Україна постала перед гострою проблемою забезпечення гарантій державного суверенітету через окупацію території АР Крим Росією — «гарантом», якому міжнародна система безпеки довірила забезпечити захист нашої країни у випадку загрози її народу або територіальній цілісності. «Гарант» незаконно включив Крим до складу Російської Федерації після військового захоплення цієї території України, обмеження її суверенітету і виявив низьку ефективність гарантування національної безпеки, що й зумовило пошук нових механізмів збереження та відновлення територіальної цілісності держави.Україна постала перед гострою проблемою забезпечення гарантій державного суверенітету через окупацію території АР Крим Росією — «гарантом», якому міжнародна система безпеки довірила забезпечити захист нашої країни у випадку загрози її народу або територіальній цілісності. «Гарант» незаконно включив Крим до складу Російської Федерації після військового захоплення цієї території України, обмеження її суверенітету і виявив низьку ефективність гарантування національної безпеки, що й зумовило пошук нових механізмів збереження та відновлення територіальної цілісності держави.

Державний суверенітет є ключовою категорією конституційного права та визначає конституційний устрій держави. В умовах конституційних змін, що відбуваються в Україні, цей інститут перебуває у процесі становлення. Одним з важливих чинників забезпечення його стабільного розвитку є захист від негативного впливу старої системи державної безпеки СРСР у контексті протистояння повноцінної суверенізації України та інтеграції з ЄС, основною цінністю якого є ідеї об’єднаних націй та суверенітетів. Ці особливості визначають потребу у побудові системи гарантій державного суверенітету з урахуванням новітніх конституційно-правових тенденцій та правової думки.

За відсутності конституційних механізмів забезпечення гарантій державного суверенітету України правове регулювання не розвивалося. Зокрема, у чинному законі «Про основи національної безпеки України» про гарантії державного суверенітету згадується лише в контексті реалізації національних інтересів, що є недостатнім для цілей розвитку і закріплення гарантій правового гарантування системи безпеки.

Як наслідок — малоефективною в умовах окупації частини території України була Заява про неприпустимість територіальних претензій до України, закріплених Будапештським меморандумом 1994 року, Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року (пункт третій Постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України» від 02.03.2014 р.). Передусім сторони договору — гаранти в договорах до меморандуму — повинні визначити конкретні зобов’язання, надати технічну, військову чи фінансову допомогу, передбачити відповідальність сторін за невиконання договорів.

Відомо, що за своєю суттю поняття суверенітету передбачає самостійність у прийнятті рішень, захищену від впливу інших суб’єктів. Відповідно, механізмом забезпечення такої самостійності має виступати система гарантій. Їх законодавче забезпечення було пріоритетним завданням розробки правових механізмів захисту державного суверенітету України періоду 1990—1996 рр.

Кожна країна проходить свій шлях становлення незалежності. Здобуття державного суверенітету України здійснювалося в умовах розпаду могутньої ядерної країни — СРСР. Так, з ядерного потенціалу станом на 1990 рік Україна посідала третє місце у світі. Добровільна відмова України від ядерного статусу, закріплена в Декларації про державний суверенітет України, обумовила зміну ключових підходів до гарантування її безпеки, а також гарантій безпеки, що надаються іншими державами у зв’язку з цим.

Важливою складовою гарантій державного суверенітету на той час було гарантування безпеки як за рахунок внутрішньої системи безпеки, так і за рахунок зовнішніх засобів систем безпеки. У часи СРСР зовнішнім захистом були дві колективні системи об’єднань держав — НАТО і Варшавський договір. Оскільки останній перестав існувати, а організація НАТО з часом еволюціонувала, то ці питання вимагали активних дій керівників держави із законодавчого забезпечення.

Експерти зазначають: «тогочасна українська влада на чолі з президентом Л. Кравчуком при прийнятті рішення про відмову від ядерного статусу не зуміли заручитися правовими актами, які дозволяли б одержати серйозні дивіденди для української економіки. Стратегічно значуще для українського суспільства рішення було прийняте в обмін переважно на словесні обіцянки, ніяк не відображенні у дво- і багатосторонніх договорах» [1, с. 447]. Не було прийнято і правових актів захисту та отримання значної економічної вигоди.

Умови, що вплинули на зміну статусу ядерної держави, були предметом значної кількості досліджень фахівців з міжнародних відносин. Серед внутрішніх чинників найчастіше називають відсутність реальних можливостей самостійного керування ядерним потенціалом у 1990 році та прагнення відокремитися від частини ВПК СРСР, серед зовнішніх — вимогу денуклеаризації України як зовнішньополітичного пріоритету інших країн у відносинах з Україною та загрозу міжнародної ізоляції України у разі збереження ядерного статусу.

Зміна ядерного статусу була логічним кроком у підтримці та реалізації загальновизнаних принципів та механізмів міжнародного правопорядку, передусім — універсальної системи ООН. Цей шлях, безумовно, відповідав правовим демократичним цінностям, які сповідує світова спільнота. Норми Декларації про державний суверенітет України повинні були, як і передбачалося на той час, реалізуватися в новій Конституції України, що перебувала у процесі розробки.

Історично склалося так, що вихід України на міжнародну арену як незалежної держави та самостійного суб’єкта міжнародних відносин було реалізовано у зв’язку з її відмовою від ядерного статусу. Таким був вплив міжнародного правопорядку, принципів ООН. Деклараційні норми щодо неядерних принципів не були належним чином реалізовані. Вони обумовили зміну ядерного статусу, стали однією з умов такого визнання державного суверенітету України іншими державами, а також слугували підґрунтям отримання Україною у майбутньому нереальних гарантій для забезпечення ефективної системи безпеки.

