«Даю ромам не гроші, а вудочку — хай ловлять рибу»

— Ніхто так не чекає добрих змін у нашій державі, як роми, — переконує нас Борис Бучко.— Дуже приємно, що нам допомагають, що нова влада не просто говорить, а й робить. Про нас піклуються. Ми не відчуваємо ніякої дискримінації. Навпаки: нас просять учитися, проводити фестивалі ромської культури, здобувати освіту... Приміром, одна молода мати мала двоє діточок, а недавно народила двійню й отримає реально сто тисяч гривень... Хотів би сказати, що відколи відділ у справах національностей облдержадміністрації очолив Юрій Гузинець, нам стало працювати набагато краще, а значить, і результат роботи зріс. Про себе й свою справу Борис Ладиславович розповідає чистою літературною українською охоче й з оптимізмом. Малим він мріяв стати музикантом. Але мати, яка керувала при ЖЕКу двірниками, виступила категорично проти: «Де музика, там пиятика. І потім — яка робота?..»

А роботи, на відміну од деяких інших ромів, малий Борис не цурався. «Якщо в мене такі чутливі і вправні пальці, піду вчитися на годинникаря», —    твердо вирішив, заручившись згодою владної матері. Вивчився. З часом сповна оволодів фахом. Про нього почали писати в газетах...

— Тридцять років я працював годинникарем, з них десять — у Ризі. Потім знову в Ужгороді, — розповідає про себе Борис Бучко. — А 1990-го організував перший профільний кооператив. Після двохтисячного п’ять років викладав годинникарську справу у СПТУ і перекваліфіковував робітників, яких присилали з Центру зайнятості. Паралельно займався й громадською роботою, яка й підштовхнула мене 2003 року створити організацію «Романі чгіб»...

Розрахунок у нього був простий: допомогти одноплемінникам здобути робітничу професію і працевлаштуватися. Адже ринкова економіка, яка тоді ввірвалася в буденне життя кожного громадянина України, призвела до часткового або й цілковитого закриття в Ужгороді взуттєвої та інших фабрик, фанерно-меблевого комбінату імені Борканюка, механічного й машинобудівного та заводу «Більшовик»... Там скрізь, як і «Комунтрансі», працювали роми — навіть цілі їхні династії. А тепер у пошуках роботи, в безнадії розбрелися хто куди. Спритніші зайнялися сякою-такою торгівлею — їздять у Чернівці, Одесу й Хмельницький, мудріші — й на ринки сусідніх держав, менш просунуті живуть збиранням метолобрухту й паперу. А інші сидять без роботи, що спонукає до всіляких, сказати чесно, правопорушень...

У цій ситуації мусить хтось хоч трохи посприяти таким людям якось протриматися, не втратити надію, не осиротити дітей... Таку місію серед інших взяв на себе й Борис. Домігся, а обласна влада підтримала, аби виділили в мікрорайоні «Шахта» колишній філіал СПТУ №6. Довів усе до ладу, а тоді отримав відповідні ліцензії Міносвіти на три роки (до речі, зараз міністр Д. Табачник знову поновив їх). І почав навчати юних ромів таких професій, як перукар, кравець, чоботар, швачка, автослюсар. «Це великий плюс для молодих ромів, — каже Бучко. — Переважна більшість з моїх учнів працюють. І успішно. Стали фаховими авторемонтниками, відкрили свою справу, заробляють. Навчають дітей». Борис Бучко випустив 240 дипломованих спеціалістів робітничих професій.

Бучко побував у Канаді, де вивчав тамтешній досвід. Привіз багато нових ідей. Останнім часом заснував чудовий культурний центр. На 90 відсотків готовий гуртожиток для 20 учнів — перший в області. А з’явився він завдяки тому, що Борис Ладиславович виграв грант, оголошений урядом Нідерландів, плюс міська влада Ужгорода виділила землю. Виросла нова будівля. На черзі — організація дитячого садочка для ромських дітей. Словом, цей чоловік робив і робить дуже багато для піднесення культурно-освітнього рівня ромського населення як самого Ужгорода, так і Закарпаття загалом.

А ще Борис Бучко організував проведення культурних, з дотриманням усіх давніх традицій ромських весіль — зал завжди повний і звучать лише ромам притаманні мелодії, то до краю сумні, то до безмежжя веселі й чарівні у поєднанні з іскрометним танцем, плачем скрипки і бурмотінням бубна...