«А рід мій від бродячих майстрів-малярів. Певне є і козацьке коріння...»

Фахівцям, поціновувачам справжнього високого мистецтва давно відомі неповторні твори цього універсального майстра-інтелектуала, якого у світовому колі малярства не без підстав називають «український Пікассо».

А ось широка вітчизняна аудиторія, на превеликий жаль, мало обізнана з творчою біографією і багатою художньою спадщиною нашого земляка зі Слобожанщини, який, попри широке світове визнання, залишався в житті і творчості самим собою — особистістю, що зросла з рідного народу, ввібравши в себе кращі національні традиції.

Також творча доля Опанаса Заливахи пов’язана і з Донецьким краєм. Сьогодні, уже після смерті, художник своїми чудовими роботами повернувся до нас, на Донеччину, в невеличке робітниче містечко на древній козацькій річці Тор — Дружківку.

«На світ я народився в селі Гусинка, що на Харківщині, в 1925 році. Нещодавно був там. Заливах у селі вже немає... А рід мій — від бродячих майстрів-малярів. Певне є і козацьке коріння», — згадував художник.

Та на Батьківщині маленькому Опанасику судилося жити недовго. Його дитинство випало на голодомор 30-х років. Щоб урятувати сім’ю, дітей від смертельного лиха, батько єдиний із села спромігся вивести родину із геноцидної зони на Далекий Схід — історичний для українців Зелений Клин. Там, серед земляків, Заливахам удалося вижити, звестися на ноги, подолавши величезні труднощі.

До малярства сина Опанаса заохотив батько-коваль, який кував із заліза не лише підкови, а й справжні витвори мистецтва. Саме він і помітив у кмітливого нащадка творчу жилку. Спочатку сімнадцятирічний Опанас вступив до художнього училища у приамурському Благовіщенську. Далі було навчання у середньоазійському Самарканді, підмосковному Загорську, похмурому Ленінграді. З академії, де колись навчався Тарас Шевченко, у 1947 році майбутнього лауреата Кобзаревої премії вигнали за те, що він знехтував якимись офіційними виборами. Це був перший, але не останній свідомий конфлікт Опанаса Заливахи, що мав незалежний козацький характер, національну свідомість, із тоталітарним режимом.

Аж після смерті Сталіна його знову поновили в академії. Після успішного завершення навчання молодий художник нарешті повертається до рідної України. Працює в Івано-Франківську. У цей період свого життя він, як сам зізнався опісля, усвідомлено й наполегливо починає пошуки свого національного коріння — в житті, в творчості, щоб твердо відповісти на три головні запитання: хто він, звідки і куди?

Опанас відвідує Львів, Київ, що були осередками народження нової української генерації. Тут близько знайомиться зі своїми однодумцями, здебільшого ровесниками. Серед них — правозахисник, поет із Луганщини Іван Світличний, талановита художниця з Києва Алла Горська. Зав’язуються хороші стосунки з нині добре відомими Україні філософом Євгеном Сверстюком, літературознавцем Іваном Дзюбою, правозахисником Михайлом Горинем, поетом Іваном Драчем та іншими представниками тоді ще молодої національної творчої інтелігенції. Пізніше Опанас Заливаха познайомився і затоваришував із майбутнім Героєм України (посмертно), її болем і гордістю Василем Стусом. До речі, багато років опісля художник написав портрет поета-страдника й талановито-гостро проілюстрував його посмертну книжку «Вікна в позапростір».

 

Важке тривале перебування в неволі художник переніс по-філософськи мужньо. Навіть за ґратами не припиняв працювати. У нелюдських табірних умовах йому вдалося створити і переправити на волю серію екслібрисів для своїх друзів. За допомогою кулькової ручки заповнив документальними малюнками свій захалявний маленький блокнотик (пригадуєте, як творив в аральському засланні Шевченко). Друзі не забували Опанаса, надсилали листи, літературу. Багато читав. Та головне — осмислював своє життєве кредо, подумки виробляв свій подальших художній стиль.