Зате діяла перманентна конституційна плутанина оформлення без’ядерного статусу України. Замість пріоритету забезпечення національної безпеки з метою подальшого розвитку системи правових гарантій про нейтральний, позаблоковий і без’ядерний статус, визначених Декларацією про державний суверенітет України, та ефективної внутрішньої і зовнішньої державної політики і міжнародного співробітництва з укладенням угод, панували спокій і відсутність гарантій безпеки.

Тепер, у сучасних умовах, законодавча ініціатива Кабінету Міністрів України за підсумками рішення РНБО про скасування позаблокового статусу України є складним та запізнілим рішенням і проблемою, що потребує часу та, скоріше за все, стане предметом розгляду нового складу Верховної Ради України.

Одним із важливих аспектів гарантування національної безпеки в умовах конституційних змін є подальше збереження або відмова від без’ядерного статусу України. Необхідні нові консультації та термінове вирішення технологічних питань та організаційних заходів щодо недопущення чи відновлення статусу.

У проекті постанови про Заяву Верховної Ради України щодо відновлення Україною статусу ядерної держави (реєстр. 4351а від 23.07.2014 р.) йдеться про вимушене ухвалення рішення стосовно припинення дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (пункт 2), розробки Державної програми відновлення Україною статусу ядерної держави, розробки ядерної зброї як єдиного ефективного механізму стримування агресії з боку Російської Федерації (абзац другий пункт 3). Проект закону щодо денонсації Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року (реєстр. 0076 від 20.03.2014 р.), на думку авторів законопроекту, у разі його прийняття створить додаткові гарантії припинення та попередження порушень територіальної цілісності та державного суверенітету України, оскільки наявність ядерного статусу буде достатнім чинником стримування недопущення російської агресії.

Треба зазначити, що нинішні законодавчі ініціативи, зареєстровані у парламенті, щодо відновлення Україною статусу ядерної держави як спроби захистити державний суверенітет можуть стати ситуативно хибним вимушеним механізмом гарантування національної безпеки, що суперечить не лише положенням Декларації про державний суверенітет України, а й тенденціям забезпечення світової ядерної безпеки та принципам дії міжнародного права.

Військове обмеження суверенітету та територіальної цілісності України зумовить комплексний перегляд концепції національної безпеки, забезпечення її дієвості за допомогою використання міжнародно-правових механізмів. Порушення міжнародних зобов’язань державою-гарантом одночасно є загрозою і для всієї діючої системи європейської та міжнародної безпеки. Здійснюється актуалізація пошуку ефективних шляхів правового забезпечення без’ядерного статусу інших держав, а також держав, що мають намір набути статус ядерних.

Загальновідомо, що гарантії без’ядерного статусу нерозривно пов’язані з дотриманням міжнародного правопорядку та укріпленням міжнародної безпеки. У міжнародно-правовому контексті порушення гарантій без’ядерного статусу України поглибило кризу правового режиму нерозповсюдження та виявило малоефективність правових механізмів, що визначали правовий статус країн-учасниць за ознакою володіння ядерною зброєю, Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в сучасних умовах. Водночас порушення гарантій державного суверенітету ядерною країною-гарантом потребує проведення юридичної оцінки та експертизи на міжнародному рівні з метою відновлення територіальної цілісності України в рамках її кордону 1990 року.

Водночас вбачається, що Україні може бути «відведена» історична місія у переформатуванні системи міжнародної безпеки у неядерному світі. Україна могла б стати експериментальною зоною (майданчиком, свого роду хабом) для проведення домовленостей з питань ядерної безпеки та виступати ініціатором розробки новітньої міжнародної угоди, що замінила б Договір про нерозповсюдження ядерної зброї з посиленням гарантій усіх учасників договору.

Таким чином прогалини у законодавчому забезпеченні ядерної безпеки обумовили серйозні недоліки всієї системи гарантій державного суверенітету. У подальших наукових і практичних розробках гарантій державного суверенітету доцільно використати погляди стосовно конституційної безпеки як однієї з сутнісних сторін національної безпеки та її ключового значення у визначенні стану захищеності конституційного ладу [2]. У цьому контексті доцільно розмежувати поняття «безпеки», від понять «захисту», «оборони», «державної безпеки» тощо. Ці поняття потребують закріплення в Конституції України.

Правові проблеми ядерної безпеки є комплексом багатоаспектних відносин, пов’язаних з питаннями міжнародної безпеки та міжнародних відносин, права екологічної безпеки, ядерного права, права національної безпеки, і як гарантії державного суверенітету є об’єктом дослідження науки конституційного права.

Важливими завданнями конституційної реформи є:

1) питання відновлення зв’язку між Декларацією про державний суверенітет України та Конституцією України;

2) система гарантій державного суверенітету з питань забезпечення ядерної безпеки, що повинна отримати реалізацію в нормах Основного Закону України;

3) конституційні засади ядерної безпеки — визначити складову національної безпеки як невід’ємну частину гарантій державного суверенітету України;

4) вжиття заходів щодо їх закріплення в національному законодавстві та відповідного оформлення міжнародно-правових гарантій ядерної безпеки;

5) у майбутніх договорах, спрямованих на виконання Будапештського меморандуму, передбачити види допомоги для забезпечення гарантій безпеки та юридичну відповідальність за невиконання договірних зобов’язань договірних сторін (з визначенням підсудності). Має бути встановлено контроль ООН та санкції до усунення з членства в структурах ООН і виключення з ГА ООН.

Руслана КОЦЮБА, старший науковий співробітник, головний консультант Інституту законодавства Верховної Ради України, кандидат юридичних наук.