«Країни у світі знають по їхніх дітях. Країни ростуть разом зі своїми дітьми, молодіють з ними. Від сторіччя до сторіччя... Оксана Баюл за останні місяці підросла на кілька сантиметрів. Не треба пояснювати, що це означає для спортсменки, якій необхідне таке гранично гармонійне поєднання плоті й духу, щоб в інших дух перехопило від філігранної майстерності, від спорту, що переростає в мистецтво, від сили грації і грації сили. Оксана зробила все. Навіть більше. І не тільки в золотій медалі справа».

7 березня 1994 року

Ці рядки з’явилися в «Голосі України» відразу після перемоги нашої фігуристки на Олімпійських іграх у Ліллєхаммері 1994 році. А до цього була ще одна стаття — «Оксана, в якої зненацька розв’язався шнурок на черевику». В ній читачі познайомилися з п’ятнадцятирічною школяркою із Дніпропетровська, котра підкорила арбітрів і глядачів на чемпіонаті Європи в Гельсінкі.
Під час виконання технічної програми на черевику в дівчинки розв’язався шнурок. Здавалося б, усе, провал. Але Оксана не розгубилася, під’їхала до столика суддів — і їй дозволили почати спочатку. Зібравши волю в кулак, спортсменка блискуче відкатала програму, і хоча тоді її обійшла більш досвідчена Сурія Боналі з Франції, саме нашій землячці були присвячені розвороти всіх фінських газет, що пророкували фігуристці велике майбутнє.
Їхні прогнози виправдалися. В 1993-му вона стає чемпіонкою світу, а ще через рік — тріумфатором Олімпійських ігор. Але найголовнішої перемоги в її житті могло й не бути. На тренуванні перед виступом фігуристка зштовхнулася з німецькою спортсменкою Танею Шевченко. Та зачепила ковзаном гомілку Баюл. Перемагаючи біль, Оксана виконала довільну програму із властивої їй легкістю та музикальністю і виграла золоту олімпійську медаль. До неї жодній українській фігуристці-одиночниці не вдавалося не те що отримати нагороду, а навіть наблизитися до п’єдесталу! Та й після неї також.
Що далі? Оксана переїжджає до США й одразу іде в професійний спорт. Більші доходи, більші спокуси. Дорослішання в чужій країні відбувалося не просто. В Україну доходили тривожні чутки, що Оксана приохотилася до алкоголю. І яка перемога, олімпійська чи над зеленим змієм, для неї цінніша, знає тільки сама Баюл.
Через шістнадцять років Оксана Баюл повертається в Україну, щоб виховувати нових чемпіонів. Сьогодні вона раз у раз з’являється на екранах телевізорів, сміливо спілкується з пресою, відкриваючи дедалі нові подробиці перебування за океаном, і розповідає про свою мрію — відкрити власну школу фігурного катання в столиці.
Щоб порозумітися з майбутніми підопічними, Оксана вже стала студенткою Київського педагогічного університету імені Драгоманова і нині їздить по країні в пошуках юних талантів. У рідному Дніпропетровську на неї завжди з нетерпінням чекає бабуся. Завдяки їй олімпійська чемпіонка нарешті відчула себе вдома...