4 листопада відзначатиметься 60-та річниця прийняття Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
Зазвичай доля подібних протокольних знімків — заповнювати запилені архівні полиці. Але це фото 1995 року стало історією. На ньому зафіксовано момент після підписання Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Міністр закордонних справ Геннадій Удовенко та генеральний секретар Ради Європи Д. Таршис потиснули один одному руку, і країна отримала важливий документ, за яким намагається жити і нині. «Голос України» звернувся до безпосереднього учасника подій — Геннадія Удовенка, щоб він допоміг відтворити цей період, поділився роздумами про те, як позначився цей документ на нашому сьогоденні.
Незважаючи на 15-річну давнину фотографії, досвідчений політик «прочитав» її з першого погляду: «Оно генеральний секретар Ради Європи Таршис, а це — Купчишин». Себе наче й не помітив. Каже, ніколи не любив на знімках висуватися на передній план. Та й у домашніх архівах переважають, власне, документи, мемуари, нотатки, а не фотографії. А от про Конвенцію Геннадію Йосиповичу справді знайшлося що розказати.
В основу Європейської конвенції лягла насамперед Загальна декларація ООН з прав людини. Нещодавно ми відзначали 60-річчя цього документу. Під час розробки Європейської конвенції також враховувався досвід трьох держав — США (положення в Декларації незалежності 1776 року), Британії (Хартія вольностей — близько 1200 року) і Франції (Декларація прав людини — 1779 року). У цих європейських країнах права людини не тільки чітко прописані (бо на папері вони гарно викладені й у нас), вони гарантуються і виконуються. Саме для цього й існує Європейський суд у Страсбурзі. Підписавши Конвенцію, ми надали право нашим громадянам (і це дуже важливо, бо в Радянському Союзі про це й подумати не можна було) звертатися до цієї установи.
Це положення можу назвати надзвичайно важливим і, на той час, інноваційним. Зауважу, що ця європейська система, нинішня Рада Європи, не одразу виникла. Фактичний початок був покладений якраз у 1950 році, коли підписали цю Конвенцію. Потім створили два органи: Європейську комісію з прав людини і Європейський суд із захисту прав людини. Пізніше вони трансформувалися, і в нинішньому вигляді Європейський суд став діяти лише в 1983 році.
Нині дуже багато наших співвітчизників звертаються до цієї установи по захист своїх прав. Водночас хочу наголосити, що звертаються туди люди з усіх країн, і з західних так само. Але наших громадян із кожним роком стає дедалі більше. Щоправда, є строга вимога — перед тим, як звернутися в Європу, людина має пройти всі судові інстанції у своїй країні.
Можу сказати, що скарги в Європейському суді розглядаються дуже повільно, бо від України там лише одна суддя. Знаю, на цій посаді нині жінка (Ганна Юдківська. — Авт.). Вона чудово володіє англійською та французькою, працювала клерком у цьому суді. Я сам багато працював в міжнародних організаціях (в ООН), і мені відомо, як важко перейти в таких організаціях з категорії клерків у категорію професіоналів. Ніколи не думав, що це можливо.
Під час розробки Конституції в 1996 році активно використовували саме Загальну декларацію прав людини і Європейську конвенцію, яку потім, значно пізніше, ратифікували. Я протягом двох каденцій очолював Комітет Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, тож мені безпосередньо довелося багато займатися не тільки захистом прав людини, а й розробляти законопроекти. Ми ухвалили в цій сфері набагато більше законів, ніж можна собі уявити. Найголовніший із них — про громадянство. Він діє і стосується буквально кожного громадянина. Відповідно до Конвенції, ми також розробляли закон про місце проживання і пересування в Україні, про ґендерну рівність тощо.
Але чи не найважливішим нашим кроком, який стосується безпосереднього втілення в життя Європейської конвенції, стало скасування смертної кари. Зобов’язання скасувати цей захід покарання ми взяли на себе із вступом у Раду Європи (1995 рік). Окрім того, перший і головний постулат Європейської Конвенції — це право на життя. Тобто, філософія західної демократії з питань захисту прав людини полягає у тому, що ніхто не має права позбавити особу життя. Бог дав, Бог узяв. Але це дуже складно втілювалося в нашій державі. Українці виховувалися тоталітарним режимом. У Радянському Союзі всіх привчали, що ворога треба вбити. У 30-ті роки, наприклад, масові збори трудящих розглядали справи відступників і опонентів ідеології комуністичної партії і голосуванням підтримували рішення про смертну кару зрадникам.
Тому в нас рішення про скасування смертної кари дуже складно проходило. Але треба було ратифікувати цей протокол, як додаток до Конвенції про права людини. Тут слід віддати належне Леонідові Кучмі, який особистим рішенням видав указ Президента про припинення виконання смертних вироків. Це був перший крок до скасування смертної кари. Хоча це питання і нині час від часу піднімається, але це було важливе рішення для України. З того часу в нас, мабуть, більш як тисячі осіб було збережено життя шляхом довічного ув’язнення.
Іще одне питання, яке хотів би згадати — заборона катувань. Це передбачене Конвенцією, але, на жаль, правоохоронні органи допускають порушення, трапляються навіть убивства. Міліція цих фактів, щоправда, не визнає, але проблема існує. У чому її суть? Не знаю. Мабуть, у низькій культурі, жорстокості певних міліціантів. З неофіційних джерел знаю: майже 30 відсотків людей, які нині відбувають покарання, засуджено незаконно. Причина, на мій погляд, у тому, що в нас дуже високі вимоги до правоохоронців у частині розкриття злочинів. Цей показник ставиться на найважливіше місце. Точно не пригадаю зараз, але в Австрії, наприклад, він не перевищує 20—30 відсотків, у нас же чи не 80—90 відсотків злочинів вимагають розкрити. Свого часу, очолюючи комітет з питань прав людини, я звертався до міністрів внутрішніх справ (до кожного новопризначеного) з проханням і пропозицією переглянути цей показник, бо, вважаю, саме він і провокує катування.
