Конвенція: від ратифікації до втілення свобод

 4 листопада Україна разом з європейською спільнотою відзначатиме видатну історичну подію — 60-річчя Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку в 1950 році підписали в Римі десять європейських держав. Процес приєднання України до цього документа був доволі непростий. Як українці торували собі шлях до європейських свобод, «Голосу України» розповіла Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна КАРПАЧОВА (на знімку).

— Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини вже коли була молодою незалежною державою, в липні 97-го. Ніно Іванівно, пригадайте, як проходив цей процес?

— Мені, як народному депутату України другого конституційного скликання Верховної Ради України, довелося бути координатором та співдоповідачем питання щодо ратифікації Конвенції про захист прав людини. Це був доволі драматичний процес, якому чинили активний спротив представники виконавчої влади, правоохоронних органів і досить велика частина депутатського корпусу. На розгляд у парламент було внесено два проекти закону щодо ратифікації: один — від Прем’єр-міністра України, другий — від Президента. Я мала взяти на себе відповідальність і вночі перед 17 липня 1997 року прийняти рішення, який саме законопроект виносити на розгляд Верховної Ради. Якби тоді ми на розгляд внесли одразу два законопроекти, то цей процес затягли б на дуже тривалий час або й зовсім провалили це питання. Довелося взяти відповідальність на себе і запропонувати документ від Президента України. Віце-прем’єр-міністром тоді працював Василь Дурдинець. Я йому зателефонувала, він підтримав мою позицію і пообіцяв, що законопроект від уряду буде відкликано. Тож у Верховній Раді розглядався тільки один законопроект.

— Ці законопроекти істотно відрізнялися?

— Вносився текст Конвенції, але закон про ратифікацію подавався в різних варіантах. В кожному з них були певні обмеження, свої застереження. Звичайно, стосовно застережень були суттєві відмінності. Але мова навіть не про ці розбіжності. Я вважала, що такий важливий документ має вносити на розгляд належний суб’єкт подання. Це для мене як юриста було абсолютно очевидно. Тому, за всієї моєї поваги до уряду, на розгляд Верховної Ради було внесено президентський варіант документа.

— Як голосували народні обранці? Мабуть, майже одностайно підтримали ратифікацію Конвенції, адже це величезний поступ України у захисті прав людини?

— На жаль, попри наші сподівання, з’ясувалося, що Верховна Рада виявилася абсолютно не готовою до ратифікації документа і провалила перше голосування. У залі розгорнулася бурхлива дискусія між депутатами щодо необхідності ратифікації документа взагалі. Дехто бігав по залу і кричав, що ця Конвенція дозволить розстрілювати людей під час мирних маніфестацій! Мені довелося ходити по міжряддях сесійної зали і переконувати мало не кожного, що європейські стандарти більше захищають права людини, в тому числі і під час мітингів та демонстрацій. Зрештою, довелося кликати на допомогу Бориса Олійника, який на той час був головою нашої парламентської делегації в Раді Європи, щоб він втрутився в ситуацію. Потім до слова запросили Володимира Буткевича як голову Комітету з прав людини, щоб він надав ґрунтовну аргументацію, адже вже після мого виступу і доповіді заступника міністра юстиції питання розгляду Конвенції було знято з порядку денного. Йду до Олександра Мороза, який тоді головував у Верховній Раді. Кажу йому: «Це неможливо, щоб Україна, яка прагне стати членом Ради Європи, не виконала своє головне зобов’язання щодо вступу — не ратифікувала Європейську Конвенцію. Ратифікація виводить нас на зовсім інший рівень забезпечення прав людини. Це ж відкриває шлях громадян України до Європейського суду з прав людини»... Тобто ратифікація Конвенції виводила нас на зовсім інший рівень з точки зору забезпечення прав людини. Ми отримали доступ до міжнародних інституцій, куди могли звертатися по захист своїх свобод.

— Вдалося переконати?

— Авжеж, того-таки дня парламент повернувся до голосування. Спочатку нас підтримали лише 176 народних обранців, потім — 218. І тільки після додаткового обговорення 248 народних депутатів проголосували за ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З цього моменту вона стала складовою частиною національного законодавства України.

— Ратифікація вимагала істотних змін у вітчизняному законодавстві?

— Так, і одне з перших питань — це скасування смертної кари. З цього питання країна дуже довго вагалася. Головне право людини — це право на життя. Скільки суперечок було: суспільство виявилося не готове, не сприймало скасування смертної кари, і депутатський корпус наполягав на тому, щоб її зберегти в Україні. А ми прийняли Конвенцію із застереженнями: скасовуємо смертну кару в мирний час і залишаємо її у військовий.

