Усім хочеться стабільності

Дивна річ: років тридцять тому зовсім «зелений» голова колгоспу Василь Шуляк починав саме з цього у бідних і нещасних Строках, де, здавалось, не було нічого, крім болота. І сьогодні, пройшовши через різні посади, попрацювавши з усілякою владою, досягнувши чималого, знову повертається до тих само проблем. Тільки думає вже не на рівні одного села чи району, а шукає глибші корені. Невже у всіх нас разом так і не вистачило сил, розуму, бажання, щоб зробити хоча б кілька кроків на отій дорозі до омріяного щастя?

Ну якось же вмів Шуляк залишати по собі не руїну, а щось нове, перспективне, надійне. Нехай не зробив із тих Строків раю, але виробництво таки підняв, дав людям роботу, якусь надію. Недаремно після цього його перекинули латати інший прорив — колгосп у Новоставцях. Сьогодні це село добре відоме не тільки в районі чи навіть області. Тут виріс до Героя України нинішній його керівник Василь Петринюк. Але перше насіння успіху засіяв таки Василь Шуляк.

Це він взявся за непідйомну на той час роботу — завершити будівництво великого відгодівельного тваринницького комплексу. Через кілька років господарству вже було чим похвалитись — чого тільки варті показники з виробництва м’яса. Сьогодні стільки і пів-області, напевно, не дає.

Робота кипіла в буквальному розумінні слова, а це значить, що люди починали думати вже не тільки про хліб насущний, а про щось краще, радісніше у житті. А Шуляк весь час наче підштовхував їх уперед: заасфальтував кожну вулицю, провів газ, воду, збудував дві школи та ще два дитячі садки. «Ляльку зробив із села, — любить казати. — Хотів, щоб мені ніколи не було соромно за нього».

Він і справді живе і працює так, щоб йому ніколи не було соромно за минуле. По-всякому складалась доля. Одна влада запрошувала на посади, інша — намагалась якомога швидше позбавитись від занадто самостійного і непокірного керівника, але ніхто і ніколи, навіть попри палке бажання, не міг дорікнути в тому, що Шуляк зрадив громаді, нажився на людських грошах, пішов проти закону.

Ставний, сильний чоловік, він завжди помітний у натовпі. Але не це виділяє Шуляка з-поміж інших. Він завжди був вищим від тієї посади, яку обіймав, завжди умів глянути на проблему не просто з висоти чиновницького крісла, а в масштабах загальнолюдських і загальнодержавних. І до цієї висоти завжди намагався підтягнути тих, хто поруч.

Ще дотепер у районах області вважається великим досягненням, коли там повністю завершується газифікація. Майже для третини з них — такі успіхи ще попереду. А в Теофіпольському районі, який Василь Шуляк вперше очолив майже два десятки років тому, про газові проблеми вже давно забули. Адже саме тоді цей район став першим не тільки в області, а й в Україні (!), де блакитне паливо було проведене до всіх населених пунктів.

У такі темпи ще й кілька років по тому не могли повірити. Дійшло навіть до анекдотичної ситуації, про яку згадують дотепер. Коли на обласному рівні вчергове підбивали підсумки розвитку всіх районів, раптом з’ясувалось, що Теофіпольський не провів за рік жодного метра газопроводу. За такий «провал» його одразу поставили на останнє місце. І тільки потім з’ясувалось, що там з цією роботою покінчено раз і назавжди.

Взагалі у Шуляка є непохитне життєве правило: робити все так, аби за це не було соромно, і роботу ніколи і нікому не довелось переробляти. Саме через це все, що вдалось зробити за півтора десятка літ на різних посадах очільника району, служить людям. Десятки кілометрів збудованих і відремонтованих доріг, повна газифікація району, двадцять дві нові церкви, дев’ять збудованих шкіл — усе це було зроблене на Теофіпольщині завдяки старанням Шуляка в часи, котрі вже увійшли в історію як перебудовні, нестабільні, кризові... А дай йому попрацювати спокійно, без політичної шарпанини, без показових звітів та безглуздих наказів згори.

