Інститут історії України Національної академії наук щойно опублікував у видавництві «Дніпро» фундаментальну працю, в якій висвітлюється важлива тема вітчизняної історії від її першопочатків до сьогодення. Об’єктом дослідження обрано феномен українського парламентаризму. В тритомнику тільки останній том присвячено тій Верховній Раді, яка в 1991 році прийняла доленосний Акт проголошення незалежності України; в другому томі висвітлюються інші форми парламентаризму, які функціонували на сучасній території України до 1991 року, а в першому — форми спілкування вищої влади з місцевим населенням від сивої давнини.
Аналогів в історіографії немає
Курс на публікацію науково-популярних видань узагальнюючого характеру Інститут історії України взяв десять років тому. Сьогодні — це історія українського парламентаризму, в минулому році — шеститомна історія державної служби в Україні. Ще раніше були видані двотомні праці з історії українського селянства і козацтва. А найпершими вийшли з друку «Нариси з історії дипломатії України».
У чому полягає значення таких публікацій? У передмові до «Історії українського парламентаризму» Володимир Литвин згадав «Нариси з історії дипломатії України», до яких був причетний як голова редакційної ради й автор розділу про дипломатію незалежної України. В 2001 році, коли ця книга була опублікована, він допоміг нам як глава адміністрації Президента організувати її презентацію в Москві. Українське посольство запросило на презентацію дипломатичних працівників із Росії та інших країн, діячів науки й культури, журналістів. Я сидів поряд із покійним нині Павлом Поповичем — великим патріотом України. Ми обидва просто-таки фізично відчули те здивування, яке ширилося серед присутніх у міру того, як розкривався зміст презентованої книги. Дехто думав, що вона розповідає про десятирічну діяльність дипломатів незалежної України. Більш поінформовані вважали, що в книзі йдеться про події, починаючи з утворення ООН, членом-засновником якої була й радянська Україна. Та ніхто не чекав, що авторський колектив розпочне розповідь про українську дипломатію зі спілкування київського князя Аскольда з довіреними особами візантійського імператора Михаїла, яке відбулося 860 року під час походу русів на Константинополь. Ця епоха відділена від сьогодення неймовірною кількістю років — 1150! Тоді ще не існувало Київської Русі, з якої виводять свою історію три країни сучасної Східної Європи. Але вже існувала українська держава у вигляді Київського князівства, з представниками якої мали справу візантійські воєначальники та дипломати.
Упродовж віків у нас не складалося з національною державністю. Та й не тільки в нас: на величезних просторах Східної Європи панували імперії — Російська, Австрійська, Османська. Події в Україні проходили в тіні імперій і залишалися майже невідомими у світі. Тому так важливі науково-популярні видання, в яких простежуються ті або інші сюжети вітчизняної історії від їх першопочатків.
Великою заслугою видавництва «Дніпро» та його директора В. Войтовича є те, що праця з історії українського парламентаризму публікується двома мовами — українською та англійською. Дублювання позначилося на обсязі: вона має майже 1,5 тисячі сторінок, тож її довелось опублікувати двома книгами великого формату: в першій вміщено три томи наукових текстів, а друга являє собою своєрідну енциклопедію з короткими життєписами народних депутатів першого—шостого скликань Верховної Ради України.
Інститут історії України має тісні зв’язки з іншими академічними інститутами та кафедрами провідних вузів. Тому вдалося сформувати творчий колектив із фахівців потрібного для цього тритомника профілю. Основу його склали 14 співробітників Інституту історії України. Окремі розділи написали четверо вчених з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. Івана Кураса, двоє — з Інституту українознавства їм. Івана Крип’якевича, а також професори Київського славістичного, Кам’янець-Подільського і Чернігівського університетів. Усього над тритомником працювали 23 автори, у тому числі, 20 докторів наук.
Авторський колектив очолював директор Інституту історії України Валерій Смолій, а редакційну раду, яка склалася з голів парламентських фракцій і керівників апарату, — Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Підготовлені до публікації тексти рецензувалися членами Асоціації народних депутатів усіх скликань. Треба відзначити прискіпливі, але доброзичливі рецензії-рекомендації народних депутатів першого скликання Павла Кислого й Олександра Коцюби.
«Історія українського парламентаризму» не має аналогів в історіографії. Але це не означає, що тема була суцільною «білою плямою» для фахівців, з яких складається її авторський колектив. Навіть у першому томі, де йдеться про допарламентські форми організації політичного життя, нашим ученим удалося встановити прямі й зворотні зв’язки між владою і суспільством. Для цього вистачило поглянути на відомі факти і причинно-наслідкові зв’язки під відповідним кутом зору.
Давньоруське віче,Гетьманат,Центральна Рада...
Факти свідчать, що немає підстав ідеалізувати давньоруське віче. Дії за принципом «хто кого перекричить» далекі від ідеалів демократії. Та й скликалися такі віча лише епізодично. Вони були відголоссям родоплемінних традицій і не впливали на прийняття рішень князем та його оточенням.
