У невільній країні вони почали поводитись як вільні люди

1 серпня 1975 року 33 держави Європи (тобто всі, крім Албанії), а також США та Канада, після тривалих переговорів і зволікань, таки підписали в столиці Фінляндії Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ).

Радянський Союз зобов’язався дотримуватися гуманітарної частини Прикінцевого акта, зокрема, прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року. Прикінцевий акт також передбачав, що виявлення фактів переслідування людей за переконання віднині викликатиме юридично обгрунтовані претензії інших сторін і більше не буде трактуватись як втручання у внутрішні справи країни.

Звичайно, підписуючи Гельсінкський акт, керівництво СРСР зовсім не збиралося його дотримуватися, але демократичний Захід мав свою тактику в протиборстві з тоталітарним СРСР: йому важило відкрити доступ правдивої інформації незалежно від державних кордонів. Тим паче що відтепер його демагогія про «втручання у внутрішні справи СРСР», коли йшлося про порушення елементарних прав людини, ставала неспроможною. А оскільки Прикінцевий акт НБСЄ прирівнювався до національного законодавства, то його підписання відкривало юридичні можливості для легальної і цілком законної боротьби за права людини. Першими це збагнули московські правозахисники з кола академіка Андрія Сахарова. З ініціативи професора Юрія Орлова 12 травня 1976 року вони створили Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінкських угод. Правозахисники, за висловом Андрія Амальрика, вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитись як вільні люди.

Другою (за ініціативою письменника Миколи Руденка, генерала Петра Григоренка (Москва), громадської діячки Оксани Мешко, письменника Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка (Чернігів) 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. Її членами-засновниками також стали біолог Ніна Строката-Караванська, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба. Вони підписали Декларацію про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод та Меморандум №1.

Щоб забезпечити виконання гельсінкських угод, УГГ поставила за мету ознайомлювати громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією, домагатися акредитації в Україні представників зарубіжної преси. Група також порушила питання про визнання її світовим співтовариством, а саме, щоб Україна була представлена на наступних нарадах окремою делегацією. Це був геніальний здогад: поставити українське питання на міжнародну правову основу, у контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним Сходом — і лише через півтора десятки років міф про Україну наповнився реальним змістом: вона стала незалежною! Проте автори Декларації наголошували, що головний мотив їхньої діяльності не політичний, а гуманітарно-правовий. Формулювання документів Гельсінкської групи були дуже обережні, цілі — елементарні. Україна повинна була знову заявити про своє право на повновартісне життя, а для цього їй потрібна була найважливіша із свобод — свобода слова, що так чітко сформульована в ст. 19 Загальної декларації прав людини ООН.

Гельсінкський рух швидко став міжнародним: 25 листопада 1976 року Гельсінкська група була створена в Литві, 14 січня 1977 року — в Грузії, 1 квітня — у Вірменії... А в США була створена спеціальна комісія Конгресу. Отож брежнєвське керівництво жорстко прорахувалося: навіть після десятиліть постійних «чисток» усе-таки знайшлися люди, які зважилися відкрито викривати фальш і облудність режиму, збираючи й оприлюднюючи факти порушень прав людини. Це вперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтелігенція організувалася і заговорила на увесь світ про неволю і безправ’я свого народу. У цьому розумінні гельсінкський рух був для України куди важливішим, ніж для народів, які мали свою державність, тому він у нас виявився в 70—80-х роках найстійкішим.

Зазначу, що в русі за права людини і за національні права панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Тому правозахисний рух в Україні об’єднав як низку течій (національно-визвольний рух, загальнодемократичний, релігійний, соціально-економічний або ж робітничий, боротьба за право на еміграцію), так і видатних особистостей (Левко Лук’яненко, Іван Світличний, Михайло Горинь, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Ніна Строката-Караванська, Василь Стус, Микола Руденко, Петро Григоренко, Мустафа Джемілєв, Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Василь Романюк — майбутній Патріарх Володимир та інші). У ньому знаходили собі місце українці та євреї, віруючі різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціал-демократи й анархісти.

Отже, підписання Прикінцевого акта НБСЄ і виникнення гельсінкського руху мало таке важливе значення, що це дозволяє поділити історію правозахисного руху в Україні на період до цієї події і після неї.

