ІЗ ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»

Андрій Шевченко — народний депутат Верховної Ради V і VІ скликань, голова Комітету з питань свободи слова та інформації.

Народився 10 червня 1976 року в містечку Гвіздець на Івано-Франківщині.

У 1993 році закінчив школу-гімназію №117 у Києві, через рік — вищу школу міста Аламіда в штаті Каліфорнія США. З 1994 року по 1996 навчався в Національному університеті Києво-Могилянська академія на факультеті суспільних наук. У 1999-му став випускником Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю «теле- і міжнародна журналістика».

На телебаченні почав працювати з 1995-го. Був кореспондентом «ТСН» на каналі «1+1», політичним оглядачем газети «Наша Україна». Виступав автором і ведучим новинних та аналітичних програм на «Новому каналі». З 2003-го по 2005-й — ведучий та шеф-редактор інформаційної служби 

«5 каналу». Пізніше назначений першим віце-президентом Національної телекомпанії України. Працював над створенням Громадського телебачення.

З травня 2006 року — народний депутат від Блоку Юлії Тимошенко. Тоді ж очолював Комітет з питань свободи слова та інформації. У парламенті VІ скликання цю посаду віддали опозиції — регіоналці Ганні Герман. 23 вересня цього року Верховна Рада 373 голосами знову обрала Андрія Шевченка на посаду очільника комітету.

— Нещодавно ви очолили Комітет з питань свободи слова та інформації. Нині в ньому перебуває більш як сім десятків законопроектів. Цьому можна знайти пояснення, бо понад півроку комітет був «обезголовлений». Які першозавдання ставите перед собою на цій посаді, яким напрямкам приділятиметься особлива увага?

— Справді, назбиралося чимало законопроектів. Багато які з них ще з довиборного часу, але є й такі, що насипалися в післявиборний період. Не секрет, що нині кожен комітет відчуває на собі всі проблеми, які є в залі. Будемо розгрібати завали. У нас підібрана досить професійна команда. Всі люди так чи інакше мають відношення до мас-медіа. Це дає змогу більшість тем обговорювати професійно, а не політично.

Про пріоритети не візьмуся говорити за весь комітет. На мій погляд, на першому місці мають бути закони, які дають додаткові гарантії журналістам і їхній роботі. Бо очевидно, що нині є всі ознаки згортання свободи слова. Передусім це закон про доступ до публічної інформації — фундаментальний документ, який змінює філософію відносин між владою і громадянином. Він має зробити так, щоб інформація, якою володіє чиновник, апріорі була доступною журналісту та людям. Передбачаються лише окремі, чітко описані законом певні обмеження з доступом до інформації. Також є два альтернативні законопроекти авторства Арсенія Яценюка та Олени Кондратюк про додаткові гарантії свободи слова. Це такий один магістральний напрям. І скажу, що в ньому ми всі однодумці — незалежно від партійної приналежності настрій дуже близький.

Другий напрям — те, що пов’язано з державними мас-медіа. Це закон про суспільне мовлення, який повинен перетворити державне телебачення і радіо на суспільне, а також майбутній закон про роздержавлення друкованих ЗМІ.

І третій великий напрям — це пакет рекламних законопроектів. У ньому є різні речі. Є явно лобістські, котрі переслідують корпоративні інтереси, є моменти, які мають зменшити обсяги реклами, наприклад, на телебаченні. Тут треба буде якось балансувати. Саме за цими трьома пріоритетними напрямами й працюватимемо далі.

— Постанову про ваше призначення на посаду голови комітету зареєстрували ще в березні цього року. Однак донедавна вона залишалася без розгляду. Кадрове голосування, яким зняли керівника Комітету з питань податкової та митної політики Сергія Терьохіна і призначили вас, дало підстави, щоби в ЗМІ розійшлася інформація про такий собі своєрідний відкуп від опозиції. Чи відчуваєте ви це на собі? Чи під силу вам зробити так, аби подібна ротація не стала програшною?

— Відчуття після призначення залишилося, однозначно, двояке. З одного боку, мені приємно, що за мене як за голову проголосувало 373 депутати, фактично з усіх фракцій. Я вважаю, це дуже хороший кредит довіри й мені особисто, й журналістиці як професії. З другого боку — хочеться заходити на таку посаду не з чорного ходу, а за правилами. Цей комітет по праву належить опозиції. Ми не претендували на чуже й з березня це питання так і ставили. Чому його віддали нещодавно, теж очевидно — такий ніби хабар громадській думці чи західним спостерігачам, щоби створити видимість, ніби коаліція почала турбуватися про свободу слова. Скажу одне: якщо хтось думає, що в такий спосіб можна заткнути рот опозиції, то помиляється. Я на цій посаді стоятиму на сторожі свободи слова і докладатиму зусиль для захисту журналістів.

