Відомий поет, громадський діяч, політик зустрівся з колективом редакції «Голосу України». Поет поділився спогадами, баченням сьогодення, розумінням перспектив українського державотворення.
Ред.: Ваш перший твір вийшов у світ 1948 року...
Олійник: На превеликий жаль, я таки не вельми юний.
Ред.: Ви не пам’ятаєте, який саме то був вірш?
Олійник: Його, пригадую, наполовину переписав відповідальний секретар районки, чудовий журналіст Дмитро Безручко. Мій батько його ще до війни брав у редакцію. Він до мене, як до рідного ставився.
Ред.: Ваш батько також був журналістом?
Олійник: Так. За розповідями баби Катерини — його матері, з 9-го класу батько втік на шахти. Там його в забої привалило. В нього була контрактура правої руки. Писав лівою. Взяли в газету як дописувача ще зі школи. Потім став заступником редактора газети «Ленінським шляхом», що у моїх Нових Санжарах на Полтавщині.
Жили ми в Зачепилівці, а потім у 39—40-му батька закинули в Тернопільську область. Там і застала війна. Рушили на схід, доїхали до Санжар, а оскільки батько був не першого призову, то тодішній редактор районки здав йому газету, а сам — на фронт, тож іще зо два місяці батько її вів, потім зв’язав шрифти і десь сховав у колодязь. Планував нас забрати, перед тим через Ворсклу пішов у редакцію, щоб завершити справи, та й не повернувся. Загинув він під Харковом у 1943-му. Ну а ми з матір’ю почали відступати. Впросилися до якоїсь напіввійськової автоколони. Неоднораз потрапляли під перехресний вогонь. Одне слово, все — як на війні. І в районі Чутово, за кілька десятків кілометрів від Санжар, ми потрапили в полон автоколоною.
Водіїв, обшукавши, кудись повели. А нас відпустили на всі чотири. Ми вийшли за лісок, чи це парк був, а там поле — від краю до краю лежить вибита наша кавалерія. Той пластом на коні, той — під конем, видно по планшету — офіцери. Німець ходить поміж ними, показує нам — не зупинятися. І почали ми йти додому.
Як ми живими пройшли ті десятки верств — одному Богу відомо.
Отже, я належу до покоління дітей війни. Ріс без батька. Але ніколи не почувався сиротою між добрих людей. Бо нас вчили — один за всіх, всі за одного, а нинішня система передбачає один проти всіх. Ми не всі готові були випливати за такої різкої зміни ладу.
Ред.: Той, що заліз нагору, не думає, коли він буде внизу.
Олійник: Люди не янголи. Я, скажімо, вважаю себе нормальним патріотом. Для мене всі народи рівні перед Богом. Але це не заважає мені вважати найкращою з усіх Україну. Щедрою талантами, які подарувала всьому світові — аж до класика японської літератури нашого земляка Єрошенка. А нам декотрі пропонують вивчати російську літературу як іноземну. Шановні колеги, так добра ж половина російської класики — це етнічні українці!
Ред.: Ваш курс в університеті був дуже талановитий.
Олійник: Так, наш курс був особливий. Я вступав ще на відділ, а вже навчався на поновленому факультеті журналістики. На нашому курсі було понад 160 осіб. Тих, хто за балами не пройшов на філософський чи ще кудись, перекинули до нас. Так що курс був вельми колоритний і талановитий. Назву хоча б нині відомих письменників: Олексу Мусієнка, Івана Власенка, Вадима Крищенка, Валерія Гужву, Миколу Шудрю, Степана Колесника, Олександра Маландія, Роберта Третьякова і я цей ряд не завершую.
Ред.: Симоненко...
Олійник: Василь на рік раніше вступив, але жив в гуртожитку разом з нами. Він пішов з четвертого курсу на газетярську роботу і приїздив уже доздавати. Хороші були дні. Не вельми щедрі на статки, але сповнені надій на грядуще.
Ред.: Якраз розпочиналась хрущовська відлига...
Олійник: Саме 50-ті, 60-ті. Тоді й розквітнув талант Василя Симоненка, котрий не бавився у формальні перекоси, працював у регульованому, класичному катрені, хоч не цурався й інших форм. Неординарність його в тому, що він у життєвих ситуаціях знаходив те, що ми самозакохано проминали, задивившись у небеса.
Вельми неординарна особистість, яка вже стала постійною величиною у нашому духовному просторі.
Ред.: А коли ви стали членом Спілки письменників?