Інакше складалися відносини між панами-радою і великим князем у Литовській державі, до якої увійшли українські землі після вторгнення монголо-татар. У цьому випадку існувала можливість колективного прийняття рішень, але прошарок тих, хто впливав на великого князя, був занадто вузький. Панами-радою були тільки магнати.
Одне з центральних місць у висвітленні допарламентських форм організації суспільного життя посідає розділ, у якому аналізується народження політичних інститутів Української козацької держави. Політичне життя під час національно-визвольної війни середини XVІІ ст. було насиченим і багатобарвним. Однак автори слушно закликають читачів не переоцінювати демократизм козацьких рад та впливу їхніх рішень на дії гетьмана. Б. Хмельницький вважав себе «самодержцем руським» і діяв відповідним чином.
Зовнішня історія Українського гетьманату з кінця XVІІ ст. до його ліквідації досить добре висвітлена в пострадянській історіографії. Але в цій книзі вона показана під новим кутом зору — як взаємовідносини Генеральної ради і гетьмана. Добре виписано занепад політичних інститутів гетьманату під постійно зростаючим тиском царських чиновників.
Другий том охоплює період, коли на українських землях з’явилося парламентське життя. Воно не було «своїм», тобто українським. Але хто сказав, що на все в історії треба дивитись крізь одні окуляри? Крім національного, існують класовий, регіональний, релігійний, тендерний погляди на динаміку історичних змін. Ми не зрозуміємо внутрішнього змісту подій, якщо будемо тупо дотримуватися тільки одного погляду. Невже всі вади класового підходу не навчили нас плюралізму?
Наведений у цій праці матеріал про діяльність української громади в Державній Думі доводить, що ця різнобарвна за політичними позиціями депутатів фракція виникла для того, щоб захистити національний інтерес українського населення, яке переважало за чисельністю в дев’яти російських губерніях. Більш виразно цей мотив проявився в Австро-Угорщині, де традиції парламентського життя були закладені раніше. Для тих, хто читатиме «Історію українського парламентаризму», діяльність українських партій у Галицькому сеймі та українського представництва в імперському парламенті становитиме особливий інтерес. Ці сюжети добре виписані у фахових виданнях, але ще не з’являлися в узагальнюючих науково-популярних працях.
Головним у другому томі є, безсумнівно, розділ про формування і діяльність першого національного парламенту — Центральної Ради. В короткій кореспонденції нема місця для характеристики авторів. Усі вони, не виключаючи кандидатів наук, є досвідченими дослідниками. Але автора цього розділу я назву, оскільки він «зрісся» з темою. За радянських часів в архівних спецфондах зберігалися купи паперового мотлоху, до яких, на щастя, ніхто не заглядав. Один із ветеранів нашого інституту професор Ю. Гамрецький підібрав цей «мотлох» — архів Центральної Ради, але не встиг його впорядкувати. Двотомник документів і матеріалів опрацював представник уже іншого покоління — професор В. Верстюк. Йому і його колегам ми завдячуємо своїми знаннями про короткочасну діяльність українського парламенту на чолі з Михайлом Грушевським. До публікації цього двотомника і монографій В. Верстюка ми знали про діяльність Центральної Ради за численними мемуарами, опублікованими за кордоном. Вони були цінним, але все-таки дуже суб’єктивним джерелом.
Читачі «Історії українського парламентаризму» зможуть ознайомитися з діяльністю інших інститутів влади в добу національно-визвольних змагань. По-новому, без ідеалізації і зайвого критицизму показаний законотворчий процес в Українській гетьманські державі. Не менш цікавими є коротка історія Трудового конгресу, законодавча робота Української національної ради, діяльність українських партій у Сеймі міжвоєнної Польщі. Про діяльність рад і Верховної Ради УРСР у довоєнний період нічого не скажу, бо сам писав цей розділ.
Шість скликань Верховної Ради
Формуючи зміст третього тому «Історії українського парламентаризму», редакційна рада і керівник авторського колективу мудро вирішили побудувати його за скликаннями — від першого до шостого. Можливо, проблемний підхід дозволив би зробити глибші узагальнення, але події двох останніх десятиліть ще не застигли.
На закінчення хотів би повторити комплімент видавництву: добре, що «Історія українського парламентаризму» є двомовною. Наш інтелектуальний продукт швидко проб’є собі дорогу в інші країни. Видавництво вже одержало замовлення від посольств Російської Федерації, Білорусі, Німеччини, Португалії, Швейцарії, Аргентини, Нідерландів, багатьох азійських і кількох африканських країн. Високі гості, які час від часу прибуватимуть до нас із візитом, одержуватимуть цей пам’ятний подарунок, а разом із ним — знання про трагічну і славну історію української державності, яка налічує майже 12 віків.
Станіслав Кульчицький,професор (Інститут історії України НАН України).
Т. Калинський. Запорозька рада. 1778—1782 рр.Із книги О. Рігельмана.
