Питання є? Звичайно! Інтерв’ю вважається жанром нескладним. От і моя проба пера в «Голосі України» почалася із простенького завдання — «взяти інтерв’ю в якоїсь зірки».
У пошуках зірки я вирушила на кіностудію імені Довженка. Пощастило. Людина, яку я зустріла, була не Джулією Робертс і не Бельмондо, а набагато краще! Досвідчена колега, телевізійні передачі якої я завжди із задоволенням дивилася, ще не думаючи про журналістику. Познайомилися, і я чесно запитала, мовляв, де ж у Києві водяться зірки. Виявилося, що у... нотатнику теледіви, в якому містилася шикарна колекція телефонів вітчизняних зірок усіх величин.
Але здобути потрібний контакт — це перший крок, за яким слідує ще з десяток. І необов’язково, що всі вони завершаться публікацією надзвичайної інтелектуальної розмови. Був у моїй практиці один випадок, коли відправлене на авторизацію готове інтерв’ю з міністром потонуло в купі бюрократичної тяганини й безвідповідальності помічників високопосадовця. Втім, незабаром і міністра цього зняли...
Однак найзахопливіше в нашім ремеслі — це інтерв’ю-експромт. До такого не готуєшся заздалегідь, але, побачивши цікавого співрозмовника, просто не можеш пройти повз нього. Вперше так я взяла інтерв’ю просто в літаку Київ—Варшава в юної польки — віце-королеви краси на вперше проведеному напередодні в українській столиці конкурсі «Міс Європа». А якось завдяки дипломатам нашого посольства побувала в гостях у режисера Єжи Гофмана й актора, що зіграв головну роль у фільмі «Ва-банк» Яна Махульського, хоча метою відрядження були інтерв’ю з маршалками Сейму й Сенату РП і матеріал про життя діаспори. Але найбільше мені запам’яталася випадкова зустріч із відомим російським актором Євгеном Мироновим.
Був лютий мороз, і, виходячи із Володимирського собору, я зіткнулася із парубком у лисячому кожушку. Поглянула — впізнала, зупинилася, а він пірнув у тепле нутро церкви. Ледве втрималася, щоб не побігти за ним. Довго мерзнула, але дочекалася! Відрекомендувалася, пояснила, що від театру далека й займаюся міжнародною політикою, але дуже хотіла б записати з ним інтерв’ю. «Взагалі я інтерв’ю не даю. Але приходьте ввечері до театру Лесі Українки», — раптом посміхнувся Миронов. У те, що я це зробила, повірила, лише коли диктофон було вимкнено, а сам актор шукав помічницю, щоб посадити мене у залі для перегляду вистави.
Взагалі-то такі спонтанні бесіди — завжди яскравіші й цікавіші. Особливо це стосується політиків. Деякі із них навіть згодом заявляють, що, мовляв, не є недоторканними, оскільки були схоплені за рукав журналісткою. Головне, коли робиш такий запис, остерігатися охоронців, які технічно відтирають тебе від керівництва країни.
А буває, що люди самі в себе... беруть інтерв’ю, а потім просять його опублікувати. Але найкумедніший випадок стався зі мною на Парламентській Асамблеї ОБСЄ у Варшаві 1997 року. До мене звернувся один депутат із проханням взяти в нього інтерв’ю. З’ясувалося, що він — голова Комітету з іноземних справ парламенту Грузії. Зверхньо подивившись на цю людину, я заявила, що, мовляв, представляю дуже серйозне видання, тому записую лише голів парламентів або, у крайньому разі, віце-спікерів. Чоловік знітився, але вирішив дати візитку, про всяк випадок. На ній було написано його ім’я — Михайло Саакашвілі.