Рух, який свідомо ставив за мету домагатися визнання прав людини державою, — явище, що могло виникнути тільки в 60-х роках, у період хрущовської «відлиги». Оскільки «сталінська», а потім «брежнєвська» Конституції СРСР містили низку статей, що проголошували свободу слова, зібрань, віросповідання, то правозахисний рух намагався використати цю обставину, вимагаючи «дотримання Конституції». Але в міру розширення руху правозахисники дедалі більше покликалися на міжнародні документи з прав людини — Загальну декларацію прав людини ООН від 10 грудня 1948 року, прийняті ООН 16 грудня 1966 року Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, що були підписані УРСР 19 жовтня 1973 року, та Факультативний протокол до останнього, що набрав чинності 23 березня 1976 року.

Треба сказати, що як тільки в епоху хрущовської «відлиги» ослабли залізні пута сталінщини, поодинокі вцілілі представники української творчої інтелігенції — Олександр Довженко, Максим Рильський, Борис Антоненко-Давидович — почали привертати увагу до ненормального становища свого народу, насамперед, його культури, мови. Вони й стали «духовними батьками» покоління, яке дістало назву шістдесятники. Перші його прояви — культурницькі. Це поезія Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ігоря Калинця; публіцистика та літературна критика Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, твори художників Алли Горської, Панаса Заливахи, Стефанії Шабатури та інших. У Києві ці люди згуртувалася в Клубі творчої молоді (1959—1964 рр., президент Лесь Танюк). Коли ж восени 1962 року Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко відвідали місце поховання жертв репресій 30-х років у Биківні під Києвом і оприлюднили меморандум до міськради з вимогою розслідувати ті події, на КТМ почався інтенсивний тиск, що увінчався його закриттям у 1964 році, побиттям В. Симоненка, еміграцією Л. Танюка до Росії та вбивством Алли Горської.

Хочу зазначити: перше усвідомлення того, що в годину поразки нація в боротьбі за самостійність повинна опертися не на фізичну силу, а на силу права, зафіксованого в Конституції і задекларованого в міжнародних правових документах, у 60-х роках прийшло до членів Української робітничо-селянської спілки (1958—1961 рр., лідер Левко Лук’яненко). Покликаючись на ст. 14 Конституції УРСР, згідно з якою республіка мала право на вихід зі складу СРСР, зберігаючи існуючий соціальний лад, УРСС висунула цілком законну ідею референдуму з цього питання. Проте 20 січня 1961 року члени УРСС, так і не вийшовши з підпілля, були заарештовані, а Л. Лук’яненка закритий суд засудив до страти, яку через 72 доби було замінено на 15 років ув’язнення. Сім інших членів спілки дістали від 7 до 15 років ув’язнення. Однак у «велику зону», як називали СРСР, інформація про «справу юристів» вийшла лише у 1967 році.

З весни 1962 року почалося інтенсивне спілкування київських і львівських шістдесятників, вироблялася спільна лінія поведінки. В Україні, яка поволі виходила з чорної смуги тотальних репресій, за словами Миколи Вінграновського, «наросли з худеньких матерів в саду порубанім» нові люди, молоде покоління інтелігенції, яке готувалося взяти на себе вищу відповідальність за долю свого народу. Здебільшого це не були відверті противники комунізму, декотрі щиро хотіли вдосконалити соціалістичну систему. Подією, що сколихнула сумління шістдесятників, стала пожежа 24 травня 1964 року в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського в Києві: згорів відділ українських стародруків і рукописів, архів Центральної Ради. У самвидаві з’явився анонімний твір під назвою «З приводу процесу над Погружальським», де писалося: «Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу — його життя залежить від нашої готовності постояти за себе». Автори цього документа — Євген Сверстюк та Іван Світличний.

Щоб уникнути звинувачення в підпільній діяльності, шістдесятники переважно не прагнули створювати документально оформлені організації, а в самвидавських матеріалах переважно не ставилося питання про зміну ладу, тому їх поширення важко було кваліфікувати як «антирадянську агітацію та пропаганду» (ст. 62 КК УРСР). Проте це не врятувало шістдесятників від репресій. Та арештами влада сама підштовхнула інакодумців від комунізму у стан своїх непримиренних ворогів.