Як на мене, ми перетворюємося на поліцейську державу. І за Кучми, і за Ющенка, і нині. Від СРСР ми успадкували більш як мільйонну армію. Зруйнували її, скоротили до 150 тисяч. Чи може така армія забезпечити безпеку нашої держави? А з другого боку (оперуватиму цифрами ще 2006 року) наші каральні органи, внутрішні війська, спецпідрозділи, міліція нараховують не менше 500 тисяч осіб. Ці півмільйона — для боротьби із власним народом.
Загальні положення, які стосуються, наприклад, права на свободу висловлень, думки, слова, релігії, це, безумовно, важливі права. Вони закріплені в нашому Основному Законі. Хочу звернути увагу, що Конституція 1996 року містить дуже багато положень стосовно захисту прав людини. Її автори брали за основу і Загальну декларацію, і Європейську конвенцію. Тому я, свого часу, був категоричним противником перегляду Конституції. Пам’ятаю, якось сказав Леонідові Даниловичу, він тоді був Президентом, що ми ще не навчилися жити за Конституцією 1996 року, а вже в багатьох сверблять руки, щоб її перегляд. Не хочу дискутувати стосовно питання, яка в нас має бути держава — президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська, але я боявся, щоб при переглядові Основного закону, хоч би хто це робив, не знизилися планки саме стосовно прав людини. Бо в тексті 1996 року в цьому контексті враховано світові стандарти, і ми повинні пишатися цією Конституцією.
Загалом в Україні створена дуже потужна законотворча і нормотворча база в сфері захисту прав людини, яка спирається на різні міжнародні документи. Ми можемо пишатися законодавством, яке в нас є. Важливо ще, щоб воно виконувалося, а для цього потрібно величезна робота.
Ми підписали низку конвенцій не тільки Ради Європи, а й цілий перелік різних міжнародних конвенції, які розробила ООН. У цих організаціях існують спеціальні органи, які займаються перевіркою ходу виконання того чи іншого документа. Тобто, в країну приїжджає група експертів, які проводять бесіди, зустрічі з опозицією, правлячими колами, Президентом, міністрами... Держава також готує офіційну доповідь, як виконується та чи інша конвенція. Так, перед Радою Європи ми звітуємо, як виконується Конвенція, про яку ведемо мову. У спеціальних комітетах заслуховують доповідача, а потім починається обговорення. І оце найцікавіше. Саме на цьому етапі виникають дуже складні і не завжди приємні проблеми.
Я постійно порушував питання про те, щоб зробити прозорою підготовку таких доповідей і доводити до відома громадськості зміст цих обговорень. Бо ми маємо лише інформацію, що та чи інша установа їде кудись із доповіддю. А що там відбулося? Важливо, щоб люди знайомилася із зауваженнями, які висувають під час таких звітів.
Коли Україна набула незалежності, була така ейфорія, піднесення. Хотілося якомога швидше забути той тоталітарний режим, коли була єдина ідеологія, від якої не можна було відступити. Ще за Президента Кравчука ми подали заявку на вступ до Ради Європи. Але там досить обережно ставилися до прийому пострадянських держав і в тому числі України. Нас сприймали як провінцію Росії. Тому процес вступу був дуже складним, як от нині до СОТ чи Євросоюзу. Коли прийшов Кучма, його на Заході розглядали, як президента-реформатора. І він у принципі таким був, лише потім дещо змінився. Тоді вступ до Ради Європи означав, що нас визнали. Перед українським дипломатичним корпусом поставили чітке завдання: проводити агітаційну політику за вступ до цієї організації. Тож коли з’явилася пропозиція — вступити разом із Росією, мене це здивувало і обурило. Але ми швидко подолали це, особливо з огляду на те, що Росія в той час не надто поспішала приєднатися до Ради Європи.
Але підписання цієї Конвенції свого часу не викликало жодних протидій. Навіть із боку Верховної Ради. А це дуже консервативний орган. Пригадую, як тривалий час в парламенті відмовлялися приймати закон про гендерну рівність. Із ратифікацією Конвенції жодних проблем не виникло.
Є таке важливе положення в конвенції — право громадян на мирні збори. У нас воно записане в Конституції. Я протягом трьох каденцій вносив закон про мирні збори, і його провалювали весь час. На мій погляд, учасники чи ініціатори проведення мирного мітингу або ходи мають повідомити державну установу про свій захід, а установа не має права відмовити у виконанню цього конституційного права громадян. Опоненти такої законодавчої ініціативи наполягали, щоб держава надавала дозвіл на проведення подібних акцій. Передбачалося, що суд може заборонити зібрання під час стихійного лиха чи епідемії. Закон до цього часу не прийнято. Таким чином, а тепер це особливо помітно, ми позбавляємо громадян права мирно збиратися.
Чи не найголовніше, що стосується прав людини, це забезпечення гідного рівня життя наших громадян. Доки особа перебуватиме за межею бідності, її права на свободу слова чи віросповідання не турбують, їй хочеться краще жити.
Записала Надія СМІЯН.