До речі, в той само день, коли Конституційний Суд приймав рішення про визнання смертної кари неконституційною, я відвідала камеру смертників у Лук’янівському СІЗО. На той час в Україні до страти через розстріл були засуджені 417 громадян. Я зустрілася з 23-річним Олександром Крапивницьким, якого судовою колегією у кримінальних справах Київського міського суду було засуджено за вбивство чотирьох осіб до смертної кари. Трагедія сталася на проводах в армію. Хлопці добряче понапивалися, а під ранок Крапивницький схопився за сокиру і порубав чотирьох своїх друзів. Він три роки чекав на виконання вироку. За цей час сильно змінився: прийшов до Бога, розкаявся у скоєному. Але мені зізнався: я, каже, заслуговую на розстріл, я не маю права жити. Розумієте, наскільки неоднозначно сприймалась заборона смертної кари в суспільстві, навіть приреченими на страту?..

Ось у таких умовах, коли навіть в’язні вважали, що їх мають стратити, ми приймали рішення про скасування смертної кари.

— Це рішення повинна була приймати Верховна Рада?

— Так, парламент мав ратифікувати протокол №6 Конвенції — про усунення смертної кари й одночасно внести зміни до Кримінального, Кримінально-процесуального і Виправно-трудового кодексів. Що відбулося в Україні? Конституційний Суд поспішив, визнав смертну кару неконституційною. А парламент відповідних змін до законодавства ще не вніс. І нас, мене як омбудсмана, Конституційний Суд, Верховний, завалили скаргами в’язнів, засуджених до страти. Смертники на підставі рішення Конституційного Суду вимагали випустити їх на волю, адже іншого покарання для них передбачено ще не було. Цей правовий вакуум Україна мала негайно виправляти. Потім ми, звісно, замінили смертну кару на довічне ув’язнення.

— Скільки, до речі, сьогодні в Україні довічників?

— На момент скасування смертної кари, нагадаю, у нас було 417 в’язнів, засуджених до страти. А на 1 жовтня 2010 року в Україні налічується 1664 особи, засуджені пожиттєво, до довічного ув’язнення, з них 17 — жінки. Я зустрічалася з цими жінками в Харківській колонії. До речі, вони тоді носили помаранчевий одяг (помаранчевий одяг, знаєте, одягають дорожні служби, це своєрідне попередження про небезпеку. А коли до влади прийшла команда Віктора Ющенка, була дано розпорядження команда замінити помаранчевий одяг ув’язнених на синій. Вважалося неприпустимим одягати ув’язнених в одіж кольору революції. — Н.К.). Тож зустріч із жінками-вбивцями справила на мене гнітюче враження. Ніколи не зітреться з пам’яті знайомство з жінкою з Тернопільщини, яка вбиває свого 9-річного онука, а потім варить з нього бульйон, як із курки. Уявляєте, так та бабця покарала свого онука за якусь провину. І вона, ця вбивця, мені скаржиться: «Пані Ніно, в мене дуже жорстка постіль. Поміняйте мені постіль». І я маю реагувати на проблеми навіть таких в’язнів.

Я зустрічалася з кілершею, суд над якою довів шість вбивств, але загалом розглядалася її причетність до 20 замовних замахів на життя. Оце вам право на життя.

Виникає резонне запитання: а чому ми не захищаємо жертву так, як захищаємо засуджених? Я, як омбудсман, тепер вимагаю, щоб парламент України ратифікував Конвенцію про захист прав жертв від насильницьких злочинів. 2005 року вносила подання В. Ющенку, нині внесла подання В. Януковичу, щоб, зрештою, ця Конвенція була ратифікована Україною. Вимагаю, щоб жертви злочину були захищені не менше, ніж злочинці. І це дуже серйозна проблема...

— Ніно Іванівно, українське суспільство та й міжнародна спільнота добре обізнані з вашою діяльністю як омбудсмана. Жодна резонансна справа не залишається поза вашою увагою. Чимало справ в Україні набуває суспільного розголосу лише в разі втручання омбудсмана. Це і справа забитого в Шевченківському райвідділі міліції студента Ігоря Індила, і справи моряків...

— До речі, на сьогоднішній момент у піратському полоні перебувають близько чотирьохсот мореплавців, серед яких двоє наших співвітчизників. Звісно, я всі ці справи тримаю на контролі, постійно спілкуюся з родинами людей, які потрапили в біду. Пам’ятаєте справу Світлани Зайцевої, незаконно засудженої ще у 2001 році? Нагадаю, жінку виправдали, але від підхопленого у в’язниці туберкульозу вона померла вже на волі. Сиротами залишилися троє її малолітніх діточок. Суд зобов’язав державу компенсувати родині Зайцевої моральну та матеріальну шкоду у розмірі 2 мільйонів 25 тисяч гривень. А невдовзі померла мати Світлани Зайцевої — Тетяна Бережна. Опікуном була призначена 78-річна прабабуся постраждалих дітей — Євдокія Оболенських.