Зокрема, у серпні-вересні 1965 року було заарештовано десятки осіб. У Києві це літературний критик Іван Світличний, інженери Іван Русин та Олександр Мартиненко, студент Ярослав Геврич, лаборантка Євгенія Кузнецова, у Львові — психолог Михайло Горинь, мистецтвознавець Богдан Горинь, студент Іван Гель, викладачі університету Михайло Осадчий та Михайло Косів, у Криму — літератор Михайло Масютко, у Житомирі — лінотипіст Анатолій Шевчук, в Одесі — письменник Святослав Караванський, в Івано-Франківську — історик Валентин Мороз, художник Панас Заливаха, інші. 21 особу було засуджено до невеликих, якщо порівнювати зі сталінськими, термінів ув’язнення — найбільше до 6 років. До того ж чимало провідних осіб залишилися на волі, а І. Світличного випустили через вісім місяців «за відсутністю доказів». Тому, замість залякати, ці не надто жорстокі репресії збудили інтерес суспільства до заарештованих і до проблем, які вони порушували. Здійнялася ціла хвиля протестів, було зібрано сотні підписів на підтримку заарештованих (тут відзначилася Ліна Костенко). Під судами у Львові натовпи скандували «Слава!», підсудним кидали квіти. А такі дії вже мали характер організованого правозахисного руху.

Першим відкритим протестом проти арештів був виступ Івана Дзюби 4 вересня 1965 року на перегляді фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова в кінотеатрі «Україна» в Києві. Він сказав, що це свято національного мистецтва затьмарене численними арештами і став перелічувати імена заарештованих. Здійнявся галас, директор кінотеатру почав стягувати промовця зі сцени. Та Дзюбу, за домовленістю, підтримав В’ячеслав Чорновіл, а Василь Стус несподівано закликав встати тих, хто проти відродження сталінізму.

Зрозуміло, ті, хто найактивніше захищав заарештованих, самі зазнали репресій: виключення з вузів, з аспірантури (Василь Стус), звільнення з роботи (Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко), зняття із захисту дисертацій (Євген Пронюк), заборона друкуватися сотням творчих людей. В. Чорновіл уклав книгу матеріалів про заарештованих «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)», за яку 1967 року теж був ув’язнений. Такі факти позбавили шістдесятників ідеологічних ілюзій щодо тоталітарного, антиукраїнського характеру влади в Україні.

Арештанти 1965 року принесли в політичні табори новий дух, відзначав Левко Лук’яненко. Ці люди вже були вільні від «шпигуноманії» і відверто заговорили про свій зв’язок з українською патріотичною діаспорою, нелегально діставали в неволі самвидав і, головне, налагодили вихід інформації із зон про факти порушення прав людини. Відтоді вся історія концтаборів — це протести проти нелюдських умов утримання, боротьба за елементарні людські права політв’язнів, пошуки способів передати на волю інформацію про цю боротьбу — з великим ризиком бути додатково покараним. Бо жодна акція протесту, в тому числі страйки, тривалі голодовки, не досягала позитивного результату, якщо протестувальників не підтримували закордонні правозахисні організації чи зарубіжні політики. Це воістину драматична і героїчна історія, пов’язана зі стражданнями як самих в’язнів, так і їхніх родин, проте рідко хто з них уклякав на коліна. А поняття «в’язень сумління» набуло реального змісту: кожен міг вийти на волю достроково, потоптавши власне сумління, тобто написавши «покаянну» заяву, виказавши все про себе та інших людей, доносячи на ближнього.

Сили духу в’язням сумління додавала моральна підтримка вільного світу, української діаспори, наявність у концтаборах визнаних моральних авторитетів — останніх із повстанців УПА, 25-літників, які були також учасниками повстань політв’язнів (Михайло Сорока, Катерина Зарицька, Данило Шумук, Євген Пришляк, Мирослав Симчич, Степан Мамчур та багато інших), з якими молодше покоління швидко порозумілося.