Олійник: Та вже давненько, десь у 63-му. Рекомендували мене Володимир Сосюра, Павло Усенко, критик Юрій Бурляй.
Ред.: Останні події навколо музею Шевченка змушують замислитись над такою реконструкцією.
Олійник: Я хочу вже по реставрації вкотре навідати Канів. Те, що часую, не входить у той стиль, стилістику, яку запрограмував легендарний Кричевський. Отож треба переконатися навіч, а тоді вже засвідчити свою позицію.
Ред.: З музеєм Шевченка є ще одна історія, ніби ви рятували його, коли там пропонували зводити щось?
Олійник: Це було у 80-х. Мав справу з досить серйозною організацією — Мінатоменерго. Вони планували побудувати потужне підприємство і вивести трубу з викидами буквально на рівень пам’ятника Тарасові. Мені потрапили документи, які засвідчують, що вітри нестимуть викиди прямо на пам’ятник. Я виступив в «Радянській Україні» зі статтею «Не відають, що творять». Газета потрапила до Щербицького. Скандали були, виводили людей на демонстрації проти мене, позаяк, мовляв, забираю у них роботу. Але ми все-таки перемогли. І зупинили те будівництво.
Ред.: Борисе Іллічу, дивіться, що зараз в Києві робиться...
Олійник: Я трохи ширше відповім. Після проголошення незалежності у нас за класикою жанру, по суті, не було держави. Нині, принаймні, намагаються вибудувати виконавчу вертикаль. А ще недавно деміург на Банковій писав розпорядження, а Юнона на Грушевського їх акуратно не виконувала. Скажіть: хіба це держава? Хотів би в цьому зв’язку кілька слів сказати з приводу свого рідного народу, включаючи й себе. Скільки можна сидіти за тином і чекати, доки хтось прийде і наведе лад?! Є всі конституційні права, створюймо ініціативну групу, затверджуймо її, виходьмо на вулиці захищати свої права. Але більшість огинається. А в обороні людських прав християнський принцип підставляти другу щоку — не діє. Тут уже треба відповідати кривднику одразу адекватно, аби він подумав, чи варто йому замахуватися вдруге.
Ред.: Борисе Іллічу, ви ж були в Спілці письменників секретарем парторганізації?
Олійник: Так, цілих десять років. За мого «комісарства» жодного не посадили і не виключили зі Спілки. Це мене Олесь Терентійович благословив. Підіть, мовляв, на два роки, бо нам хочуть підсунути якогось недоброго чоловіка.
Ред.: Стали секретарем на один строк?
Олійник: На один. Через два роки Олесь Терентійович знову каже, побудь ще два роки. І отак десять літ.
Ред.: А кого із сучасних літераторів виокремлюєте...
Олійник: Є чимало хороших і різних. З молодших я назвав би Павла Вольвача, Ігоря Павлюка, Євгена Пашковського...
Ред.: Сергія Лавренюка...
Олійник: Сергія Лавренюка. Не можна творити лакуни між поколіннями. Як тут не згадати істинних поетів, трохи старших за Михайла Шевченка, Миколу Луківа, Дмитра Іванова, Дмитра Кременя, Анатолія Кичинського, Світлану Йовенко, Людмилу Таран, Катерину Мотрич. І старших од них Василя Стуса, Леоніда Талалая, Володимира Базилевського, Леоніда Горлача. Не кажу вже про Івана Драча, Миколу Вінграновського. І ще й далі, на моє щастя, міг би подовжувати цей шляхетний ряд.
Ред.: А що привело вас у політику?
Олійник: У політику письменники потрапили значною мірою по нещастю. Кому найбільше болять мовні утиски? Правильно — письменникам. Хоча б тому, що слово для них — не лише душа, а й, сказати б, будівельний матеріал.
Не один із «перших хоробрих» у змаганні за рідну мову пройшов страдницьку дорогу — аж до Соловків.
Мушу, на жаль, констатувати: певно, значно б менше було страдників, коли б не так рясно було донощиків. Бо навіть «трійка» не могла засісти без імпульсу. От оце треба викорінювати до сьомого коліна, якщо й не глибше.
Ред.: А от московський період вашої діяльності політичної...
Олійник: Досить несподівано для себе я випірнув аж на верховинах. Скажу без удаваної скромності, я й там дещо зробив. Скажімо, першим на рівні XІX Всесоюзної партконференції порушив табу щодо голоду в Україні 32—33-х років. Після мого виступу в Кремлівській світлиці запала мертва тиша, а довкола мене утворився вакуум.
