, відключено.

Не поспішають журналісти користуватися й тими безмежними можливостями для перевірки правопису, пошуку питомих для мови видання ідіоматичних висловів, перевірки фактів, що їх дає Інтернет. Інакше не з’являлися б у центральних газетах такі зразки бездумного калькування російської мови, як «наказано довго жити» чи «давати собі звіт», а також «відтерміновувати», «кермувати» і так далі. Не ліпше ситуація і в деяких російськомовних виданнях та на телеканалах. Там таке калькування відбувається у зворотному напрямку. От і маємо «граничный срок хранения», «допуститься очередного конфуза», навіть «Известия» нещодавно спробували «вложиться в деньги».

Опоненти можуть заперечити, що це явище взаємної інтерференції мов у реально двомовному середовищі. Можна погодитися з цим аргументом, якщо розглядати його у сфері побутового застосування мови. Але ж наші поважні журналісти загальнонаціональних періодичних видань здійснюють свою діяльність не на базарі. Вони є носіями й поширювачами (або мультиплікаторами, як модно нині казати) тих зразків поведінки й світогляду, у тому числі й мовних, що негайно стають надбанням широкого загалу. І тому суто лінгвістичне явище інтерференції (або взаємопроникнення) мов перетворюється на загальнонаціональну культурну проблему. Здається, немає такої газети в Україні, де хоча б раз не з’явився вислів «повернутися в рідні Пенати». Журналістський загал на чолі з редакторами всіх рівнів вважає, напевно, що Пенати — це такий будинок, куди можна повернутися. А проте Пенати — це давньоримські боги домашнього вогнища, і повернутися можна тільки ДО них, а не В них. Дрібниця? Ні, на жаль — тенденція.

Аксіомою журналістики як науки є те, що будь-яка формальна помилка в оприлюдненому матеріалі зводить нанівець усю роботу автора. Читач, який помічає помилку, недбалість, неточність, уже просто не вірить своїм очам чи вухам і, в ліпшому разі, припиняє читати матеріал, а в гіршому — хапається за телефонну слухавку і намагається додзвонитися до хоч якого-небудь редакційного начальства. Найчастіше йому відповідають зовсім молоді особи, які до того ж представляються зменшеними іменами без прізвищ — Катя, Таня, Іра. Добитися від них слушної відповіді неможливо, а начальство завжди відсутнє.

Нещодавно, побачивши кричущий приклад бездумного застосування машинного перекладу з української мови на російську в анонсі поважного інформаційного агентства УНІАН («чергове засідання» було перекладено як «дежурное заседание»), ми звернулися електронним листом до редакції з проханням виправити помилку і, взагалі, приділяти більше уваги якості уніанівських текстів. Який же був результат? Ця та інші помилки, на які ми вказували, залишилися невиправленими і в наступних випусках анонсу, а у відповідь нам було направлено електронного автоматичного листа з одним словом — «спасибі» і без підпису.

Єдине з центральних видань, яке поки що вважає за необхідне підтримувати безпосередній зв’язок з читачем, це «Комсомольская правда в Украине». Очевидно, тут ще зберігається стара «робсількорівська» традиція, хоча сучасні журналісти навряд чи знають, що це таке.

От і виходить, що преса у нас може перетворитися на замкнену касту людей, які живуть за власними зручними для них правилами, не відчуваючи своєї відповідальності перед суспільством і нехтуючи своїми професійними обов’язками.

Приклад такої закритої касти ми вже, на жаль, у нашому суспільстві маємо. В результаті боротьби за незалежність суддів було створено таку самодостатню систему судочинства, яка практично відокремилася від суспільства та його потреб і працювала лише на себе. Цю власноруч створену проблему лише тепер починають розв’язувати.

Так само під розмови про утиски свободи слова наші журналісти домоглися численних привілеїв, включаючи дозвіл на володіння вогнепальною зброєю, щоб мати можливість захистити себе від гіпотетичних нападників. А за яку зброю хапатися читачам, слухачам, глядачам, коли їм вчергове розповідають, що когось «доправили», «запроторили» у «відділок», а ще когось кудись «шпиталізували»? Коли нас намагаються нагодувати «курями гриль», розповісти, що якісь негідники «правлять балом», а в заголовку нагадати, що «С пышек не будет красавиц» (усе — з газети «Сегодня»)? Навіть російська служба телерадіокорпорації «Німецька хвиля» вміщує заголовок, в якому якийсь «конфликт вытеснил С повестки дня» якесь інше питання, а на деяких російськомовних телеканалах диктори говорять російською мовою з таким жахливим акцентом, що це просто неможливо слухати?

Гадаємо, що споживачі масової інформації мають право отримувати її в літературній, нормативній формі, а не ставати жертвами мовних екзерсисів, коли елементарна безграмотність камуфлюється надмірним уживанням жаргонних висловів чи неологізмів дуже сумнівної якості. Чи не краще було б звернутися до класиків сучасної української літератури, як наш дід, Олександр Іванович Копиленко, чий 110-й ювілей ми відзначаємо цього року. Доречно тут згадати й знамениті рядки ще одного класика й близького приятеля нашого діда — Максима Рильського, який закликав: «Як парость виноградної лози, плекайте мову». І в тому ж вірші давав таку настанову: «Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля»...

Здається, однак, що наші колеги-журналісти поки що не подолали цього атавістичного страху й тому старанно уникають роботи із словниками та іншими мовними посібниками, покладаючись на власний розсуд, як колись більшовики — на «революційну свідомість».

У червневому «Посланні до українського народу» Президент Віктор Янукович запропонував ідею загальноукраїнського форуму «Україна: діалог культур». Варто було б скористатися цією платформою і для того, щоб порушити питання мови наших періодичних видань, радіо і телебачення, причому як української, так і російської.