Іншої долі він не хотів би

Народився Георгій Корнійович у селі Гусарка Куйбишевського району Запорізької області у простій українській сім’ї. Саме тут, на берегах Дніпра, у краї козацької слави пізнав він гордість за свою малу й велику Батьківщину. Після закінчення в 1951 році з відзнакою Харківського юридичного інституту (нині — Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого) він п’ять років працював старшим консультантом, потім заступником начальника Управління Міністерства юстиції УРСР у Запорізькій області. Молодого і грамотного юриста, який подає великі надії, одразу помітили, пропонували роботу в республіканських правоохоронних органах.

Звичайно, він міг також стати вченим-юристом, успішним дослідником правової проблематики. Перша його книжка «Судебное установление юридических фактов» була написана на початку його трудового шляху й видана в Москві.

Але реалізувати свої плани на юридичному шляху йому так і не довелося. Доля розпорядилася інакше — в 1955 році Георгія Крючкова обрали секретарем, а незабаром другим секретарем Запорізького обкому ЛКСМУ. Напевно, немає в цьому краї населеного пункту, де б він не побував; у кожну комсомольську організацію приносив частку своєї неспокійної душі. Йому доводилося вести такі важливі питання, як направлення добровольців на ударні комсомольські будови, освоєння цілинних і перелогових земель, участь молоді в науково-технічному прогресі, вирішувати багато інших невідкладних справ.

У центрі його пильної уваги завжди були молоді люди. Адже виховний процес — це робота на перспективу, так би мовити, «глибока оранка», її результати — і позитивні, і негативні — проявляються не одразу. Приємно було бачити, як на останніх республіканських зустрічах комсомольців різних поколінь, присвячених ювілеям Ленінського комсомолу, запорізька делегація тісним кільцем оточувала помолоділого Георгія Корнійовича. І хоча минуло вже 50 років із часу його роботи в комсомолі, для своїх земляків він досі залишився секретарем обкому ЛКСМУ. Пам’ять серця сильніша віку!

З 1960 року Георгій Корнійович усього себе віддає ленінській партії, котра виховала його й дала дорогу в велике життя. Він працював у Запорізькому обкомі Компартії України керівником лекторської групи, заступником завідувача відділу пропаганди та агітації, завідувачем відділу партійних органів й водночас редагував журнал «Блокнот агитатора». Опановуючи непросту майстерність партійного керівництва, він уміло аналізував ситуацію, до будь-якого питання підходив із принципових позицій.

Вільного часу, вихідних днів практично не було. Свою роботу виконував впевнено, на кожній ділянці працював, якщо треба, цілодобово, для нього не існувало таких понять, як «не можу» або «не хочу», із щирим бажанням намагався допомогти людям, робив свій вагомий внесок у велику загальнонародну справу піднесення рідної країни.

У 1966 році Георгія Корнійовича переводять на роботу до Центрального Комітету Компартії України. Три роки працює помічником секретаря ЦК КПУ. Потім його затверджують першим заступником завідувача відділу організаційно-партійної роботи, а ще через три роки — завідувачем. На останній посаді він пропрацював понад 13 років, і це дуже солідний строк. Хто працював в апараті, той знає, що це таке.

Головним у роботі Георгія Корнійовича стало непорушне правило: не судити про людей, яких не знаєш, не оцінювати подій і речей, в яких не розбираєшся, поки сам не дійдеш до їхньої суті. А якщо за щось узявся, то треба вникати в усі великі і малі деталі, бути готовим відповісти на всі можливі питання й безпосередньо відповідати за всі наслідки. Як писав у своїх спогадах помічник Першого секретаря ЦК Компартії України В. Врублевський, «Г.К. Крючков за рівнем своєї підготовки й ділової кваліфікації перевершував багатьох секретарів ЦК».

І тепер, через багато років, Георгію Корнійовичу по-людськи приємно, буваючи в містах і районах країни, зустрічатися з багатьма колишніми партійними, радянськими, профспілковими, комсомольськими й господарськими керівниками, з якими він свого часу працював і які добре пам’ятають його й по-доброму, щиросердно до нього ставляться. Як кажуть, чудове насіння дружніх і довірливих стосунків, закладене в минулому, не пропадає.

Саме в той період я, працюючи  відповідальним організатором ЦК ЛКСМУ, безпосередньо познайомився з Георгієм Корнійовичем. Ми пам’ятаємо його часті відвідування комсомольських організацій, дружні зустрічі з молоддю в неформальній обстановці, пристрасні виступи на наших масових заходах. Він був для нас справжнім прикладом, між собою ми шанобливо називали його «нашим ГеКа» (скорочено від імені-по батькові).