Після звільнення Опанас Заливаха плідно, напружено працює, вдосконалюється як майстер. Не зупиняючись на досягнутому, він завжди у творчому пошуку. Має незаперечний авторитет — як художник, повагу — як людина. Та лише в 1988 році відбулася його перша персональна виставка, яка офіційно відкрила Україні талановитого, своєрідного автора. Потім персональні виставки робіт українського художника з величезним успіхом проходили у багатьох країнах світу.

А вже в незалежній Україні, в 1993 році Опанасу Заливасі було присуджено Національну премію імені Т.Г. Шевченка, премію імені Стуса, що стало визнанням його непересічного художнього таланту, непохитної життєвої позиції.

 

У своїх останніх творах, що спонукають до глибинних роздумів, засобом пензля і фарби, простору і ліній автор намагався показати єдність суперечностей, нашого складного, неоднозначного буття, неосяжного загадкового космосу, художньо занотувати цей зв’язок між земним і небесним.

Ось так митець Опанас Заливаха, гідний нащадок славних українських козаків, став невід’ємною складовою цього вічного єднання, вертикально піднявшись душею і розумом від батьківської чорноземної землі до небес Господніх...

Резонно запитаєте, а до чого тут Донеччина, зокрема містечко Дружківка? Що поєднує Донецький край із творчим шляхом відомого українського художника Опанаса Заливахи?

З листа до нього Алли Горської, датованого 1966 роком, дізнаємося, що

О. Заливаха «не зміг узяти участі в монументальному комплексі «Школа», за чим і шкодує». Мова йде про мозаїчне оформлення школи №5 Донецька (нині музей Меркурій), здійснюваного творчою бригадою з Києва, до складу якої входили згадана вище А. Горська, її чоловік В. Зарецький, художники Г. Зубенко, Г. Марченко, Г. Синиця та інші.

І все-таки Опанас Заливаха працював на Донеччині! У 1980 році створив вітраж для одного із сільських будинків культури в Добропільському районі області. Цей факт офіційно підтверджено, є відповідний документ про виконану художником роботу. Та з якихось невідомих причин цей масштабний твір О. Заливахи так і не було виставлено, хоча він і розрахований на масового глядача радянських часів. І ось більш як через чверть століття на покинуті, запорошені квадратики кольорового скла випадково натрапив колекціонер із Дружківки, дякуючи чому цікава художня композиція через багато років знову побачила світло. За допомогою меценатів-патріотів Євгена Шаповалова, Володимира Дудки та міської газети «Наша Дружківка» (редактор Євген Фіалко) твір видатного майстра став надбанням місцевого художнього музею. Нині триває кропітка робота з реставрації, компонування та встановлення вітража, адже підготувати його до експозиції —  непроста справа. Та й без допомоги фахівців тут не обійтися.

Звичайно, мати в невеличкому містечку, яким є сучасна Дружківка, роботу такого визначного майстра — це велика гордість і відповідальність (шкода, що цього, певно, ще не усвідомила місцева влада). Та ця масштабна робота Опанаса Заливахи на донбаську тему безцінна ще й тим, що жодного із його вітражів, як вважають спеціалісти, на сьогоднішній день не збереглося. Найвідоміший із них (у співавторстві з Аллою Горською та іншими майстрами), присвячений Тарасу  Шевченку і встановлений в Київському університеті, за наказом влади було злодійськи розбито ще до його відкриття у 1964 році. Залишилися лише ескізи цієї монументальної композиції.

 

 

Після першого знайомства з вітражем, що віднині знайшов свою постійну прописку в козацькій Дружківці (за народною легендою поселення заснував козак Дружко), від вражень і почуттів, що отримав, якось само собою написався вірш, присвячений цій райдужній роботі і, звичайно, її автору. Ним і хочу завершити свій матеріал-розвідку, плекаючи надію, що в цієї теми буде подальший розвиток, коли вітраж відкриється-заграє всіма своїми фарбами перед численними відвідувачами Дружківського історико-художнього музею.

 

 

Донецька область.