Ред.: Але ви були не один з України? Ті українці довкола вас теж розбіглися?
Олійник: Першими...
Ред.: Хто тоді був серед української делегації?
Олійник: То вже історія... До своєї промови я підібрав такий ключ: чому ми зациклилися тут тільки на 37-му? Адже в Україні відстріл почався з двадцятих. І давайте, нарешті, напишемо Білу книгу про чорні дні голоду 32—33-х років. О, там, звичайно, знали про те жахіття, про котре заборонено було навіть згадувати.
Потому на розвій цієї трагічної теми від імені Українського фонду культури ми з видатним драматургом Олексою Коломійцем звернулися до всіх українців — за козацьким звичаєм насипати пагорб зажури і відспівати душі загиблих. Що й було сподіяно під Лубнами, біля Мгарського монастиря 1989 року задовго до урядових рішень. На цю учту зібралося кілька тисяч людей. Перед тим я зустрівся з Алексієм ІІ, котрий дав розпорядження у всіх церквах Радянського Союзу того дня відправити панахиду по убієнних голодом.
Це була воістину всенародна акція. Далі все одержавили і почався конвеєр із зведення хрестів і меморіалів на мільйони, а то й на сотні мільйонів на костях полеглих з голоду. Це блюзнірство тим гріховніше, що супроводжується гонитвою з визначення чисел загиблих: одні називають три мільйони виморених голодом, інші — п’ять, ще інші — сім, а то й десять мільйонів. Це цинічне перекидання на смертній рахівниці мільйонами спочатку шокує, в кінцевому ж рахунку злегковажує трагедію, а то й викликає недовіру і сумнів: почекайте, чи вони не бавляться? Як на мене, варто взяти за правило: публікувати тільки науково доведені дані на сьогодні, додавши — дослідження ведуться далі, наслідки повідомлятимуться.
Ще раз скажу: ті меморіали-мільйонники, зведені на костях загиблих з голоду, це непростиме блюзнірство, яке девальвує святість. Та, зрештою, не можна всю Україну перетворювати на місце суцільних поховань. Ми ж просто пригнічуємо оптимізм нації, огортаючи перспективу в жалобний креп.
Ред.: Борисе Іллічу, саме ваш голос був 226-м, коли Верховна Рада приймала політичне рішення про перерахунок голосів у 2004 році.
Олійник: А хіба я був ще там?
Ред.: Були, були.
Олійник: А які перераховували?
Ред.: Коли Верховна Рада приймала рішення щодо голосування під час президентських виборів Ющенко — Янукович.
Олійник: Що ж, коли був, то був. Позаяк всі тоді сподівались: нарешті прийшов етнічний українець. На жаль, переважна більшість разом зі мною попались на цей рідновірний живець.
Ред.: Ви були в багатьох «гарячих точках»...
Олійник: Я побував у траншеях Боснії — Герцеговини, був під час ракетних бомбувань Косово, майже у всіх «гарячих точках» за розпаду Союзу від Карабаха до Вільнюса.
Ред.: «Гарячі точки», Карабах, Вільнюс, Сербія, де все-таки найгарячіше, найскладніше. Де було найпроблемніше? Де найбільш зачепило?
Олійник: Ну «зачепило найбільше», звичайно, в Карабасі. Після повернення з трагічного Спітака, на черговій зустрічі Михайла Сергійовича з інтелігенцією, у своєму виступі я просив його ввести в Карабасі президентське правління. Він сердито відреагував: «Сначала поедьте туда, а потом будете рассуждать». Я вже був, кажу, тричі там. «Еще раз, потому что там не так просто».
Що ж, поїхали з цілою групою депутатів ще раз. Щоб читач відчув ситуацію, підкреслю, що пересувались ми між азербайджанською і вірменською общинами так: першою йшла машина з солдатами, за нею — джип з полковником, зв’язківцем і двома автоматниками, потім ми у військовому «РАФі», за нами ще одна машина з солдатами. Одне слово, вам тепер легше уявити обставини, в яких ми намагалися владнати ситуацію. На жаль, і не вперше — запізнилися.
Ред.: Ви якось були причетні до проблеми Чорнобиля...
Олійник: У 87-му запросили мене на всесоюзний з’їзд «Знання». Спочатку відмовився — занудність же неймовірна! Але потім спохопився: це ж можливість сказати правду про Чорнобиль, прорвавши цензуру. А в мене витяги із статті Патона, які вирізала цензура, де Борис Євгенович правдиво говорить про глобальну небезпеку тієї аварії. Та й ексклюзивні висновки учених Сорбони про страшні наслідки цього лиха мені передали добрі люди.