На прохання ЦК КПРС 18 листопада 1985 року за підписом Першого секретаря ЦК Компартії України В. Щербицького була підготовлена характеристика, в якій, зокрема, зазначалося: «Тов. Крючков Г.К. має високу політичну культуру, різнобічно освічений, ерудований, ініціативний працівник. Об’єктивний і принциповий до себе й підлеглих. Глибоко володіє питаннями партійного будівництва. Йому властива зібраність і цілеспрямованість, почуття нового, вміння аналізувати й критично оцінювати стан справ, доводити почате до кінця. Має заслужений авторитет серед партійного активу республіки. Член ЦК Компартії України, депутат Верховної Ради Української РСР...».

Фактично, цей документ підводив підсумкову рису під багаторічною роботою Георгія Корнійовича Крючкова в республіканській партійній організації — передовому й бойовому загоні КПРС. Наприкінці листопада 1985 року його затверджують заступником завідувача Відділу організаційно-партійної роботи ЦК КПРС. Це було дуже престижне призначення, адже у столицю відбирали кращих із кращих, найбільш підготовлених, здібних і перспективних працівників.

Так вийшло, що це чергове кар’єрне переведення Георгія Корнійовича до Москви збіглося із трагічним рубежем у житті Комуністичної партії і Радянської держави — початком горезвісної горбачовської «перебудови». На жаль, ніхто тоді навіть подумати не міг, що реалізується хитромудрий диявольський план, розроблений закордонними антикомуністичними центрами, й послідовно здійснюваний злочинною купкою зрадників, що опинилися в керівництві партії.

Під привабливим для радянського народу гаслом «Більше демократії — більше соціалізму», під прикриттям помилкових і нескінченно повторюваних просторікувань про «нове мислення», «прискорення» і про «відновлення соціалізму», за словоблудством яких, начебто в якомусь гіпнотичному тумані, зникав будь-який конкретний зміст, вони поволі готували ґрунт для знищення Комуністичної партії і для розвалу великої соціалістичної країни.

Заступник завідувача Відділу ЦК КПРС Георгій Корнійович Крючков був одним із найактивніших учасників агітаційно-роз’яснювальної та організаторської роботи. Його зустрічі з комуністами і трудящими давали змогу вловлювати і глибше сприймати настрої в партії й суспільстві, бачити реакцію людей на чергові рішення й дії Центрального Комітету та радянського уряду, гостріше відчувати болючі проблеми й виклики часу, що наростали під час так званої «перебудови», об’єктивно інформувати ЦК. Проходили ці багатолюдні зустрічі, як правило, в наелектризованій, нерідко в настороженій і навіть недоброзичливій атмосфері, тривали кілька годин, а потім ще довго продовжувались у фойє та в коридорах, на вулицях і площах.

І тільки залізна витримка, спокійна реакція, чітка логіка і зрозуміла аргументація Г. Крючкова «переламувала» ситуацію в потрібному напрямі. Після таких гарячих дискусій і інших масових заходів він повертався додому, як вичавлений лимон, але із твердою рішучістю бійця знову і знову «йти в бій».

Громадськість чекала одно-  значного викладу позиції керівництва партії та держави, конкретних і правильних дій, які свідчили б про їхню рішучість не допустити небезпечного розвитку ситуації в країні, відстояти завоювання Великого Жовтня, твердо вести країну шляхом соціалістичного відновлення. Ці справедливі очікування образно висловив в одному зі своїх виступів відомий письменник Юрій Бондарев: розгорнувши перебудову, країна опинилася в незвичайній ситуації: злетіли — й не знаємо, куди сісти.

Однак горбачовською верхівкою з високих трибун промовлялися заспокійливі слова, запевняння в непохитній вірності справі соціалізму. Використовуючи псевдосоціалістичну риторику, вона закликала вести «вогонь по штабах». Що так воно й було, показав подальший розвиток подій, та й наступні визнання самих реставраторів капіталізму, які із захопленням віддавалися політичному стриптизу.

В інтерв’ю іноземним журналістам у 1999 році Горбачов заявив: «Метою всього мого життя було знищення комунізму. Мене повністю підтримала моя дружина... Саме для досягнення цієї мети я використовував своє становище в партії і країні. Саме тому моя дружина підштовхувала мене... Для досягнення цієї мети я повинен був змінити все керівництво КПРС і СРСР, а також керівництво у всіх соціалістичних країнах. Мені вдалося знайти сподвижників у реалізації цих цілей. Серед яких особливе місце займають О.М. Яковлєв та Е.А. Шеварднадзе, заслуги яких у нашій спільній справі просто неоціненні».