Що стосується подальшої роботи комітету, то є питання з приводу кандидатури першого заступника голови комітету. Видається логічним призначити на цю посаду представника коаліції. Серед членів комітету це могла би бути Олена Бондаренко. Тож закликаю колег по парламенту якомога швидше доукомплектувати комітет.

Думаю, сам факт мого призначення мав би піти на користь професії. На останній погоджувальні раді, наприклад, ми отримали перелік документів, розглянутих у сесійній залі у вимірі комітетів: навпроти нашого комітету стоїть «нуль». Це означає, що на сьомій сесії жодного законопроекту за профілем Комітету з питань свободи слова не пройшло через сесійний зал. Це показує реальне ставлення більшості депутатів до цієї проблематики. І одна з причин у тому, що не було голови, який міг би ефективніше відстоювати позицію комітету.

— Історія з навчанням у США. Багато хто, і серед ваших колег у тому числі, говорив, що ви начебто втекли, аби не бачити, що на той час коїлося у помаранчевій владі. Яка частка правди в цьому? І чи стає у пригоді в політичній роботі закордонний досвід?

— Я в Штатах провів чотири місяці, або сім сесійних тижнів, і був стипендіатом Єльського університету. Їхав я туди, не втікаючи, а навпаки — наздоганяючи. Політика, як і будь-яка професія, вимагає постійної «заточки пили». Треба постійно себе тренувати і рости далі як особистість, як професіонал і як політик. Тому, коли отримав запрошення поїхати до Єля, не вагався. Я був учасником Програми лідерів майбутнього. Для неї щороку обирається 18 осіб із усього світу. Протягом чотирьох місяців Єль дає їм можливість взяти максимально все від університету й намагається все «викачати» з цих людей. Це передбачає постійні лекції, виступи, презентації, під час яких я розказував про Україну й наші мас-медіа. Там я зрозумів, наскільки дрібними видаються більшість проблем, через які чубляться тут, у залі Верховної Ради. Світ вирішує проблеми іншого порядку — бідність, хвороби, глобальне потепління, мир... На тлі цих дуже серйозних речей Україна має свій голос, нам є що сказати.

Мені справді було цікаво перебувати в університеті, який випустив Білла Клінтона, Хілларі Клінтон, двох Бушів і багатьох інших лідерів Америки. Думаю, зв’язки, які там набув, знадобляться в майбутньому. А досвід і знання, які вже зі мною, сподіваюся, підуть на користь країні.

Узагалі, від життя не втечеш і від реальності не втечеш. Для мене всі люди діляться на дві категорії: хто пливе за течією і хто бере на себе відповідальність. Останній шлях важчий, бо він передбачає і муки вибору, і докори сумління. Але іншого життя я не уявляю. Мені здається, що прожити значиме життя — означає брати на себе відповідальність, а не тікати від неї.

— Ви починали із журналістики. Нинішня робота також пов’язана з мас-медіа. То хто ж Андрій Шевченко в душі — журналіст чи політик?

— Журналістами стають за дев’ять місяців до народження і не перестають бути ніколи. Тому в мене на язиці «народний депутат України, журналіст». Навіть на візитці так написано. Але, звичайно, нині відчуваю себе політиком. Це те, чим мене уповноважили займатися, і те, що треба робити на совість. Насправді ці дві професії багато в чому схожі — обидві на виду, вимагають великої внутрішньої чесності. Але відрізняється ставлення до цих двох професій. Для мене дуже дивним був цей перехід. Коли був журналістом, усі шукали моєї уваги і прихильності, хотіли мати зі мною добрі стосунки і добре про мене говорили. Тільки-но пересів у крісло політика, виявилося, що навколо маса людей, яким не подобається моя партія, мої ініціативи, які шукають у кожному моєму кроці хибні речі. Тому кожній людині, яка думає про політику, радив би зважити на це.

Але це й прекрасна професія. Попри всю кількість бруду, якого вистачає, це справа дуже достойна. Вважаю, що в ній також повинні себе знаходити й люди достойні, а не лише ті, кого ми зазвичай вважаємо політиками. Є ж лікарі від Бога, а є такі, яким не можна давати скальпеля в руки, вчителі — які надихають цілі покоління, й такі, яких до школи не можна підпускати... Упевнений, не може так бути, що в політиці тільки погані. Там обов’язково мають знаходити себе й люди з високими цілями, люди жертовні. І мені хочеться бути серед таких людей.

— Дякую за розмову!