Хто змінить хибну тенденцію?

Віктор Леонідович — авторитетна, добре знана особа на Чернігівщині. Сумлінний депутат облради, мудрий підприємець, вихователь молоді, ініціативний, беручкий організатор, відомий меценат.

Ним пишається не лише рідна школа села Дроздівки, що в Куликівському районі, а й обласна організація роботодавців «Сіверщина», яку він очолює і про яку охоче розповідає: «На сьогодні — це чи не єдина в нашій області на 100 відсотків дієва у своїх справах організація. Вона налічує понад 150 членів — підприємців і фермерів, котрі ведуть власну справу і належать до еліти Чернігівщини. Ці люди пройшли величезні випробування і зрозуміли, що для успіху кожного треба об’єднатися всім».

Це нетипове за словом і духом об’єднання розумних людей з так званої «периферії», котрі створили самих себе, тримає у своїх руках основну частину виробничого потенціалу області. На очолюваних ними підприємствах працюють майже 300 000 осіб.

Характеризуючи своїх колег, Віктор Лазар розповідає: «Ці люди, попри всі сучасні негаразди й деформації в економіці, успішно розвивають виробничу базу, сплачують величезні податки, утримують соціальну сферу, створюють нові робочі місця і забезпечують достойний рівень заробітку. Я можу повністю поручитися за кожного з них як за добросовісних і чесних господарників».

Два роки тому Віктор Лазар написав «Концепцію об’єднання фінансової, промислової і аграрної еліти Чернігівської області», потім довго її виношував, радився зі своїми друзями, котрі нарешті винесли вердикт: «Досить нам усе це читати, давайте працювати на об’єднання бізнесових сил!».

Створили ініціативну групу із 45 осіб, потім вона розгорнулася в потужну організацію, коли в грудні 2009 року на великому з’їзді роботодавців Чернігівщини було прийнято рішення про реалізацію концепції В. Лазаря спільними зусиллями.

Характерно, що на той з’їзд організатори вирішили не запрошувати представників влади, щоб відверта ділова розмова професіоналів не перетворилася на пустопорожню балаканину з політичним підтекстом; тим паче що це відбувалося у розпал підготовки до виборів Президента. Нині «Сіверщина» об’єднує ділових людей з різними політичними вподобаннями, але між ними ніколи не буває конфліктів чи полеміки з цього приводу.

«Ми домовились, що допомагатимемо один одному в справах, за які відповідаємо. Нехай зі своїми партійними уподобаннями кожен розбирається сам. Бо ані на нашій продукції, ані — тим паче — на наших національних грошових купюрах немає жодних партійних ознак. Ніде не написано, що, наприклад, цеглу виготовлено в партії «Реформи і порядок». Пшениця росте на полі, а не в партії», — образно й не без гумору пояснює Віктор Леонідович один із принципів своєї концепції.

У членів організації «Сіверщина» партійні посвідчення різних політичних сил, але об’єднує їх усвідомлення спільних проблем в єдиному полі нинішнього економічного порядку, який часом більше нагадує хаос.

Адже відомо, що сьогодні державні органи цілком «законно» можуть займатися перевірками якогось підприємства упродовж 300 днів.

І насправді: час від часу змінюються політичні кольори на вершині українського політикуму, змінюються уряди й провідні особи держави, але ставлення чергової правлячої верхівки (або, як нині модно говорити, — владної вертикалі) до людей праці й бізнесу, до всіх ініціативних громадян держави майже завжди залишається презирливим і непартнерським.

Підприємці (в даному разі, це переважно середній бізнес, зокрема фермери сімейного типу, котрі практично постійно працюють в умовах великого ризику) вимушені гуртуватися, щоб спільно виступати на захист своїх законних прав, коли різні державні органи висувають до них вимоги, що просто не дають працювати.

Для членів «Сіверщини» вже цілком очевидно, що новий Податковий кодекс змусить багатьох нині працюючих людей піти на біржу праці.