Звичайно, життя рано чи пізно відплатить зрадникам по заслугах, а народ ніколи не пробачить їм страшного злочину.

У такій складній обстановці, зовсім несподівано для Крючкова, в жовтні 1988 року надійшла пропозиція дати згоду на обрання його першим секретарем Одеського обкому Компартії України. В кадровому зростанні це було серйозне просування до більш самостійної діяльності. 

Отже, в житті комуніста Крючкова знову стався ще один, мабуть, найкрутіший поворот — 4 листопада 1988 року пленум обкому обрав його своїм першим секретарем. Він став «першою особою» однієї з найбільших у республіці, майже 180-тисячної, обласної партійної організації, на яку цілком і повністю лягала висока відповідальність за стан справ у регіоні. Адже хоч би яке принципове питання обговорювали, хоч би які ті чи інші пропозиції вносили, перед ухваленням рішення всі очікували, що скаже керівник. Чи треба говорити, якою була ціна кожного його слова, кожного його кроку. І він, як правило, завжди знаходив правильний вихід з будь-якої, часом найскладнішої життєвої ситуації.

Тим паче що Одеська область досить унікальна — за розмірами території була найбільшою в Україні (33,3 тисячі квадратних кілометрів), тут проживали понад 2,6 мільйона людей багатьох національностей. В області працювали потужні підприємства машинобудування, хімічної, нафтохімічної, легкої й харчової промисловості, будівельні й транспортні організації, багатогалузеве сільське господарство. Функціонували Чорноморське морське та Радянське Дунайське пароплавства, вісім морських портів, Одеська залізниця та інші стратегічні об’єкти. Одеса була великим науково-освітнім, культурним і медичним центром, визнаним курортним регіоном. Тут знаходився штаб Одеського військового округу.

Щоправда, в економічному та соціальному розвитку області, як і всієї країни, на той час нагромадилося чимало проблем, які надзвичайно загострилися, і розв’язання їх в умовах прогресуючого ослаблення державної влади дедалі більше утруднювалося. Вимагали уваги питання зростаючого безробіття, продовольчого забезпечення населення, зростання цін на товари першої потреби. Дуже ускладнилася екологічна ситуація. Більш як мільйонний обласний центр не мав надійного енерго-, тепло- і водопостачання. Загострилася житлова проблема. Виробнича база будівельної індустрії навіть наполовину не задовольняла необхідних потреб. Примор’я почало втрачати позиції всесоюзної оздоровниці.

Звісно, товариш Крючков знав, на що йшов. Він прийшов на пост першого секретаря обкому в той час, коли позиції Компартії в суспільстві вже було серйозно принижено. Однак, спираючись на підтримку колег, які повірили в нього, він прагнув чесно виконувати обов’язок комуніста. Невід’ємною рисою його стилю було регулярне відвідування первинних організацій, трудових колективів, ознайомлення зі станом справ на місцях, щоденне спілкування з простими людьми. Для постійного й системного вивчення конкретних потреб і настроїв мешканців обласного центру він став на паралельний облік у первинній партійній організації виробничого об’єднання «Завод кранового машинобудування імені Січневого повстання».

У дні прийому громадян першому секретареві обкому партії доводилося вислуховувати до ста й більше відвідувачів. Можна собі уявити, яких це вимагало, нервів і витримки. Адже люди йшли в обком як в останню інстанцію, вони вірили і сподівалися, що зможуть, нарешті, розв’язати наболілі проблеми з житлом і роботою, домогтися правди і справедливості. Георгій Корнійович усіх уважно вислуховував, у межах своїх повноважень приймав рішення, за необхідності давав відповідні доручення, суворо керуючись законом. На жаль, далеко не завжди людям можна було допомогти, навіть якщо їхні вимоги й були справедливі.

Антисоціалістичні сили дедалі більше нахабніли й обстановка в партії і країні з кожним днем розпалювалась, а в Одеській області ці негативні процеси були особливо «просунуті». Першому секретареві доводилося зустрічатися і з членами опозиційних угруповань, виступати перед ними в атмосфері недоброзичливості, відвертої ворожнечі, агресивної обструкції. Ці зустрічі показували, як наростало запекле протистояння між прихильниками соціалістичного ладу й нахабніючими його супротивниками, як посилювалося серед населення просте нерозуміння позиції керівництва партії й держави, котре практично залишилося бездіяльним перед авантюрними діями націонал-екстремістських сил.