Почав свій виступ з належної подяки товариству «Знання», і одразу, аби не встигли зняти з трибуни, кажу: «Неужели, при нынешней гласности, когда можно прочитать с высоты космоса полосу «Правды», мы хотим скрыть от общественности, чем грозит Чернобыльская трагедия?» Я виклав усе одним залпом: і про тонни радіоактивних відходів, і про те, що під реактором — два прісних моря, які поять 34 млн. людей, і ще й не менш моторошні факти.
Спочатку запала тиша, а потім — оплески. Одначе недовго я почувався героєм. З президії підхопився членкор АН СРСР (забув його прізвище, пам’ятаю лиш, що брат одного із космонавтів). Порадувавши, що любить мене як поета, він накинувся на мене за те, що я сію паніку. І — головне: де я, мовляв, узяв ці непевні документи? Я, зрозуміло, знову вибрався на трибуну і «відчитав» ученого, аби він стосовно брехні не міряв усіх на свій копил. І пообіцявши з готелю принести затребувані ним документи, рушив до виходу.
Поки я їх доправляв, головуючий (академік-нобелят), висваривши мого опонента, щоб він ніколи не зв’язувався з письменниками, порадив йому зникнути.
Що було далі — окрема розмова. Коли я повернувся з документами, мене розшукували керівники делегації, яким уже влетіло з Києва від самого, а тому — від самого Михайла Сергійовича за панікерські настрої, які спричинюють його підлеглі.
Одне слово, я відчув, що можу не встигнути повернутися додому, відтак зібрав пожитки і рушив на Київ. А там мені повідомили, що наді мною не лише хмари згромадились, а вже й блискавки з громом.
Але то вже — іншим разом.
Ред.: А зараз над чим працюєте... Яке життєве кредо, які головні теми, яка філософія вашої творчості?
Олійник: Дуже багато запитань. Філософія проста: навіть у нелюдських ситуаціях не втрачати координацію рухів і, незважаючи ні на що, залишатись людиною. Бо інколи стаєш перед вибором: або здати свої принципи і врятуватись, або вистояти, втративши якщо не все, то багато. Мене здавали не раз, і не два, мабуть, ви самі знаєте. Але я можу спокійно спати, оскільки нікого не здав. Вважаю, що кращої країни, як Україна, немає, в якій би партії не був. Позаяк дію за єврейським принципом: спочатку я українець, а потім комуніст, безпартійний і все решта. Коли б діяли за цим принципом, ми б уже давно були справді незалежною державою.
Ред.: Борисе Іллічу, ви все-таки були причетні до однієї ідеології. Зараз ви відійшли від неї. Було розчарування? В чому ви розчарувались — в ідеї чи людях?
Олійник: Та ні. Ідея соціальної справедливості вічна. І шляхетнішої од неї немає. Ідея ж невинна, що її деформували. Винні ті, хто це вчинив.
У тій системі були речі непростимі, які ми відтяли назавжди. Але ж були фрагменти, від яких відмовлятись не варто. А, до речі, хто правив Союзом? На самому ж верху — в ранзі генсеків не було жодного росіянина. Хрущов — українець, Брежнєв — українець, і далі за текстом. А Горбачов? На жаль, українець, добравшись до влади, інколи намагається зробити все, щоб його не звинуватили в якомусь ізмі, і тому тисне своїх.
Ред.: До речі, про Симоненка. Говорили, що помер він нібито від раку нирок. А за другою інформацією, яка ходила в 70-ті роки, що насправді його сильно побили міліціонери.
Олійник: Що було, то було. Побили. Не стверджую, що помер внаслідок того побиття, бо у Василя до того були хворі нирки. Про це знає найбільш втаємничий його побратим Микола Сом. А Василь уже став постійною величиною в нашому духовному просторі.
Давайте тепер почитаю вам вірші:
Прощай
От і стрілися знов... Через тисячу літ.
— Ніби ти? — запитав, сполотнівши.
— Вже й сама не згадаю, — зітхнула в одвіт —
Мабуть, все ж таки я... але інша. —
Все вернулось немов у зворотнім кіно:
Перший дотик. І брови врозліт...
Може, тим тільки й жив, що кохане вікно
Зореніло крізь тисячу літ.
А вона одвернулась — і світ мені згас.
