На початку жовтня село Великий Дальник відзначало свій день народження. Віком воно старше ніж Одеса на кілька десятків років, а назва перекладається з турецької, як «місцевість, що поросла чагарником». Сьогодні в селі живе десять тисяч осіб. Я був запрошений на свято і з величенним задоволенням разом із селянами брав участь в урочистостях.
Дві міжнародні автотраси розділяють село, що вже давно називають візитною карткою Одеси. Це — Великий Дальник — передмістя мільйонника, його «зелені легені», аванпост на шляху до Європи. Здавалося б, унікальне розташування — село розділене на дві частини — має сприяти тому, що виникли дві, можна сказати, автономні територіальні одиниці: начебто поруч, але не разом.
Але думка ця — глибоко помилкова. «Хіба можна сказати, яка рука для людини важливіша, — права чи ліва», — міркує сільський голова Валентин Григорович Рибак. Він «директорує» у Великому Дальнику з 1995 року. Всі його коріння (а роду його вже двісті з лишком років) — такого глибокого залягання, що жодна війна, жодна перебудова, жоден соціалізм із капіталізмом не витягнуть із тутешньої землі.
Віктор Григорович залишав Великий Дальник усього на два роки — коли був на прикордонній службі на Далекому Сході, на берегах Амуру. Ближче до кінця служби «сватали» на різні підприємства Хабаровського краю, гроші величезні на ті часи обіцяли. Та немає на світі таких грошей, які могли б замінити йому рідний Великий Дальник, і тому повернувся він на Батьківщину.
Селищним головою його обрали в лихі 90-ті. Символом того часу у Великому Дальнику вважають пожежу, що геть-чисто знищила музей бойової й трудової слави села, який вважався одним із кращих в Україні. Полум’я знищувало не тільки будинок, але, на думку багатьох, — пам’ять, надії на майбутнє. Майбутнього ніхто не бачив, бо багатьом воно здавалося безпросвітним, похмурим, моторошним. Інакше думали деякі, і серед них Валентин Григорович Рибак.
Перед минулим схили голову, перед майбутнім — засукай рукави
Динаміка життя у Великому Дальнику 15 років тому була, скоріше, погана, ніж гарна. Зупинялися будівельні проекти, припинялося фінансування соціальної сфери, закривалися дитячі садки, підприємства — фінансові донори селищного бюджету — згортали роботу, медицина, що й раніше була скоріше на папері, ніж на ділі, перетворювалася на тягар. Ну а Червоний Переселенець, це друге село, що входить у сільраду, і зовсім умирало на очах.
Було від чого впадати у відчай новому селищному голові Валентинові Рибаку, якому жителі й проходу не давали, вимагаючи негайного настання світлого свята на їхній вулиці. Він чудово розумів, що поодинці зробити нічого не зможе, і тому з найперших кроків своєї роботи на посаді сільського голови зумів перетворити депутатський корпус на колектив однодумців. Зробити це було, звичайно, легше, ніж, скажімо, у Верховній Раді, але теж непросто. Рибаку вдалося створити колектив однодумців.
Те, чим село Великий Дальник сьогодні пишається, звичайно, основна заслуга Валентина Рибака. «Це заслуга всіх депутатів селищної ради», — поправляє мене сільський голова.
Річний бюджет селища Великий Дальник сьогодні становить 8 мільйонів гривень. «Ой!» — вигукне колега Рибака по сусідньому селу. «Ох!» — почнуть чесати потилиці недоброзичливці й «чорні роти». «Ух!» — обов’язково вимовлять ті, хто розуміється на системі бюджетоутворення сільського населеного пункту. Навіть не розшифровуючи основні статті селищного бюджету, а знаючи кількість всієї соціально-культурної сфери (школи, дитячі садки, лікарні, ФАПи), можна не помилитися й сказати, що тільки на відрахування на заробітну плату, на оплату житлово-комунальних послуг бюджетної сфери піде близько 6 мільйонів гривень. А бюджет розвитку селищної ради й зовсім мізерний — трохи більше 300 тисяч гривень. Не крапля, а крапелька на тлі 8 мільйонів гривень.
Скажу чесно: побачене у Великому Дальнику гідне окремої розповіді. Селищна лікарня обслуговує десять тисяч місцевих жителів і п’ятдесят тисяч осіб відвідують її й лікуються із сусідніх сіл. Утримувати таку лікарню на бюджетні кошти села — як на теперішній час, чесно кажучи, — моральний подвиг з боку сільського голови. Придбання одного тільки гематологічного аналізатора для лікарні обійшлося в 45 тисяч гривень. Про середню школу Великого Дальника — розмова особлива. Валентин Рибак є її випускником, і, напевно, шкільне дитинство вплинуло на те, що сільський храм освіти — під його особистим доглядом. Всі лиха сільських шкіл — старі дахи, вуличні туалети, розбиті меблі, зимова холоднеча в навчальних класах — відсутні геть-чисто. Школярі влітку набираються сил в оздоровчих центрах, а досвід селищної ради в наданні допомоги вчителям у навчанні дітей визнаний кращим в Одеській області.