Слід сказати, що обласна партійна організація мала у своєму розпорядженні досить сильний кадровий потенціал, значний досвід успішного вирішення напружених народногосподарських завдань. Водночас Георгій Корнійович бачив, що в практичній роботі обкому, партійних організацій часто бракувало широти й масштабності, конкретності в підході до розв’язання важливих проблем економіки, розвитку соціальної сфери, виховної роботи, гостроти й самокритичності в оцінці стану справ, принциповості в реагуванні на недоліки, активної боротьби з порушеннями і зловживаннями, організованою злочинністю і корупцією. Про це перший секретар обкому з усією відвертістю говорив з партійним активом.

Серйозним випробуванням на вістрі політичної боротьби стали для Георгія Корнійовича Крючкова вибори народних депутатів СРСР, що відбулися в березні 1989 року. Фактично, це була чи не перша в історії Радянської держави кампанія, в якій виборцям доводилося робити реальний вибір з декількох кандидатур, тобто на альтернативній основі.

До цієї виборчої кампанії Георгій Корнійович пропрацював в Одеській області менше півроку, але проти нього як головного ініціатора та організатора відсічі ворожим соціалізму силам спрямовувалась уся гострота їхніх атак. На мітингах антирадянські елементи вимагали негайної відставки Крючкова, звинувачували його в тому, що він веде «шалену боротьбу проти РУХу та інших національно-демократичних рухів».

Варто сказати, що більшість одеситів не піддавалися на дешеву демагогію, не вірили цим брехливим та образливим випадам. На зустрічах кандидата в народні депутати Г. Крючкова у трудових колективах робітники й колгоспники висловлювали йому цілковиту довіру й підтримку, вимагали закликати до порядку крикунів і наклепників. І навіть у цій складній ситуації за кандидатуру першого секретаря обкому проголосувала абсолютна більшість виборців округу.

У виступах народного депутата Георгія Корнійовича Крючкова на З’їзді народних депутатів СРСР проявлялися його високий професіоналізм, об’єктивна й безкомпромісна партійна лінія. Йому довелося побувати в складі парламентських делегацій у Киргизії, Узбекистані, Литві та в інших «гарячих точках», де на ґрунті міжнаціональних, мовних і релігійних відносин назрівав лютий сепаратизм, інші дуже небезпечні кризові явища, які повною мірою виявились під час розпаду СРСР.

А тим часом робота в Одеській області в пам’яті Георгія Корнійовича злилася ніби в один нескінченний конвеєр, наповнений безліччю великих і малих справ. В обстановці, коли у країні все розвалювалося, перший секретар обкому партії Крючков прагнув робити все можливе і неможливе для того, щоб енергійними заходами зберегти стабільність, втримати в руках ситуацію, пом’якшувати удари, які завдавали по життєвому рівню людей стрімке зростання цін, все нові й нові штучно створювані дефіцити й черги, що спричиняли серйозне невдоволення населення.

На березень 1990 року було призначено чергові вибори до Верховної Ради Української РСР і місцевих Рад народних депутатів. Георгій Корнійович балотувався до обласної Ради, маючи на увазі, що від результатів виборів залежатиме його подальша робота в області. До того ж вирішив обиратися по одному з найскладніших міських округів, розуміючи, що, одержавши підтримку на виборах в Одесі, він матиме повне моральне право залишатися першою особою в області.

Як і очікувалося, політичні супротивники й недоброзичливці кинули цього разу проти комуніста Крючкова всі свої сили, намагалися його скомпрометувати й дискредитувати. І хоча кричущих фактів проти нього не було й сказати було нічого, однак його як тільки могли поливали брудом і брехнею. Злостивці цілодобово чергували біля його будинку, де перебувала тяжкохвора його кохана дружина й вірний друг Леніана Дмитрівна (на жаль, вона передчасно пішла з життя). Вибори  він програв. І, як людина честі й обов’язку, одразу попросив звільнити його з посади першого секретаря обкому. Йому тоді йшов 61-й рік.

Однак пенсійне становище Георгія Корнійовича тривало недовго — вже через кілька місяців, у серпні 1990 року, він затверджується радником Голови Ради Міністрів УРСР, а ще через півроку — радником Центрального Комітету Компартії України.

Після контрреволюційного перевороту й антиконституційної заборони в серпні 1991 року діяльності Комуністичної партії України, в якому особливо «відзначився» колишній секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук і деякі інші політичні діячі, Георгій Крючков не розгубився, не занепав духом. Разом зі своїми однодумцями Петром Симоненком, Станіславом Гуренком, Адамом Мартинюком, Валентином Матвєєвим та іншими товаришами він фактично підпільно, в обстановці скаженого антикомуністичного психозу й істеричного «полювання на відьом», під загрозою можливого арешту боровся за відновлення діяльності партії.

