Нині на території України мешкає близько 130 національностей. Які права вони мають, чи можуть їх реалізувати, які ще потрібні зміни до законодавства для того, щоб інші національності відчували себе добре — про це наша розмова з президентом Ради національних товариств України, президентом Єврейської ради України, головним редактором газети «Єврейські вісті», президентом фонду «Пам’ять Бабиного Яру» Іллєю Михайловичем Левітасом (на знімку).
— Які права мають національні меншини, чи достатньо для їхнього захисту існуючої законодавчої бази?
— У нас такі ж права, як у пересічних громадян України. За роки незалежності в Україні прийнято низку офіційних документів, які мають сприяти збереженню та розвитку культур національних меншин — українців різного національного походження, які становлять в Україні 22 відсотки від загального населення.
Ці документи: Конституція України (де п’ять разів згадуються національні меншини), Закон «Про національні меншини України», Хартія мов національних меншин та регіональних мов, Декларація «Про національні меншини в Україні» тощо. На жаль, вони залишаються суто декларативними, бо майже завжди не виконуються або не розроблено механізму їх втілення у життя. До речі, в 1992 році, коли ухвалювався закон про нацменшини, наші представники брали участь в обговоренні закону. Єдиний раз ми допомагали його готувати з нуля. Тепер до написання законів нас не залучають. На жаль. Закони, які нас стосуються, готують далеко не фахівці й люди не дуже обізнані з нашими проблемами. Нам треба зберегти свою культурну ідентичність, мову. Але не забувати, що ми також українці. До речі, під гаслом «Ми — українці» ми проводимо наші конференції.
— Які проблеми на сьогоднішній день потребують реагування з боку влади?
— Закон про національні меншини (стаття 14) гарантує нам висування кандидатів під час виборів в органи влади. Але потім був прийнятий закон про вибори, який скасував це наше право. Таким чином, порушено Конституцію, оскільки не може бути звуження прав або утиску за національною ознакою. А відповідно до закону про вибори національні меншини не можуть висувати своїх кандидатів. Отже, один закон дає таке право — інший позбавив.
Ось приклад: один Мустафа Джемілєв представляє в українському парламенті весь кримськотатарський народ — а це 300—400 тисяч осіб. Ми порахували, у Верховній Раді представників не менше 15 національностей. Але їх, на жаль, делегували не ми. Тому, зрозуміло, вони не турбуються про національні проблеми. Дивно, що в Комітеті Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин немає зацікавлених представників нацменшин, натомість вони працюють в інших комітетах.
Ще одне. В тому самому законі про національні меншини є 16 стаття: «В державному бюджеті передбачаються спеціальні асигнування на розвиток національних меншин». Тобто в бюджеті має бути окремий рядок. Його немає всі роки незалежності. Ми вбачаємо в цьому, хоча й ненавмисний, але ж усе-таки утиск за національною ознакою. А це є порушення Конституції України.
Постійно підвищується оплата оренди приміщень національним товариствам, хоча всі вони не є комерційними, не мають прибутків і існують винятково на добровільні внески. Всі вони — культурологічні й потребують певних пільг. На них і лише на них тримається культура національних меншин.
Багато років ми пропонуємо встановити День національностей України, на що не потрібно додаткового фінансування. День бухгалтера в країні є, а Дня національностей немає. Ми хочемо не стільки взяти в держави, скільки дати.
Гроші розпорошуються по різних міністерствах і не завжди використовуються за призначенням. Держкомнацрелігії виділяє 70 млн. на рік, але 55 млн. із них передбачено на облаштування кримських татар, а не на розвиток культури національних меншин. Це можливо робити через кримський бюджет. Інакше створюється ілюзія, що національні меншини все мають. Мало того, гроші йдуть на депортованих, мігрантів. А представник національних меншин отримує по 10 копійок на рік. Це турбота держави? Цього року в 10 разів взагалі зменшилося асигнування на Хартію.
Ще порушується стаття 119, параграф 3 Конституції України, що зобов’язує державні адміністрації всіх рівнів надавати допомогу в розвитку національних меншин. Що означає допомогу і яку допомогу? Й досі не розроблено механізму втілення його в життя, а також юридично не визначено саме поняття «місце компактного проживання», «корінні народи».
Також потребують захисту караїмська, кримчацька мови. Їхніх представників навіть тисяча не набереться. І, до речі, мова українських євреїв — ідиш — теж зникає.
Національні товариства не прибуткові, але за оренду ми платимо шалені гроші. Я газету двічі видавав за свої кошти. Менше ста тисяч виділено на наступний рік на шість національних газет.
— Які законопроекти ще має прийняти Верховна Рада для поліпшення ситуації?
— Наші неодноразові звернення до найвищих державних установ зустрічались доброзичливо, але залишались нереалізованими. Верховна Рада має вирішити питання беззаконня — законами. А влада — повернути те, що обіцяла. Насамперед треба синхронізувати законодавство, а то один закон дає нам права, а інші — їх забирають. Усе, що я вам сказав, знайшло своє відображення у зверненні до Президента України Віктора Януковича. Документ підписали представники 52 національних організацій і товариств, більш як 30 національностей. Ми вже півроку чекаємо реакції. Просимо Президента взяти під особистий контроль проблеми національних меншин, що він, до речі, обіцяв зробити. Нас у країні майже 11 млн. Провести зустріч із Радою національних товариств України, яка існує понад 20 років і куди входять представники 35 національностей України. Ми просимо скликати нараду керівників усіх державних організацій, які опікуються культурою національних меншин України (в тому числі, й облдержадміністрації), розробити Державну програму розвитку національних меншин на період 2011—2016 роки, провести спільне засідання Верховної Ради та Кабінету Міністрів України із зазначеної проблеми.
— Дякуємо за розмову.