Основна течія національно-визвольного руху, що дістала назву «шістдесятники», найяскравіше виявилася в позацензурному машинописному журналі «Український вісник» (1970—1972, редактор В’ячеслав Чорновіл), характеризувалася поєднанням боротьби проти національного гноблення з боротьбою за права людини. Вузьке було коло шістдесятників, але вони засвідчили неперервність поривань українського народу до волі. Друга половина 60-х років була часом інтенсивного множення літератури самвидаву. До його виготовлення, зберігання, розповсюдження причетне широке коло людей, які не «засвітилися» в карних справах, але їхня лепта неоціненна. Професіоналізації самвидаву дуже посприяла поява цілого прошарку «кочегарів з вищою освітою» — викинутих з роботи творчих людей, які не мали де застосувати свій потенціал. Відновилася традиція вшанування Тараса Шевченка 22 травня — у день його перепоховання в Україні 1861 року. Причому, коли у 1967 році влада спробувала схопити у Києві кількох учасників вшанування Шевченка, то близько 600 осіб на заклик Миколи Плахотнюка пішли до будинку ЦК КПУ і домоглися їх звільнення. Це була перемога: надалі, до 1972 року, влада стала проводити біля пам’ятників свої офіційні «фестивалі дружби народів», а потенційних учасників несанкціонованих зібрань декани попереджували про виключення з вузів, керівники установ — про звільнення з роботи. Утім, 1970 року Володимир Рокецький, а 1972 року Анатолій Лупиніс були схоплені за читання біля пам’ятника віршів й ув’язнені.

Сильні середовища української, російської та єврейської опозиційної інтелігенції, де визрівали ідеї захисту прав людини, також були в Одесі (Ніна Строката, Василь Барладяну, Ганна Михайленко, Леонід Тимчук, В’ячеслав Іґрунов, Давид Найдіс, Рейза Палатник), у Харкові (Генріх Алтунян, Володимир Недобора, Володимир Пономарьов, Аркадій Левін), у Дніпропетровську (Іван Сокульський, Олександр Кузьменко, Микола Береславський), в Умані (Надія Суровцова, Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз), у містах Галичини.

Не можу не згадати й студента Георгія Москаленка і робітника Віктора Куксу, які в ніч проти 1 травня 1966 року вивісили синьо-жовтий прапор над Київським інститутом народного господарства. Їх знайшли через 9 місяців та ув’язнили. То тут, то там розкидалися листівки проти русифікації. За них 1968 року були ув’язнені робітники будівництва Київської ГЕС Олесь Назаренко, Василь Кондрюков, Валентин Карпенко, у 1969-му — Левко Горохівський в Тернополі, за вірші — Микола Горбаль у Борщеві. Окремі патріоти на знак протесту проти порушення права українців бути господарями на своїй землі вдавалися до прилюдного самоспалення. Так, Василь Макух учинив це на Хрещатику в Києві 5 листопада 1968 року — раніше за чеха Яна Палаха. Микола Береславський з Бердянська робив таку спробу 10 лютого 1969 року у вестибюлі Київського університету, та його скрутили в останній момент. Уночі проти 21 січня 1978 року, розкидавши листівки, спалив себе біля могили Т. Шевченка в Каневі колишній політв’язень Олекса Гірник із Калуша.

Згодом Василь Стус писав про цю гнітючу атмосферу так: «Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне існування рідного народу сьогодні поставлено під загрозу. І не один із нас відчував: коли якийсь порятунок іще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. І ми, живі свідки цього тихого, потаємного затоплення нашого національного суходолу, змушені були заговорити про явища геноциду».

Першою в Україні власне правозахисною організацією треба вважати «Громадський комітет захисту Ніни Строкатої-Караванської» (заяву від 21 грудня 1971 року про його створення підписали В’ячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець, Василь Стус, Леонід Тимчук, Петро Якір). Комітет мав намір діяти на засадах Конституції і міжнародних правових актів — Загальної декларації прав людини ООН та Пакту про громадянські та політичні права. Окрім заяви, комітет устиг оприлюднити бюлетень «Хто така Н. А. Строката (Караванська)», та вже на початку 1972-го майже всі члени комітету опинилися за гратами.

28 червня 1971 року ЦК КПРС потай ухвалив постанову «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», яку через місяць продублював ЦК КПУ, додавши «місцевого матеріалу». До того ж для українського руху було розіграно окремий, «шпигунський детектив». 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі затримали туриста, громадянина Бельгії Ярослава Добоша, члена Спілки української молоді. Він після належної «обробки» показав, що зустрічався у Львові та в Києві й «обмінявся інформацією» з кількома шістдесятниками, зокрема, з Іваном Світличним.