— У цій справі новий поворот?

— Так, Євдокія Оболенських звернулася до омбудсмана по допомогу. Її в судовому порядку намагаються позбавити житла: квартира опинилася під арештом і виконавча служба збиралася її реалізувати, щоб розплатитися за адвокатські послуги захисника Світлани Зайцевої. Колишній «довіритель» родини Зайцевої Максим Касьянов, нагадаю, ініціював низку судових справ, щоб поділити державну компенсацію з потерпілими. Фактично позбавив сім’ю грошей, ще й квартиру забажав відсудити у прабабці й викинути сиріт на вулицю...

— А як в Україні виконують судові рішення? Справно? Як виконують рішення Європейського суду, до якого ми тепер можемо безперешкодно звертатися?

— Я б сказала — на неналежному рівні, на жаль. До речі, рішення, ухвалені Євросудом щодо нашої держави, засвідчили наявність системних та масових порушень прав і свобод людини в Україні, вказують на серйозні недоліки в національному законодавстві та правозастосовній практиці. Зокрема, щодо функціонування судової системи України, державної виконавчої служби, правоохоронних органів, Департаменту з питань виконання покарань. На всі ці проблеми Уповноважений з прав людини постійно звертає увагу держави, суспільства та міжнародних організацій вже багато років поспіль у своїх щорічних та спеціальних доповідях та в актах реагування вищим посадовим особам держави.

Між іншим, на виконання рішень Європейського суду з прав людини (разом із рішеннями національних судів) нашою державою вже сплачено близько 50 мільйонів гривень бюджетних коштів. Виходячи з того, що з нашої країни надходить значна кількість заяв до Європейського суду з прав людини, Комісар Ради Європи з прав людини Томас Хаммарберг у 2009 році звернувся до омбудсмана України з проханням щодо посилення співпраці з Євросудом.

— Я знаю, що Томас Хаммарберг, знаючи вашу наполегливість у відстоюванні прав людини, особисто звертався до вас по допомогу...

— Було таке. Просив захистити право на життя Зінаїди Волошиної. Жінка 13 років провела за ґратами абхазької в’язниці. Вона не мала громадянства, була тяжко хворою, прикутою до ліжка полонянкою, від якої відмовилися всі. У далекому 1987-му вона за сімейними обставинами виїхала на проживання з Криму до Абхазії, потім потрапила у надзвичайно трагічну ситуацію, пережила період військового конфлікту, була помилково засуджена до смертної кари. П’ять років щоранкового очікування страти перетворилися для молодої жінки на нестерпні моральні тортури. Нам вдалося звільнити її з в’язниці і повернути на Батьківщину. З моїх рук вона отримала паспорт громадянки України, пройшла курс лікування і навіть уже почала ходити...

— Добре, коли все закінчується добре. Але ж Ніна Карпачова не може відстежувати всі кримінальні справи, контролювати виконання рішень судів. А вони, як свідчить практика, виконуються не завжди...

— Це неприпустимо. Свого часу я заявляла, що контроль моніторингових органів Ради Європи має бути знятий з України лише тоді, коли наша правова система почне виконувати рішення національних судів і Європейського Суду з прав людини. Хочу нагадати, що з травня 2011 року Україна буде головувати в Раді Європи. Під час своєї зустрічі з комісаром Хаммербергом на міжнародній конференції я його уклінно просила: пане комісаре, заради моєї країни, завітайте до нас напередодні нашого головування в РЄ. Я знаю, що за наслідками того візиту на нас обвалиться шквал критики за недотримання прав людини. Але краще нехай конструктивна критика пролунає до того, як ми посядемо почесне місце головуючого в Раді Європи. І, звісно, ми маємо виправлятися. Гадаю, не зайве нам буде провести міжнародну конференцію в галузі прав людини, запросивши до участі всіх членів—учасників Ради Європи, щоб довести: Україна справді робить послідовні кроки із втілення засад Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод...

Бесіду вела Ірина ШАТРОВА.

Замість P.S. До речі, сьогодні, 22 жовтня, Верховна Рада планує заслухати спеціальну моніторингову доповідь Н. Карпачової «Стан дотримання Україною європейських стандартів з прав і свобод людини» з нагоди 60-річчя Конвенції. Доповідь буде перекладена англійською і французькою мовами. Це непоганий доробок Інституту омбудсмана в галузі прав людини. Адже це перша спроба на теренах Ради Європи, коли моніторингова доповідь готується національними зусиллями...

Фото з архіву омбудсмана України.