Україна в огні. А ще в смітті, котре не так швидко спалахує й згорає, як різний сушняк. При цьому довго смердить. У якому напрямку не їхати б соборною і незалежною, скрізь навсібіч бачимо: палає стерня, очерети, осока, лугові трави. Нерідко чагарники, лісосмуги, рідколісся, а то й гаї та діброви. Чому, навіщо? Цим мало переймається влада й громадськість. Якось, кілька років тому, мені трапилось їхати в хвості президентського кортежу від Києва до Чернігова. Зручно: швидкість добра й автоінспекція не помічає. От тільки майже цілу дорогу застилав дим: обабіч горіли поля і луки. Ну й що? А нічого. Горить Україна, і нікому дим очі не виїдає.
Чому й навіщо палять? Докладний аналіз лишаю криміналістам та соціологам. Звертаю увагу на речі самоочевидні: сірник та запальничка у пристоличних селах ось уже більше десяти років служить чи не єдиним інструментом обробітку землі. Тієї землі, що віддавна славилась родючістю, а нині ж забула про плуг і про косу, крім хіба присадибних латок. І навіть придеснянські трави вже не скошують на сіно, а просто випалюють.
Чому ж перестали обробляти? Ось пояснення, яке часто доводиться чути, хоча можна й самому здогадатися. Земля коштує дорого. І хоч ціна коливається рік від року, проте продаж земельних ділянок для багатьох стала основним джерелом грошових надходжень. Продавши якусь частину паю, скажімо, на мільйон гривень, і поклавши гроші в банк під 15 відсотків річних (150 тисяч гривень), хіба дурень буде сіяти ячмінь, щоб зібрати з сотки 2 центнери, що коштують двісті гривень, з яких ще треба відрахувати затрати на оранку, посів тощо.
Але навіщо палити? Тут є кілька мотивів. Українці — народ метикуватий, господаровитий і гаразд розуміє, що продавши землю, він втрачає її назавжди. Тому народу просто байдуже, у якому вигляді земля перейде новому власникові. Якому, до речі, також, як правило, байдуже щодо стану землі: землю він купує не для того, щоб пасти там кіз чи садити помідори. І майже ніхто не замислюється, якої шкоди вогонь завдає природі. Крім хіба випадків, коли вогонь загрожує оселям. Коли згоріти може не чиєсь, а моє.
Палія зловити на місці не важко, але кому це потрібно? Не моя земля, тож і не шкода. Мене не стосується. Так думає влада, зокрема, міліція.
У газетній замітці не вийде розповісти про значення ґрунту, гумусу для життя. І все ж! Середня товщина гумусного шару на планеті — 18 сантиметрів. Це усього кілька сотих відсотка від маси планети. І саме цей мікроскопічно тонесенький шар забезпечує існування усього живого на землі. Гумусний шар на планеті внаслідок людської діяльності скорочується катастрофічно швидко: на 0,7 відсотка щороку, тобто 7 відсотків — кожні 10 років. В Україні цей процес іде значно швидше: за останні 30 років площа еродованих земель збільшилась на 1,9 млн. га (по 67 тис. га щороку). Зараз площа еродованих земель в Україні становить близько 11,5 млн. га. Але при чому тут вогонь? А ось при чому.
Ґрунт — це особливий цілісний живий організм, що своїм існуванням творить умови для життя всього сущого на землі. Жуки, комахи, членистоногі, хробаки, грибки, нематоди, бактерії, що живуть у ґрунті, забезпечують перетворення рослинних та інших решток у речовини, що засвоюються рослинами. У кожній чайній ложці гумусу вміщується більше мільярда одноклітинних бактерій. Вогонь умить умертвляє найцінніший поверхневий шар, не лишаючи шансів життю. Більшість живих організмів не можуть втікати від вогню. Спікається в полум’ї ящірка, вуж, їжак. Їх ніхто не жаліє, бо кому від них яка вигода? Джміль іноді встигає відлетіти, а от його кубло згорає. Теж не клопіт. На ціні землі це не позначається.