І не стримавши сльози безсилі,
Простогнала: — Не вернеш.
Встають поміж нас
Вже не тільки літа, а й... могили. —
От і сталось: ішов я крізь тисячі гроз,
Не старцюючи в долі плаща,
Щоб сказать не «до завтра» як звіку велось,
А промовить востаннє: «Прощай».
Останній
Настане день скорботи світової —
І попливе у лодії труни
За вічний круг і пруг Останній Воїн
Великої, Священної війни.
Душа солдата в потойбічнім краї
Повільно рушить на суворий звіт,
І від осколків давніх перед раєм
Дуга безпеки заячить у світ.
І сам Петро, зачудування повен
З небаченої досі дивини,
У Всеблагого запитає: — Хто він?
І Бог відкаже: — Се — Останній Воїн
Великої, Священної війни.
Ти відчини Йому ворота, Петре,
І — грішного — до раю запроси:
Він на землі зазнав такого пекла,
Що Я Його простив на всі часи! —
...Останній залп прониже тишу гостро.
І в щемну мить, як сироти в сльоту,
Таку печаль відчують час і простір,
Що навіть кутий з каменю Апостол
Ледь стримає за вією сльозу.
Балада вірності
Всім удовам війни присвячую
Застогнало, заплакало, —
Чи сова чи вдова?
Покотило байраками.
Задиміла трава.
Недобілене около...
Щітка випала з рук.
Тільки здавлено охнула,
І осіла на рунь.
...Він спіткнувся край битого
За сусіднім селом.
Підняли на граніт його
В піднесся чолом.
...Прийде, здійме натдужені
У небесну безмеж:
— Що ж ти довго так, суджений,
Все додому не йдеш?
Скільки білено около,
Стільки сипався квіт.
Вже онуки,
як соколи,
Розлетілись у світ.
Вже й сусіда не сватає —
Удівець-самина.
Вже і свято не святиться,
А тебе все нема. —
...Поховати замовила
Біля того села.
Побілила ще й около,
І покірно лягла.
На причасті
отерплими
Прошептала душа:
— Я до тебе хоч ... мертвою,
Мій єдиний,
прийшла...
Прийшлі
Прийшли.
Розсілись, як у власній хаті.
Обчистили до нитки всі кутки.
А вже до них біжать, як в ті роки,
Найнятись чимскоріш в поліціянти
Мої блаватно-жовті землячки.
Ще комендант години не розграфив,
Та партизанам крізь далекий сон
Нагадують розхрестя телеграфні
Таке, що ... проти ночі, Бог боронь!
...Прийшли
Розставили не кулемети,
А із місцевих найпильнішу з варт.
І ти ж диви: ще й не запіли треті,
А вже в нацсторях радісні поети
Оспівують новітній каганат.
Все, як було.
Хіба одна різниця:
У ті часи під рейвах канонад
Везли чорнозем наш у фатерлянд,
А нинішні похітливі ординці
Вивозять наших — як товар! — дівчат.
Все, як було...
Егей, не все, миряни:
Тоді під окупантами земля
Горіла, мов у кратері вулкану,
Тепер же — тільки попіл і зола.
Таки ж не все!
У тій тяжкій золі
Огонь на споді ще не вмер для ватри.
Гей, на міхи натисніть, ковалі:
Щось забарились ви мечі кувати!
Всевишній,
що в долонях світ трима,
Простить і боягузові,
дарма,
Що перед окупантом горбив спину.
Лише вовіки прощення нема —
Поету, що мовчить у злу годину,
Коли народ вбивають крадькома.
Чекання
Десь він згубивсь у степах, у вселенській завії.
Так от... пішов. І по ньому — лиш вітер і сніг.
...Жінка скрадливо ховає сльозину за вію.
Спиться законному. Діти літають вві сні.
Так і тоді завірюха крутила вороже...
Журно обняв: «Ти ж чекай, — обіцяв, —
повернусь».
Ще й під вінцем завмирало під серцем:
«А може?..»
Суджений нелюб кусав насторожено вус.
Роки миналися. Діти та будні обсіли.
Все ніби втихло. Спливло. Увійшло в береги.
Тільки ж, бува, щось заторгає двері у сіни, —
Скинеться чайкою, а за дверима — сніги...
Весни дарують жіноцтву манливі замрії.
Будять притайне, на грудях хвилюючи шовк.
Тільки вона — понад весни — чекає завію
З білих снігів, у які він востаннє пішов...
Дякую за увагу.