«Коли людина годує себе сама — це одна система стосунків у суспільстві, а коли людину починає годувати держава — це вже зовсім інша система. Тільки хто тоді годуватиме державу? — запитує В. Лазар. — Наприклад, чому в Білорусі ліцензують лише 16 видів підприємницької діяльності, а в Україні — понад 100? Чому?»

Будучи головою асоціації крохмальних заводів України, Віктор Лазар дуже занепокоєний тим, як безглузда політика державних регулюючих органів руйнує аграрну галузь. Наприклад, із 38 крохмальних заводів нині залишилось лише 3, та й ці ледь-ледь виживають. «Дожилися» до того, що вже імпортують крохмаль для подальшої переробки, але навіть на цьому шляху натрапляють на штучно створені перешкоди.

В. Лазар наводить приклад, коли конкретне підприємство три місяці тому уклало контракт, сплатило постачальнику зумовлену контрактом попередоплату і до України почала надходити сировина. Але раптом наша митна служба, всупереч контракту, ставить свою ціну і змушує вітчизняне підприємство розмитнювати цю сировину за цінами, завищеними вольовим рішенням митниці(!). Це вже не ринкова економіка, а економічна диктатура.

Між іншим, на цьому українському підприємстві, яке в такий спосіб поставлено на межу знищення, працюють 250 людей, за якими — 250 сімей, тобто загалом не менш як 1000 осіб.

Як вважає голова «Сіверщини», крохмальна промисловість України вже практично знищена, причому головним чином завдяки державній митній службі. Про безславну боротьбу підприємців-крохмальників із вітчизняною митницею свідчать кілька тек із документами загальною вагою 12 кілограмів.

Серед цих документів, крім іншого, знаходимо свідчення повного ігнорування державної служби стосовно численних звернень підприємців, зокрема, щодо їхніх сигналів про контрабандне переміщення товарів.

Саме внаслідок такої «регулятивної» політики Україна, яка впродовж віків була експортером крохмалю, перетворилася на імпортера.

«Такого ворожого ставлення до власного виробника я не зустрічав у жодній країні світу, — продовжує Віктор Леонідович. — Якщо я продаю товар за 100 доларів у Німеччину, то його там розмитнюють за   цією ціною. А в Україні, котру на міжнародному рівні визнано як країну з ринковою економікою, насправді панує антиринковий диктат, який нагадує нам про комуністичні часи з їх розподільчим господарюванням».

Віктор Лазар іде на вибори з власною програмою розвитку аграрно-промислового комплексу області. Вона визнана вченими-економістами кращою програмою за останні 20 років. У ній передбачено не лише шляхи розвитку підприємництва і зміцнення соціального сектору області, а й чітко сформульовано конкретні методи реалізації намірів і вирішення практичних завдань, розкрито технологію позитивних організаційно-господарчих перетворень в інтересах усіх громадян.

Віктору Леонідовичу можна вірити. Адже, будучи депутатом облради, головою Чернігівської районної адміністрації, він вирішив стратегічні завдання, які поставив перед собою. Зокрема, як і обіцяв три роки тому, створив близько 90 фермерських господарств, більшість із котрих досі працюють і перетворилися на великотоварні підприємства, що обробляють понад 1000 гектарів землі. Яскравий приклад — Світлана Саннікова із села Пакуль, яка народила сімох дітей. Вона починала фермерувати сама, з одного гектара, а нині в неї вже працюють 45 осіб.

Резерви для розвитку аграрної галузі Чернігівщини величезні. Достатньо нагадати, що в області виведено з обробітку й кинуто напризволяще близько 400 000 гектарів орної землі. Це наслідок того, що впродовж 20 років ніхто на державному рівні серйозно не займався проблемами села.

Сільські дороги, будинки культури, дитячі й навчальні заклади, система медичного забезпечення, загальна організація праці й життя перебувають у вкрай незадовільному стані, швидше нагадуючи руїну.

Звідси й демографія: мало молодих, щоб працювати, немає кому і старим допомогти. А коли якась ініціативна людина береться за важкий підприємницький гуж, вона мусить дві третини свого часу витрачати на захист від органів власної держави.

Чи буде змінено цю хибну тенденцію? Відповідь на це запитання мають дати вибори до місцевих рад.