Коло проблем і життєвих ситуацій, в які доводиться втручатися журналістам нашої газети, досить широке. Про це розповідає наш кореспондент у Волинській області Микола ЯКИМЕНКО.

Ще в шкільні роки, переглянувши кінофільм «Журналіст», перейнявся бажанням стати газетярем. Манила романтика мандрів, бажання допомагати людям вирішувати їхні життєві проблеми. Останнє, напевно, було важливішим. Робота в «Голосі України» дає в цьому плані великі можливості. Часто справа навіть не доходить до публікацій. Пригадую, одного ранку на корпункт завітала жінка. З усього видно, прийшла вона з якоюсь проблемою. З’ясувалося, що її сина, майстра спорту з рукопашного бою, не хочуть приймати в місцеву міліцейську школу. Причина досить банальна: батько хлопця був засудженим. За всіма іншими критеріями юнак цілком відповідав вимогам курсанта правоохоронного навчального закладу. З розмови дізнаюся, що моя співрозмовниця з піврічного віку виховувала сина сама. Тож татусь не міг негативно вплинути на хлопця. Відшукую в довіднику телефон кадрової служби обласного управління внутрішніх справ.

— Невже вам не потрібні фізично сильні й загартовані службою в армії хлопці? — запитую чиновника в погонах.

— Чому ж, саме в таких відчуваємо брак, — чую із слухавки.

— То чому відмовили прийняти документи саме в такого юнака?..

Після кількахвилинної розмови мій опонент погодився з пред’явленими аргументами. Цього ж дня увечері в кабінеті лунає дзвінок. Ранішня заявниця радісно повідомляє, що проблему розв’язано і сина приймають у міліцію.

— Я вам обов’язково віддячу за допомогу, — схвильовано каже жінка.

— Нічого не треба, хай йому добре служиться, можливо, колись, як стане міліціонером, заступиться й за мене, — віджартовуюся.

Та все ж жінка мені віддячила. Бо розповіла своїм рідним, знайомим і сусідам про чуйного кореспондента, який за кілька хвилин розв’язав її питання, а ті своїм. Після цього до мого кабінету подекуди стояла навіть черга прохачів і скаржників. Часто приносили з собою цілі томи справ, кілограми заяв і відповідей на них.

Однак допомогти вдавалося далеко не всім. Так, мешканці знаменитого своїми потужними джерелами села Оконськ, що в Маневицькому районі, звернулися з колективною заявою. В ній вони скаржилися, що після розпаювання земель село не має територій для розвитку. Довелося виїжджати на місце, залучати до розгляду справи обласне управління земельних ресурсів. Проте питання так і залишилося не розв’язаним, оскільки законодавством передбачена видача земельних паїв лише працівникам колгоспів чи радгоспів, а мешканці Оконська працювали переважно на льонозаводі, в рибцеху, лісництві. Тож і не дісталося їм нічого із земельного лану прісно спочилого нині радгоспу «Маневицький».

Прикро вразила й невдала спроба допомогти колишнім мешканцям Семипалатинська, а нині Волині, які постраждали від сусідства з ядерним полігоном. Уряд Казахстану передбачив пільги для цієї категорії громадян, але за умови, що влада країн, де вони зараз проживають, укладе з Казахстаном відповідні угоди. Читаю звернення колишніх семипалатинців до Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, роблю разом з ними певні коригування. Опісля телефоную головному редактору «Голосу України» Анатолію Горлову.

— Не турбуйся, Миколо, обов’язково надрукуємо звернення, — підбадьорює той.

І справді через кілька днів відкритий лист постраждалих від ядерних випробувань з’являється в газеті. На жаль, ні чинний тоді уряд, ні теперішній не зреагували на їхній крик душі. Не допомогло навіть те, що опромінені страшними ядерними вибухами люди зуміли передати це прохання безпосередньо самій Юлії Володимирівні, коли та перебувала в Луцьку під час президентської передвиборчої кампанії.

На щастя, серед сьогоднішніх керівників ще не перевелися чуйні люди. До таких відношу начальника обласного управління лісового та мисливського господарства Богдана Колісника. Не раз він допомагав пенсіонерам та інвалідам дровами, будматеріалами, транспортом. Доводилось вирішувати з ним і, так би мовити, нетипові проблеми. Кілька років тому до мене звернулася героїня одного з моїх матеріалів. Пристрасна вболівальниця Ніна Денисюк, яка не пропускає жодного матчу луцької «Волині», просила допомогти відновити в її рідному селищі Цумань футбольну команду. Мовляв, у перші роки незалежності клуб «Явір» був навіть чемпіоном області, а тепер його зовсім немає. Першими по підтримку зателефонували до Богдана Івановича, який колись всіляко підтримував «Явір» і навіть сам грав у футбол. Наше прохання не залишилося поза увагою головного лісівника області й уже три роки клуб із селища Цумань виступає у вищій лізі Волині.

Не зачерствів ще душею і начальник Волинського облводгоспу Юрій Бахмачук. Варто було мені розповісти йому про знамениті джерела, які витікають десятками живих струмочків з-під Сінай-гори в селі Білосток Луцького району, як Юрій Йосипович негайно виїхав туди подивитися на це диво природи, а згодом вислав туди для ознайомлення своїх спеціалістів. Джерела облагородили, розчистили і тепер там можна облаштовувати, як було ще до війни, прекрасні лікувальні купальні.

Наступної весни, є така задумка, разом з цими ж двома керівниками впорядкувати і старовинну криницю в селі Городок Луцького району. Цікава вона тим, що саме біля неї відбувалися події, описані в романтичній драмі Михайла Старицького «Циганка Аза». Попередня домовленість про це вже є.

До завершальної і найважчої стадії наближається робота з відновлення озера Нечимного в Ковельському районі, перебування на якому надихнуло Лесю Українку до написання драми-феєрії «Лісова пісня». Ініціатором цієї екологічної акції виступив «Голос України» та Держкомводгосп України. На жаль, на подолання різних бюрократичних перешкод, різні погодження було згаяно п’ять дорогоцінних років. Проект робіт з урятування Нечимного готовий, справа лише «за малим» — фінансуванням. Та все ж віриться, що попри скруту в державі віднайдеться 6—7 мільйонів гривень, аби врятувати цю природну та історичну перлину, яка незабаром може назавжди зникнути. Оптимізму додає ще й та обставина, що наступного літа виповниться сто років від часу написання цього славетного твору.

Тож, як кажуть, і ми не дарма борщ їмо. Хоча за підтримки влади, як центральної, так і місцевої, могли б зробити для наших людей набагато більше.