У червні 1993 року новостворена Компартія України почала свою легальну роботу із захисту інтересів трудового населення. А після наполегливої й послідовної боротьби комуністів, в якій  Георгій Крючков брав активну участь, Конституційний Суд у грудні 2001 року скасував заборону на діяльність діючої до 1991 року Компартії України. За матеріалами цих судових засідань видано об’ємний збірник «Восстановленная справедливость».

У роки незалежності України Георгій Корнійович Крючков обирався народним депутатом Верховної Ради третього і четвертого скликань. В обох скликаннях він був головою парламентського Комітету з питань національної безпеки і оборони. 

Під його керівництвом було в основному забезпечено приведення законодавчих актів у сфері безпеки та оборони у відповідність до прийнятої у 1996 році Конституції України й видано українською, російською та англійською мовами фундаментальний збірник «Правові основи військового будівництва й військово-цивільних стосунків».

Кожен пам’ятає його виступи й заяви з парламентської трибуни, зважені депутатські звернення до офіційних посадових осіб, його зустрічі з іноземними дипломатами, прес-конференції для зарубіжних і вітчизняних журналістів, гострі публіцистичні статті й інтерв’ю в засобах масової інформації.

Перебуваючи нині на заслуженій пенсії, Георгій Корнійович Крючков також продовжує багато і плідно працювати — є членом Центрального Комітету Компартії України, виконавчим секретарем суспільно-політичного об’єднання «Український форум», членом Української Ради миру, членом редколегій низки періодичних видань. Уся ця робота здійснюється на громадських засадах. Часто виступає на різних конференціях, симпозіумах, «круглих столах». І нині кореспонденти наполегливо «ловлять» його, тому що він завжди може дохідливо прокоментувати будь-яку подію.

Комуністи України по праву вважають Георгія Корнійовича Крючкова одним із лідерів та ідеологів своєї партії. Він автор книжок «Главное звено организаторской работы», «Всегда оставаясь самим собой. Позиция коммуниста», «Больных вопросов не обходить», «Трудные уроки. Размышления бывшего партийного работника», «В гуще событий», «Не замалчивая слабостей своего движения», «Не догма, а руководство для действия. Марксизм-ленинизм и актуальные проблемы современности», «Похищение Украины. Вступление в НАТО угрожает нашей независимости», «Украинское общество: бремя проблем», «Что происходит с нашей страной? Взгляд с высоты опыта» і багатьох інших.

У них він з революційних, класових позицій досліджує динамічні процеси й тенденції, які відбуваються в суспільно-політичному та соціально-економічному житті України, захищає демократію та законні права й інтереси трудящих, категорично виступає проти входження нашої країни в НАТО, капітуляції перед міжнародними фінансовими спрутами, закликає до вступу України в Єдиний економічний простір Російської Федерації, Білорусі й Казахстану, в Митний союз цих країн.

Читачі «Голосу України» також добре знають Георгія Крючкова як активного автора своєї газети. От і цього місяця, 2 жовтня, надруковано його статтю «Зміцнити законодавчі гарантії конституційного права громадян на користування рідною мовою», яка викликала жваву дискусію.

Визнанням заслуг Г. Крючкова перед Батьківщиною і трудовим народом України є нагородження його орденами Жовтневої Революції, двома орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», орденом Ярослава Мудрого, Почесною грамотою Верховної Ради України та іншими високими державними нагородами. Він — лауреат премій Центрального Комітету Компартії України імені В.І. Леніна та імені Ярослава Галана.

У ці жовтневі дні на адресу Георгія Корнійовича Крючкова, якого колеги і друзі з повагою й любов’ю називають за прикладом китайських товаришів «нашим Ден Сяопіном», патріархом української політики, надходять щирі вітання з днем народження. Люди бажають йому міцного здоров’я й довгих років щасливого життя, висловлюють глибоку впевненість у тому, що його величезний людський досвід, філософський оптимізм, найбагатші знання партійної та державної діяльності ще послужать справі трудового народу.

Звісно, велике і змістовне життя політика до мозку кісток Георгія Корнійовича Крючкова сповнене докорінними інтересами народу й важливими історичними подіями. За багато років у нього склалися уявлення про зміст буття й моральних засад, якими він щодня керується. І на моє запитання на цю тему він з усією щирістю відповів: «Якби можна було прожити життя знову — іншої долі я не хотів би».

Народ України може пишатися таким своїм сином!