Йшов вулицями Великого Дальника й порівнював їх з тим районом в Одесі, де живу. Враження: 1:0 на користь села. «Альтфатели» для вивезення сміття. Справно працює вуличне освітлення. Чудовий Будинок культури. Стадіон. Аптеки з набором ліків, гідним європейського рівня. Асфальт на вулицях. Магазини — один краше за інший. Розповів про побачене Валентину Григоровичу Рибаку. Погодився з моїми оцінками, додав, що Великий Дальник є членом Асоціації міст України (рідкісний випадок, щоб членом такої авторитетної в Україні організації стало село).
Коли тебе всі люблять, багатьом це не подобається
«Фінансове здоров’я» Великого Дальника багато в чому залежить від ритмічної роботи бюджетоутворюючих підприємств, що розташовуються на території сільської ради. Євдокія Іванівна Брусенська очолює завод продовольчих товарів. Підприємство засноване в 1938 році. Тут виробляють соки, гірчиці, майонези, макарони, розливають вина.
Євдокія Іванівна з тієї когорти керівників, які добре розуміють, що без розвитку соціальної сфери, без підтримки освіти, медицини й культури сучасному селу не те що конкурувати з містом, а й просто вижити в нинішніх умовах практично неможливо. Тому вона охоче відгукується на всі пропозиції сільської влади про взаємне співробітництво. Коли в 2000 році починалася масова газифікація села, саме консолідована позиція керівників Містозагону, «Ірен-Агронатурпродукт», заводу продовольчих товарів, КСП «Дружба», «Південне» дала змогу провести масову газифікацію Великого Дальника. А з появою на території сільської ради асфальтового заводу (ТОВ «Тирас») енергійно стали розв’язувати питання благоустрою села — асфальтувалися вулиці й провулки, з’їзди з автотрас.
Євдокія Іванівна Брусенська справедливо зазначила, кажучи про голову сільської ради Валентина Рибака, що «коли тебе всі люблять, багатьом це не подобається». Йдеться про групу селян, що напередодні виборів були в опозиції до нинішнього сільського голови. А що, власне кажучи, не подобалося цій сільській опозиції, що «пищить» на сторінках деяких газет і «сичить» по темних закутках села? Наприклад, чому не ведеться будівництво очисних споруд у селі? Справді — чому? Це запитання я адресував Валентину Григоровичу Рибаку.
— Необхідні фантастичні фінансові вкладення, на рівні річного бюджету села, — каже він. — Не те що селищна рада, а й бюджет району одночасно не потягне їхнє будівництво. Думаємо створювати консорціум з їх будівництва, шукаємо інвесторів.
Крім очисних споруд, селищний голова планує зрушити з мертвої точки будівництво пологового будинку, відновити дитячий садок, що дістався територіальній громаді села в «розібраному стані» від колишніх господарів, не за горами — початок капітального ремонту другого будинку культури. А ще Валентин Григорович запланував переробити всю водогінну мережу села, а також газифікувати село Червоний Переселенець.
Усе це буде зроблено в наступну його «сільрадівську п’ятирічку». У тім, що вона буде для нього успішною, у Великому Дальнику ніхто не сумнівається. Крім, природно, тих, хто «шипить і пищить».
Фантастичні плани, скажете? Дарма квапитеся з висновками. Якщо в’їжджати у Великий Дальник кишинівською трасою, просто перед вами, немов повітряний замок, постане храм Святого Георгія. Велична у своїй урочистості споруда, від якої створюється враження надзвичайної легкості. Храм — найголовніша, напевно, справа життя Валентина Рибака. Коли десять з лишком років тому зайшла мова про його будівництво, багато селян крутили пальцем біля скроні — зовсім, мовляв, дах поїхав у голови сільради. Голі, босі, голодні й роззуті — час такий був, а він про храм торочить. Але треба знати Рибака, його характер, у якому криці більше ніж міді. І він-таки побудував Храм. Не для себе. Для людей. Для громади. Яка вірить у нього. А він вірить у неї.
Купола храму освятив високопреосвященнійший митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел, а дзвін подарували донецькі металурги. Тут можна було б поставити й крапку. Але — ні. Бо Валентин Григорович Рибак — великодальницький сільський голова — не відстояв ще свою вахту перед рідним селом, на яку заступив в 1995 році і яку, дай Боже йому наснаги, планує продовжувати.
Одеська область.