У тих, хто землю обробляє, свої резони. Орати, боронувати, дискувати, а потім засівати випалену землю легше й набагато дешевше. Не забиваються передплужники, диски, лапи й сошники, а ще помітно менше потрібно зусиль, щоб тягнути ґрунтообробні знаряддя. Відтак можна використовувати трактор меншої потужності, економиться пальне, збільшується продуктивність. Частково згорають насіння бур’янів, шкідливі віруси й бактерії. А отже, грошики додаються в кишені. Хтось там каже, що знизиться врожайність, меншими будуть прибутки! Так коли те ще буде, а орати й сіяти треба сьогодні-завтра. Отже, палити стерню та інші рослинні рештки є прямий господарський резон. Тому екзальтовані екологи можуть розслабитися на своїх диванах (за своє не коротке життя захисників природи на лугах і полях я досі не зустрічав) — їхні сльозливі заклики про збереження живого світу нічого не значать проти реальної господарської вигоди або навіть примітивного бажання побавитися з вогнем.
...У сільської паруботи, принаймні в значної її частини, сьогодні є все: гроші, дорогі авто, їм не треба думати про роботу, здобування освіти й професії. От тільки нудьга доїдає. До печінок. І коли трапляється сприятлива погода, вони сідлають мотоцикли й квадроцикли, гасають луками й полями, палять усе, що горить. Заради розваги. Спробували якось взяти їх при цьому занятті за комір, то відразу отримали відкоша: «А вам що за діло? Земля ж не ваша!?»
Уже навіть не як журналіст, а як депутат райради, звернувся я з одного конкретного випадку забав із вогнем до міліції. Заяву написав за формою. Підписали свідки. У міліції довго мудрували, який тут закон порушено, і чи взагалі є порушення як таке. Потім по черзі, через два — три тижні викликали свідків. Свідки, люди при поважних посадах, тратили свій час, щоб надати міліціонерам пояснення з приводу пустунів-паліїв. Врешті, наші пінкертони видали вердикт: встановити особи паліїв не є можливим. Це при тому, що міліції надано їх чіткі фотографії, сфотографовано й квадроцикла. До речі, з цікавим номерним знаком «KGB».
Чутки по селу розходяться швидко. Про заяву палії знали відразу. А в своїй безкарності ніколи й не сумнівалися. Ввійшли, як кажуть, у кураж, і демонстративно допалювали усе, що може горіти. І так щороку. Луг, сотні гектарів під самою столицею, щоосені перетворюється на чорне попелище. На ньому вже ні джмеля, ні коника, ні пташки, ні зайчика. Обминає попелище і качка, і кулик, і яструб, бо там немає нічого живого. І по чорній сажі дітки не побігають.
Щоб зупинити масштабне злочинство, достатньо зробити б зауваження господаровитим паліям і просто шибеникам, викликати паліїв в міліцію, нагадати, що в країні є закон.
Втім, про закон це я так згадав. Щоб якось фразу закінчити. Бо нема такого правового механізму, щоб паліїв будь-хто ловив і кари вимагав. І заяву взяли в мене не знать для чого. Бо не по формі вона, і жодного провадження по ній розпочати не можна. Для того, щоб розпочати слідчі дії, треба, щоб заява була від потерпілої сторони, і щоб була зазначена й підтверджена сума завданої шкоди. «Вам завдано шкоду? Яким чином, на яку суму? Хто саме? Чи є свідки?» З цього почнеться ваша розмова в міліції, якщо надумаєтеся позиватися проти фермера, котрий випалює своє поле чи луг. Чи хтось інший випалює не ваше поле і не ваш луг. Зовсім не тому, що міліція не любить природу, а тому що вона не має права відкривати справу без достатніх на те формальних підстав. Так що тут претензії все ж не до правоохоронних органів.
Не придумаю навіть, що порадити тим, кого ще хвилює доля живого на землі й самої землі?
Лишається апелювати хіба до «єдиного джерела влади в Україні», тобто до народу. Але що до того людям, громаді? Смалена земля чи ні — на розмір паю й ціну на нього, на орендну плату це не впливає, тому нікого й не обходить. Та й навіщо нам земля, коли на Марсі скоро яблуні цвістимуть? Саме час пакувати валізи...
