Ці приклади — з життя моїх родичів і знайомих. Вивчившись на економіста, син моєї подруги півроку шукав роботу. Нарешті влаштувався барменом. Йому призначили двомісячний випробний термін. Хлопчина старався з усіх сил. Після двох місяців сказали, що він не підходить. Звісно, не заплатили ні копійки, а в газеті знову з’явилося оголошення про те, що бару потрібні працівники. Мабуть, дурили так не одного. Молода мати, влаштувавшись на роботу, піднімає дитину раненько, везе малого через усе місто в дитсадок (ближче місця не знайшлося), чекає під дверима, коли він відчиниться, і щодуху мчить на роботу. Забрати дитину ввечері не встигає. Чоловік постійно у роз’їздах, тому малого забирає сусідка-пенсіонерка. За це доводиться віддавати частину заробітку, а це 1200 грн. на місяць, які до того ж роботодавець платить у конверті. Батько двох малих дітей нарікає, що майже їх не бачить. Живе в райцентрі, працює в Тернополі. Щоб добратися, з дому виходить о 6-й. Раніше 20-ї з роботи не йде. Працює і в суботу, і в неділю — півдня. Відпустка — тиждень на рік. Щоправда, одержує 3 тисячі грн. (за тернопільськими мірками, пристойно), половину з них — у конверті.

...Купую овочі на ринку. Молода продавщиця віддає мені вдвічі більшу здачу. Повертаю зайві гроші і кажу, щоб була уважніша. У неї сльози на очах. Зізнається, що подумки з двомісячною донечкою. Стояла за прилавком мало не до самих пологів. З дитиною побула всього місяць. Роботодавець поставив ультиматум: або виходить на роботу, або позбавляється її. Добре, що сестра із своєю дитиною в офіційній декретній відпустці, то взялася доглядати і її донечку. Працювати доводиться без вихідних (сезон!), тож вона малу бачить лише ввечері.

Ми перетворюємось на безмовних рабів. Старше покоління ще знало, що таке гідна праця. Хай оплата була порівняно невисока, але щорічна відпустка, тринадцята зарплата, оплата бюлетенів — закон. Нині молодь здебільшого цього позбавлена. Навантаження на одне робоче місце в області, де один з найвищих у країні рівнів безробіття, — п’ять-шість осіб. На обліку у центрах зайнятості — майже 11 тисяч безробітних. Вакансій стало більше, але зарплату пропонують мізерну. Скажімо, комунальникам подекуди платять 600—700 гривень, а зарплата на підприємствах УТОСу 200 гривень. Одне з найбільших комунальних підприємств — «Тернопільводоканал» через брак коштів змушений відправляти працівників у 15-денну відпустку за власний рахунок. Така сама ситуація під кінець року в інших комунальних організаціях. За словами голови обласної ради профспілок Андрія Присяжного, у режимі неповної зайнятості в області працює кожен одинадцятий, кожен п’ятий — у тіньовому секторі. За рівнем оплати праці область уже дванадцять років на останньому місці в Україні. Середньомісячна зарплата на Тернопільщині і в Києві відрізняється майже удвічі. Частка оплати праці в обсягах реалізованої продукції менше 7 відсотків.

Зарплата низька, але й тієї не платять. Рівень заборгованості в області з початку року не зменшується. Одні підприємства під тиском виплачують заборговану зарплату, інші нарощують борги. На 1 вересня заборгованість становила 13,5 мільйона гривень, прихована (за даними фонду соціального страхування) — майже втричі більша. Роботодавці практично не дбають про охорону праці. Вони знають: у разі чого компенсацію потерпілим та родичам платитимуть не вони, а спеціальний фонд. Хоч рівень виробничого травматизму в області з початку року дещо знизився, зате зросла кількість смертельних випадків, професійних захворювань.

На думку голови організації роботодавців області Віктора Дрозда, рівень зарплати має залежати від продуктивності праці. Якщо взяти до уваги цей показник, то вона виявиться ще й високою. Щодо ставлення до праці, то воно, на його думку, недотягує до того, що було за радянських часів. Нещодавно мені скаржився директор одного з цукрових заводів: робітничих кадрів немає, старше покоління виходить на пенсію, замінити його ніким. З десятка учнів профтехучилищ, яких беруть на практику, можна відібрати одного-двох, яких треба заново навчати. Інші не вміють працювати і не хочуть вчитися. Утворився кадровий вакуум, який з кожним роком дедалі важче заповнювати.

Чи варто дивуватися? Хто є героєм нинішніх фільмів, газетних публікацій? Успішні підприємці, банкіри, адвокати, депутати... Коли ви востаннє бачили фото чи розповідь про звичайного роботягу у газеті? Отож бо. Заслужений будівельник України Іван Красновський з Тернополя виховав цілу плеяду мулярів. То був віртуоз своєї справи. Але не тільки майстерності вчив він молодих. Був для них мудрим, вимогливим наставником, якщо хочете — батьком. У його бригаду завжди давали когось із тих, хто звільнився з місць позбавлення волі, — на перевиховання. Хлопці справді ставали добрими професіоналами, одружувались, згодом також брали під свою опіку молодих. Вихованці Красновського нині становлять кістяк будівельних бригад, донедавна працював на будовах і він. Нині, на жаль, наставництво не практикується. На моє запитання, чи має учнів, колишній бригадир фрезерувальників колишнього комбайнового заводу, якого я зустріла на одному з приватних підприємств, відповів: «Ті часи минули. Тепер я собі конкурентів не готую».

За гідну працю борються в усіх країнах. Недарма Міжнародна конфедерація профспілок уже третій рік проводить Всесвітній день дій за гідну працю, коли на вулиці з вимогами поліпшення умов життя виходять мільйони людей. Нормальний заробіток, безпечні умови праці, соціальний захист роблять людину вільною. Ті, хто почувається рабом, не здатні протестувати. Найпростіший варіант, який обирають для себе мешканці Тернопільщини, — виїхати за кордон. Там чомусь вони демонструють високу продуктивність праці, за що отримують відповідну плату. Країни, де вони працюють, на нелегалів закривають очі, все-таки вони приносять чималі прибутки.

Наостанок — ще приклад із життя. 73-річна мати знайомого вже багато років живе в Італії. Допомогла сину купити квартиру, машину, започаткувати невеликий бізнес, вивчити онуків. Щоліта бабуся навідується до рідні, але на вмовляння вже нікуди не їхати не реагує. Каже, що там їй краще. Прибирає дві-три години на день, отримує невелику італійську пенсію, але цього їй вистачає, щоб знімати квартиру, подорожувати, відпочивати у колі друзів, а головне — вона почувається захищеною. Перенесла дві складні операції на серці, одну з яких оплатив муніципалітет, другу — роботодавець. Медик за фахом, вона усвідомлює, що давно була б на тому світі, якби не допомогли італійці.