З якихось причин найприємніше згадувати про два курйози, хоч за 20 років роботи їх траплялось набагато більше.
Один курйоз ось який. Восени 1994 року, невдовзі після того, як Кучма став президентом, було звільнено з роботи Едуарда Митницького, тодішнього керівника столичного театру Російської драми. Звільнив, звісно, не сам Кучма і не його адміністрація — все робилося руками слухняного Міністерства культури.
Після цього я надрукував у «Голосі України» сердитого фейлетона «Епоха нових віників». У заголовку обігрувалася приказка «нова мітла по-новому мете». Мовляв, отака в нас тепер нова мітла й отакі у неї віники-чиновники.
Оскільки «віники» були досить високого рангу, годилося, щоб ситуацію прокоментував хтось із політиків чи народних депутатів. За коментарем я звернувся до Миколи Жулинського, й Микола Григорович охоче погодився. Його коментар звучав коротко: «Я вважаю, що Міністерство культури МУСИТЬ ВИБАЧИТИСЯ ПЕРЕД МИТНИЦЬКИМ». Цією фразою й закінчувався мій фейлетон.
Коли газета вже версталася, переглянув верстку. Все було нормально, і я пішов собі додому з почуттям виконаного обов’язку. Але, як часто трапляється у відповідальний момент, при остаточній верстці останні півтора рядки обірвалися на півслові.
Коли наступного ранку газета вийшла в світ, останній рядок коментарю Жулинського мав такий вигляд: «Я ВВАЖАЮ, ЩО МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ МУ».
Я сидів за робочим столом у глибокій печалі. Раптом зателефонували з Міністерства культури й дуже серйозним тоном сказали:
— Віталію! Якщо ти нам поясниш, що саме ми «МУ», то, може, ми й «МО»!
Потім захихикали і поклали трубку.
Інша історія була технологічно чимось схожа на першу, хоч і веселіша. Трапилася вона на самому початку існування газети, коли ще вихід буквально кожного номера був для нас усіх справжнім святом. Ми, особливо автори номера, не розходилися додому і чекали сигнального примірника, щоб помилуватися ним (і трохи собою). Не без того — доки чекали, брали на душу чарчину-другу, час же пізній, неробочий.
І от — сидимо. Приносять сигнальний примірник. А в мене там була маленька заміточка про вчорашнє засідання парламенту, на якому Іван Степанович Плющ зауважив, що дублювання ще нікому не зашкодило (малося на увазі, очевидно, дублювання деяких законотворчих положень). Мені захотілося ще раз глянути, чи добрий вигляд ця фраза Плюща має в газеті.
Те, що я побачив, не лізло в жодні ворота: при переносі з одного рядка на другий загубився перший склад слова «дублювання» — «ду».
І виходило, ніби Іван Степанович сказав непристойність. Він умів круто висловитись, але ж цього, Бог свідок, не говорив.
Друкарня — близько. Ми збігали туди й там (від руки) було дописане злощасне «ду», а браковану частину тиражу нам обіцяли знищити. Але замість того відправили на провінцію, і там колекціонери курйозів були задоволені. Скарг не надходило. Щасливий був час — всі ще вміли прощати одне одному помилки, не лише друкарські.
