«28 червня, 9 година 20 хвилин — ця мить назавжди залишиться в історії молодої Української держави: саме цієї миті 315 народних депутатів прийняли Основний Закон України. Ця доба, ця ніч, ця мить будуть довго, а може, завжди свідчити про вміння українського народу знаходити компроміс, хоч би як їх розділяло політичне протистояння». («Голос України», 29 червня 1996 року).

28 червня 1996 року

Прокинувшись уранці 28 червня 1996 року, люди дізналися, що Верховна Рада ухвалила Конституцію України. Так закінчилося найдовше «нічне парламентське засідання», але саме ця обставина невдовзі стала використовуватися для критики Основного Закону. Мовляв, «добрі діла вночі не робляться». Однак факти спростовують подібні заяви, бо насправді робота над проектом Конституції тривала не «одну ніч», а декілька років.

Нагадаємо, що першу Конституційну комісію Верховна Рада створила ще за часів СРСР — 24 жовтня 1990 року. Спочатку її очолював глава парламенту Леонід Кравчук, а після обрання його Президентом співголовою комісії став новий Голова Верховної Ради Іван Плющ. 1 липня 1992 року парламент ухвалив постанову про винесення проекту Конституції на всенародне обговорення, однак через політичне протистояння напередодні президентських виборів конституційний процес загальмувався. Проте 8 червня 1995 року між Верховною Радою та Президентом було підписано Конституційний договір, котрий мав тимчасово врегулювати відносини між гілками влади.

А власне розгляд проекту Конституції розпочався під час сесійного засідання 17 квітня 1996 року. На той час до проекту, розробленого Конституційною комісією, було подано майже дві тисячі поправок. Але й це ще не все, оскільки паралельно було зареєстровано чотири альтернативних проекти Основного Закону. 19 квітня для узгодження позицій народних депутатів було створено Тимчасову спеціальну комісію ВР з опрацювання проектів Конституції і вже 28 травня голова ТСК Михайло Сирота представив з парламентської трибуни доопрацьований документ. А перед цим Голова Верховної Ради Олександр Мороз поставив на голосування таке питання: «Хто за те, щоб Конституцію прийняв парламент?». «За» проголосували практично всі народні депутати, а сама постановка цього питання була викликана тим, що з адміністрації Президента стали лунати пропозиції про винесення проекту Основного Закону на референдум.

Зауважимо, що хоча народні депутати 4 червня схвалили документ у першому читанні та 19 червня перейшли до його постатейного розгляду в другому читанні, 24 червня Президент Леонід Кучма, висловивши сумнів, що парламенту вдасться ухвалити Конституцію, пообіцяв вдатися до «сокири референдуму». Відповідний указ було підписано 26 червня, причому на розгляд народу Л. Кучма хотів запропонувати проект, який ігнорував кількамісячну роботу ТСК Верховної Ради. Саме ця обставина й стала причиною того, що на пропозицію О. Мороза було вирішено працювати без перерви. Не дивно, що близько 23-ї години 27 червня сесійна зала стала порожніти та висловлювалися сумніви, що парламент зможе довести справу до кінця. У відповідь О. Мороз процитував депутатам Саахова з «Кавказької полонянки», мовляв, «у нас з вами звідси лише два шляхи: або в прокуратуру, або в ЗАГС», і робота тривала. Її результат відомий — ухвалення Конституції України.

Вранці, щоб привітати парламентаріїв з цією подією, до сесійної зали завітав Л. Кучма. Вибачившись за «може, не зовсім коректне стимулювання» конституційного процесу, він зазначив: «остання подія показала: в критичний момент ми достойні носити ім’я представників українського народу». А от Голова Верховної Ради О. Мороз, зазначивши, що одна справа проголосити Конституцію, та набагато важче реалізувати всі задуми на практиці, нагадав, що парламенту на розвиток положень Основного Закону потрібно терміново ухвалити близько 50 законів.

Як показала наступна, вже майже 15-річна практика, більшість із тих «термінових» законів не ухвалено й досі. Разом з тим доводиться констатувати, що конституційні приписи дуже часто є не більш як декларацією. Хоча звинувачувати в цьому потрібно не Основний Закон, а тих, хто не тільки мав би сам дотримуватися його норм, а й контролювати чітке їх виконання з боку органів державної влади чи судів. На жаль, щоденні повідомлення про порушення прав людини та громадянина оптимізму не додають. Те саме можна сказати й про досить неоднозначну процедуру скасування змін до Конституції 2004 року та повернення до варіанта, ухваленого у 1996 році.

Виходить, що ми й майже через 15 років після ухвалення не навчилися жити за Конституцією. Чи не час Конституції справді стати Основним Законом? Для всіх!