Вирощене важко не лише зібрати, а й вигідно продати

Звична картина для всіх прикарпатських великих та малих сіл чи й містечок... Хоч нинішні врожаї «другого хліба» значно менші від торішніх, та все-таки є господарі, котрі мають лишки на продаж. Ціна на місцевому ринку тримається в межах чотирьох-п’яти гривень за кілограм, а оптом доводиться здавати й по три. Це вдвічі вище від торішнього, й покупці, зрозуміло, нарікають. Та якщо врахувати, що картоплю вирощують здебільшого одноосібники, і продуктивність праці в них доволі низька, то особливих статків не набудеш.

А тут ще й традиційний натуральний обмін як при первіснообщинному ладі: селами вже гастролюють заїжджі заготівельники, які пропонують помідори, цибулю чи й крупи за вищими від ринкових цінами. Тож селяни, йдучи на такий обмін, втрачають чимало. Тому зрозумілі нарікання на важку непродуктивну працю в сільському господарстві на роздрібнених ділянках. Адже у великих господарствах можна застосувати не лише картоплесаджалку, а й збиральну техніку (пригадується, як ще школярами ми підсобляли місцевому колгоспу, підбираючи бульби за конвеєроподібним комбайном). Тим-то заклики об’єднуватися в кооперативи вже не є примарні. Та спільне хазяйнування, мабуть, не скоро налагодиться. А тим часом селяни, зневірившись в ефективності теперішнього господарювання, вже нині готові продати свої земельні наділи. Ось тільки хто від того виграє?

Днями довелося почути про роботу в кількох обласних центрах так званих банків часу, в яких в обмін на продукти можна замовити якусь послугу чи інший товар. У такій установі «ходять» не гроші, а бали, залежно від кількості пропонованого. Мовляв, це вихід для малозабезпечених людей, і така практика набуває поширення навіть в економічно розвинених країнах світу. Звичайно, це не панацея від кризи, але щось раціональне, очевидно, в тому є.

 

Івано-Франківська область.