«Колегія управління внутрішніх справ Сумської області через місцеву пресу звернулася до трудових колективів, громадських об’єднань та окремих громадян з проханням надати органам внутрішніх справ допомогу для поліпшення матеріально-технічної бази міліції».

22 грудня 1993 року

За іронією долі вперше словосполучення «Поможіть. Я не мєстний» почало гуляти вагонами столичного метрополітену саме о тій порі — найбільш виснажливій для сімейних бюджетів і для нової історії країни. Спливло чимало років, а відлуння котиться дотепер.

Я й досі пам’ятаю наведену вище інформацію, як свідчення пережитого гіперінфляційного шоку і прямий доказ того, як професійна незграбність і владна пихатість можуть зробити і з міліціонера, і з журналіста старців. Усе, ніби в іншому вимірі, а ніби вчора колишній міністр фінансів Григорій П’ятаченко вихваляється фотознімками, на яких він поруч з Камдессю, а на прохання прокоментувати 10-тисячну інфляцію, запитує: «А ви знаєте, якою вона була у Велику Вітчизняну?!». І я розумію, що говорити з ним про втрату державою макроекономічної стабільності через зруйновану функціональність грошей — марно гаяти час.

Я й досі не знаю, якою була інфляція під час війни, бо не воював проти своїх. Але той, хто ініціював кредитну емісію 1991—1992 років на десятки трильйонів карбованців, не інакше як з країною ворогував. І той, хто влаштовував і видавав пільгові кредити, заплющуючи очі на інфляційні ризики та неплатоспроможність позичальників, стояв також не на боці народу. Той, хто купонізовував готівковий обіг, залишаючи напризволяще безготівкові розрахунки, для мене й сьогодні мало чим відрізняється від того, хто збивав неабиякий капітал у гіперінфляцію.

Усе вже в іншому вимірі — карбованці канули в Лету, але для запровадження гривні ще знадобилося три довгих роки. Україна таки вправно завершила грошову реформу, але вдумайтеся: помінявши масштаб цін у 100 тисяч разів! Кредитну емісію заборонили, але запам’ятайте: з обігу вилучили більш як 320 трильйонів українських карбованців! Ми втрачали активи, капітал, авторитет, але не виносили з того уроків і тому мали перманентну економічну кризу впродовж усіх дев’яностих років. 1993-й, гіперінфляційний, закликав нас за жодних обставин і умов не жертвувати вартістю національної грошової одиниці і за першої ліпшої нагоди диверсифікувати джерела постачання енергоносіїв. Ми його не почули — і вже 1998-го криза знову

поставила нас на межу цілковитого зубожіння. Тоді про події п’ятирічної давності вже не згадували навіть. Та й кого цікавило, як міліція поневірялася у пошуках грошей на технічні засоби, лікарі — на харчування для пацієнтів, а в парламенті його голова Іван Плющ допитувався, де ділися 20 трильйонів карбованців, про які звітував банкір Віктор Ющенко.