Починаючи з 12 січня 1972 року в Україні було заарештовано близько ста осіб, проведено тисячі обшуків, десятки тисяч людей були стероризовані допитами як свідки, викинуті з роботи та з вузів. Цього разу майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець (7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання) й були етаповані за межі Батьківщини — в Мордовію та Пермську область Росії, потім до Сибіру (Іван та Надія Світличні, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Василь Стус, Зіновій Антонюк та інші). Найвпертіші, котрі не давали жодних показів (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Борис Ковгар, Василь Рубан), були запроторені до психіатричок. Тоді майже кожного звинуваченого в «антирадянській агітації та пропаганді» відверто шантажували, проводячи через психіатричну експертизу, а поодинокі спроби протесту проти арештів присікалися щонайжорстокіше.

За цих умов були зрозумілими тенденції до згортання публічної опозиційної діяльності та повернення до підпільних методів. Так, підготовлений В. Чорноволом, але зупинений 6-й випуск «Українського вісника» анонімно видали Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Атена Пашко. Паралельно в Києві 6-й випуск видали Євген Пронюк та Василь Лісовий. Окрім як дати громадськості правдиву інформацію, видавці мали ціль сплутати слідству карти та відвернути звинувачення від В. Чорновола. З цією ж метою у 1973—1975 роках Степан Хмара, Віталій Шевченко та Олесь Шевченко підпільно видали спарений 7—8 випуски «Українського вісника», проте 9-й мусили знищити безпосередньо перед обшуками. Їх було виявлено та засуджено аж у 1980 році.

Проте сподівання влади репресіями викорінити інакодумство і правозахисний рух не виправдалося. Боротьбу за права людини вони продовжили й у таборах Мордовії, Пермській області, у Володимирському централі. Юридично кримінальні, але «засуджені за особливо небезпечні державні злочини», політв’язні розгорнули боротьбу за Статус політв’язня. Оскільки влада реагувала на вироблений 1975 року з активною участю «зеківського генерала» В. Чорновола проект Статусу політв’язня лише додатковими репресіями, то з 1976 року в’язні почали переходити на нього явочним порядком: страйкували, оголошували голодовки з приводу позбавлення побачень, зривали нашивку з прізвищем, відмовлялися носити табірний одяг. Тож окремі в’язні сумління проводили в карцерах, приміщеннях камерного типу (ПКТ), на тюремному режимі, голодуючи, ледве не половину свого терміну (наприклад, В’ячеслав Чорновіл, Василь Лісовий, Василь Стус, Зорян Попадюк).

Про акції, що готувалися, насамперед намагалися повідомити «Міжнародну амністію», інші міжнародні правозахисні організації. Вони, а відтак і лідери західних держав (насамперед президенти США Ніксон, Картер, Рейган), чинили тиск на керівництво СРСР, внаслідок чого багатьом в’язням сумління вдалося зберегти життя, а декого навіть удалося вирвати з неволі (Леонід Плющ, Валентин Мороз), часом в обмін на радянських шпигунів. Зразки героїчної стійкості демонстрували жінки-політв’язні Стефанія Шабатура, Надія Світлична, Ірина Калинець — адже перед ними були живі приклади оунівок-підпільниць Ірини Сеник, Оксани Попович, які були ув’язнені вже вдруге — 25-літниць Катерини Зарицької, Дарки Гусяк, Галини Пальчак. У найтяжчому, цілковито безправному (гірше смерті!) становищі перебували жертви каральної психіатрії (Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Борис Ковгар, Анатолій Лупиніс, Леонід Плющ, пізніше Василь Сірий, Ганна Михайленко).