Шуляку завжди важко з тією владою, котра не вміє чи не хоче дбати і про його окреме взяте село, і про район, і про всю Україну зрештою. А владі завжди непросто із Шуляком, котрий не любить підкорятись непродуманим наказам, котрий завжди має свою думку і вперто робить по-своєму. Саме через це останнім часом він відійшов від державної служби. Але не перестав служити державі та людям. Знайшов господарство, на котре не глянув оком жоден земельний орендар і... Знову все спочатку, як тоді, коли у двадцять два роки став головою колгоспу.

У Великому та Малому Лазучині на нього знову чекали зруйнована ферма, незорані майже дві тисячі гектарів землі. І знову розорали чагарники, відновили свиноферму, підладнали зернотік. Дивись — уже закінчує будівництво церкви в селі.

Пригадується, як на одній науково-практичній конференції вчені-агрономи демонстрували для аграріїв області кращі зразки в рослинництві. А хтось і каже: «Ви б подивились, яка соя стоїть у Шуляка. А пшениця, ячмінь, ріпак...»

Аби не дратувати місцевих керівників, взявся орендувати та обробляти землю в сусідній Тернопільській області. Ну не пішли б тамтешніх п’ять сіл до заїжджого орендаря, якби не побачили, що знає толк у всьому. А Шуляк при цьому не ділить райони на свої та чужі. Знає, скрізь людям хочеться трішечки щастя. І дає те, що може дати.

— Вже хотів зовсім відійти від політики та влади, — зізнається Василь Корнійович. — Я своїми руками створив все, до чого може прагнути людина — збудував хату, маю добру сім’ю, успішно, а головне — з великим задоволенням працюю біля землі, як мене навчили мої батьки та діди. Але скільки людей мріє про таке життя, котре виявляється недосяжним для них. Хтось же мусить їм допомогти.

— Як? — не втримуюсь від запитання. — Хіба можна збудувати одному, навіть дуже сильному керівнику, в одному, навіть дуже хорошому районі, оту мрію?

А Шуляк тут-таки починає переконувати, що не треба починати з неможливого. Але, скажімо, відновити автобусний маршрут, котрий днями закрили, до бідових Михиринець через те, що там дорогу нікому зарівняти, хіба не можна? А запустити вісім кар’єрів, котрі раніше працювали в районі — така велика проблема? Це ж треба дожитись, щоб жорстви, аби засипати ями на дорогах, вже взяти ніде.

А всім районом збудувати хоча б вісім квартир для молодих медиків — не здолали б? Не зробити цього сьогодні — завтра вже нікому буде і таблетку аспірину дати, бо чим привабиш молодого медика у райцентр?

Таких ідей місцевого масштабу у нього не десятки — сотні. Та головне — Шуляк знає, як їх реалізувати. Про те, що куцим районним бюджетам такі завдання не під силу, навіть слухати не хоче. «Просто треба знати, кому справді потрібні податкові канікули, а кого треба просто змусити платити все, що належить, — переконує. — Хіба ж ми не знаємо, хто і як приховує від казни гроші тут, у нас вдома? А якби був господар на місці, то не потерпів би такого».

Шуляк говорить начебто про прості і давно відомі речі, але наголоси розставляє так, що у кожного наче очі відкриваються. Ну, скажімо, хто не знає, що всі навчальні та освітні заклади у районі належать громаді. А це значить, що впливати на їх роботу, визначати майбутнє може і повинна районна рада. Чому ж так не робить?

А кому невідомо, що добрий керівник — це половина успіху? Але ж і його повинні призначати не куми і свати, а саме місцеві депутати. Чи для кого новина, що районний центр має бути чистим, охайним, з освітленням та відремонтованими вулицями — зразок для усіх в районі? Де взяти для цього кошти? Запитайте у Василя Шуляка — він знайде.

Багато земляків нині кажуть так: «З Шуляком важко працювати — він мертвого до роботи змусить. А з тими, хто не послухається, особливо не церемониться. Але без Шуляка — важко жити». Майже за п’ять років без Шуляка у районі це добре усвідомили, мають з чим тепер порівнювати. Тож кожен мусить подумати, з ким йому йти далі, щоб таки відшукати власний шматочок щастя.

 

Хмельницька область.