Влада була переконана, що після «покосу» шістдесятників 1972 року з «українським буржуазним націоналізмом», як вона йменувала все, що було пов’язане з проявами національної самосвідомості, не матиме жодного клопоту не менш як 10—15 років. І помилилася. Показовою тут є доля письменника Миколи Руденка. Син шахтаря, фронтовик, парторг Спілки письменників, він міг користуватися всіма привілеями радянського істеблішменту. Та він, як порядна людина, твердо відмовлявся давати негативні характеристики на репресованих колег. Згодом, у 1974 році, за критику марксизму Руденка було виключено з КПРС, у 1975-му — із Спілки письменників. На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини. Мав тісні стосунки з московськими правозахисниками Андрієм Сахаровим, Петром Григоренком, став членом радянського відділення «Міжнародної амністії». 18 квітня 1975 року був заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-річчям Перемоги амністований як учасник війни. І саме він 9 листопада 1976 року під час прес-конференції на квартирі Олександра Ґінзбурґа в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. А 5 лютого 1977 року за гратами опинилися Микола Руденко та Олекса Тихий. Спочатку їх було звинувачено за ст. 187-І КК УРСР — «Розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад», максимальне покарання за що — три роки ув’язнення, але під час слідства цю статтю замінили на 62-гу — «Антирадянська агітація і пропаганда». Обох було засуджено на максимальні терміни: М. Руденка до 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання (хоча він інвалід війни), а О. Тихого — до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом, оскільки Тихий уже був у 1957 році засуджений за «антирадянську агітацію». Обом інкримінували написані та підписані ними документи Української Гельсінкської Групи, а Тихому ще й «зберігання зброї».

Процес у справі Руденка—Тихого, незважаючи на вжиті заходи, був висвітлений по радіо «Свобода», тож він не дезорганізував, а навпаки, ще більше активізував діяльність інших членів Групи. Та невдовзі, 2 березня 1977 року, в Одесі було заарештовано близького до Групи Василя Барладяну. Він отримав три роки карних таборів, а за три тижні до кінця терміну, 29 лютого 1980 року, йому додали ще три роки. 23 квітня 1977 року в Києві були заарештовані Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Вони також не визнали за собою вини, та це не вплинуло на вирок — 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання.

12 грудня 1977 року в Чернігові заарештований за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді Левко Лук’яненко, який перебував там під адміністративним наглядом після звільнення в січні попереднього року. Під час слідства Л. Лук’яненко тримав тривалу голодовку, відмовився від радянського громадянства, а 20 липня 1978 року Чернігівський обласний суд виніс вирок: 10 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом.

Таким чином, у 1978—1980 роках було репресовано майже всіх членів-засновників Групи, але на їхнє місце із впертою одержимістю йшли нові й нові люди. В УГГ вступили Петро Вінс, Ольга Гейко-Матусевич, Віталій Калиниченко і Василь Стрільців (усі в 1977 році), Василь та Петро Січко, Юрій Литвин, Володимир Малинкович, Михайло Мельник, Василь Овсієнко (всі у 1978 році). Вступ до Групи в кожному випадку був свідомим актом хоробрості й жертовності: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Тому дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту.

Попри це та протиставляючи репресіям законність і легалізм, Група 14 жовтня 1977 року подала до Ради Міністрів УРСР клопотання про реєстрацію її як громадської організації і надання їй офіційного статусу. Після арешту М. Руденка нового голову не обирали, але неформальними лідерами її були Олесь Бердник (до арешту 6 березня 1979 року) та Оксана Мешко. Влітку 1978 року Група оприлюднила програмовий документ «Наші завдання», де заявила, що виходить із «засад єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян». Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за три перші роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре зредагованих правозахисних документів, які склали б кілька томів. Це десятки Меморандумів та Інформбюлетенів про порушення прав конкретних людей. Матеріали доводилося возити до Москви, а звідти вони передавалися за кордон.

22 травня 1978 року в Групу вступив засланий у Якутію після ув’язнення В’ячеслав Чорновіл. У лютому 1979-го оголосила себе членами УГГ ціла група політв’язнів і засланців: Оксана Попович, Богдан Ребрик, Василь Романюк, Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич-Березинський (тепер він каже, що насправді з ним не зв’язалися), у жовтні 1979-го членами Групи стали Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Петро Розумний, Іван Сокульський, пізніше Микола Горбаль (21 січня 1980), Михайло Горинь (листопад 1982), Валерій Марченко (жовтень 1983), Петро Рубан (1985). Як наслідок, ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення, жертві фабрикували нову справу (Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Микола Горбаль, Василь і Петро Січки, Ярослав Лесів, Іван Сокульський, Ольга Гейко, Василь Барладяну).

Тим часом на тлі розгрому УГГ з’являються нові спроби відновити підпільну діяльність. 1979 року в Івано-Франківську були заарештовані члени «Українського національного фронту» Микола Крайник, Микола Зварич, Іван Мандрик. Останнього під виглядом виклику у відрядження забрали троє невідомих, а через три дні дружині повідомили, що він покінчив життя самогубством. На суді з’ясувалося, що до УНФ-2 входило близько 40 осіб, вони вели виключно просвітницьку діяльність, зокрема, видали №№ 10 і 11 «Українського вісника».

У 1980 році з’являється звернення «Українського патріотичного руху». Анонімні автори (тепер відомо, що цей текст написав Василь Стус) констатували, що СРСР перетворився на військово-поліцейську державу, яка має далекосяжні імперські цілі. Вільна Україна могла б стати надійним захистом Заходу від комуністичної експансії, тому деколонізація СССР — єдина гарантія миру в усьому світі. В умовах тотального контролю тривають спроби ідеологічного обгрунтування руху опору. Починаючи з 1973 року філолог Юрій Бадзьо, заробляючи на прожиття фізичною працею, потай працював над фундаментальною історіософічною працею «Право жити», за що дістав 7 років ув’язнення та 5 років заслання.

Тож хоч владі жорстокими репресіями вдалося приглушити правозахисний рух в Україні, та остаточно вона його не викорінила. 1981 року, в 9-ту річницю арештів, у Києві було розклеєно листівки: «Співвітчизники! 12 січня — День українського політв’язня. Підтримайте його!». Це була справа рук п’ятьох молодих інтелігентів, троє з яких українці, а двоє євреї. Журналіст Сергій Набока, перекладач Леонід Мілявський, математик Лариса Лохвицька, ендокринолог Інна Чернявська дістали по три роки ув’язнення за «наклепи на радянську дійсність», виявлені в їхніх статтях та віршах. Наталка Пархоменко, мати малої доньки, була звільнена.

Група діяла й у неволі. Так, у 1979 році з табору особливого режиму Сосновка (Мордовія) вислизнуло «Звернення українського національного визвольного руху в справі української самостійності» (ще відоме як «Заява 18-х політв’язнів», автор Л. Лук’яненко), де викривався колоніальний характер влади в Україні.

Окремо хочу згадати документ «Спроба узагальнення» Олекси Тихого та Василя Романюка (1978), у якому автори проголошують вищим принципом громадського і міжнаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, пакти і документи ООН про незалежність і суверенітет націй і народів. Блискучим зразком правозахисної публіцистики є «З таборового зошита» Василя Стуса, що вкупі з висуненням його поетичної творчості на здобуття Нобелівської премії, коштувало йому життя.

Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували легалізм, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СРСР. Українські правозахисники мали заслужену повагу й моральну підтримку в демократичному світі. І якщо Московська Гельсінкська група припинила свою діяльність у вересні 1982 році, бо одні її члени були ув’язнені, а інші викинуті за кордон, то українські правозахисники, будучи майже всі в неволі, твердо вирішили не здаватися і Українську Гельсінкську Групу не розпустили.

Перебудова в концтабори суворого режиму прийшла на початку 1987 року у вигляді «помилувань», на особливий режим — у 1988 році. Тобто влада й далі вважала правозахисників злочинцями, але виявила до них «милосердя». В основному вони були реабілітовані після ухвалення Закону УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 17 квітня 1991 року.

А з середини 80-х років навіть правляча верхівка СРСР переконалася, що тоталітарна держава повністю вичерпала свої внутрішні можливості. Політика «гласності» означала, що держава неохоче, але потроху відмовляється від тотального контролю над друкованим словом, а суспільство цим негайно скористалося: з’явилася маса видань, які раніше називалися б самвидавом. Це право на свободу слова, зібрань, сумління, зрештою, право на громадську і політичну діяльність, об’єднання в політичні партії суспільство вибороло тяжкими зусиллями передусім жменьки правозахисників, які пройшли гарт у тюрмах і концтаборах. Саме вони стали моральним та ідейним осердям багатьох громадських та політичних організацій, які почали формуватися наприкінці 80-х років, зокрема, утвореної в 1988 року Української Гельсінкської Спілки, яка, власне, вже ставила перед собою мету здобуття незалежності України. І здобула її.