Хліб: політика чи бізнес?

Востаннє про підвищення вартості своїх виробів Хмельницький хлібокомбінат, який входить до складу компанії, повідомляв три роки тому. Відтоді вартість кілограма пшеничного зафіксована у розмірі 2,93, житнього — 2,53, а батона — 4,44 гривні. Сьогодні на підприємстві називають ціни ще шести найбільших виробників хліба в області, котрі всі, без винятку, перевищують згадані розцінки. До того ж в окремих випадках різниця на кілограмові доходить до 2,3 гривні. Якщо врахувати, що холдинг весь час був і залишається найбільшим виробником хліба в краї, і при цьому втримував найнижчі ціни на соціальні сорти, то важко не рахуватись із його думкою. Сьогодні ж вона однозначна: всі економічні чинники складаються так, що без подорожчання буханця не обійтись.

— Треба чесно визнати, що ситуація на нашому зерновому ринку не така вже й оптимістична. Уряд звітує про добрий врожай зернових і достатні запаси, аби на вітчизняному ринку не виникло жодних проблем із забезпеченням продуктами і підвищенням цін. Якщо так, чому вводяться квоти на експорт? — переймається питанням Михайло Стадник. — Адже це суперечить будь-яким законам бізнесу. Якби компанія займалась лише випіканням хліба, винуватців у багатьох своїх проблемах могла б шукати серед сільгоспвиробників, котрі піднімають ціни на сировину. Однак у цьому разі мав би спрацювати ідеальний варіант: холдинг одночасно є і одним з найбільших аграрних виробників в області. Щорічний його вал зернових становить близько трьохсот тисяч тонн. Але навіть це ситуацію не рятує.

Так, незважаючи на зібраний вал, нинішній рік у колективі не вважають успішним: висококласного зерна, яке йшло б на випікання хліба, не так вже й багато, тому вже тепер хмельницькі хлібопекарі готові закупати майже двадцять тисяч тонн в інших областях. Зрозуміло, що середня вартість продовольчої пшениці в 1,6 тисячі гривень за тонну давно перейшла межі трирічної давності. То як сподіватись, що це не вплине на собівартість нинішнього буханця?

У компанії не приховують, частину цих витрат сподівались компенсувати за рахунок експорту своїх зернових, причому не тільки пшениці, а ще й гречки та кукурудзи. Але все це перекрили квоти.

— Нині збираємо кукурудзу з врожайністю до ста центнерів з гектара. Тож плануємо, що з площі у двадцять п’ять тисяч гектарів матимемо не менше двохсот тисяч тонн, — провів підрахунки власник компанії. — Ні переробити самотужки, ні продати на вітчизняному ринку все це не зможемо. Зате наші закордонні партнери готові платити непогану ціну. Але як? Вся українська квота становить два мільйони тонн кукурудзи, то яка частка припаде на компанію? Ситуація доходить до абсурду: наші зерносховища переповнені ще минулорічним врожаєм, уже нікуди звозити нинішній, а водночас вже маємо серйозні фінансові труднощі. І вони значно глибші, ніж просто невдачі приватного бізнесу, бо врешті-решт обертаються проблемами під час виплати зарплати, затримками із розрахунками за паї, сплатою податків...

Хоча б якими привабливими були низькі ціни на хліб, дешевої «закваски» для нього вже давно немає. Навіть попри те, що Аграрний фонд обіцяє для пекарів дешеве борошно. На цьому ще раз наголосив і заступник голови ОДА Володимир Галищук:

— У вересні АФ в області запропонував пекарям за пільговими цінами тисячу тонн пшеничного і чотириста тонн житнього борошна. До того ж, на прохання ОДА, квота для області збільшена. Тож сьогодні проблем із пільговою сировиною немає, за заявками її можуть отримати ті пекарні, які випікають соціальний хліб.

Можуть. Але чомусь не звертаються. За словами керівника, минулого місяця заявки подали вісім підприємств, а реально отримало борошно лише одне. Відверто сказати, позиція пекарів, котрим пропонується дешевша сировина, а вони вперто від неї відмовляються, так і залишилась незрозумілою.

Своє пояснення надали на Хмельницькому хлібокомбінаті: «Нам справді запропонували п’ятнадцять тонн житнього борошна. Але ж це практично на один день роботи підприємства. Хіба такі обсяги можуть розв’язати проблему? Те саме і з пшеничним. За місяць ми його використовуємо близько двох тисяч тонн. А це удвічі більше від того, що пропонувалось у вересні всім пекарням області».

Взагалі складалось враження, що при намаганні глибше вникнути у борошняно-пшеничну тему, виникало дедалі більше двомовностей і незрозумілих моментів. З одного боку, у «СТІОМІ-Холдінг» стверджують, що цінова інспекція області свідомо чинить перешкоди, аби протягом ось уже майже трьох місяців не задекларувати компанії нову ціну на борошно у розмірі 2,8 гривні за кілограм. Якщо врахувати, що на ринку вона вже давно наблизилась до чотирьох гривень, то нічого крамольного у бажанні компанії немає. То звідки перешкоди?

— Жодних, — запевнив на тій самій прес-конференції представник інспекції. — Борошно для виробничих потреб взагалі декларувати не треба. А, крім того, ціну на борошно можна щомісяця піднімати без усякого декларування на один відсоток.

І це справді так. Але чомусь такий дозвіл швидше нагадує заборону. Бо згаданий відсоток аж ніяк не впливає на розв’язання проблем нерентабельного виробництва. Досі вартість борошна, яку закладають у буханець хліба хмельницького хлібокомбінату, становить 1,88 гривні за кілограм. Хіба десь іще можна знайти такі «пільгові» розцінки?

Михайло Стадник стверджує, що зволікання місцевих чиновників із новим ціноутворенням на борошно призвело до того, що компанія зазнала збитків у три мільйони гривень. Судовий позов на цю суму, за яким має відповідати державна установа, готовий. Що й казати, прецедент унікальний.

Продовжує наполягати Михайло Стадник. І це реалії, від яких сьогодні ніде подітись. Адже стосуються вони не тільки окремо взятого підприємства. Тільки за останній рік вартість газу збільшилась наполовину. При цьому хлібопекарі змушені платити не за вже використаний газ, а провадити своєрідне попереднє місячне кредитування газопостачальних компаній. Не стояли на місці протягом трьох років і ціни на електроенергію та воду, без яких також не спечеш короваю. Те саме стосується всіх сировинних складових — дріжджів, солі, цукру...

Втримати все це в межах старих цін і п’ятивідсоткової рентабельності, на яку мають право хлібопекарі, просто нереально. Компенсувати втрати можна за рахунок інших дорогих сортів хліба та здоби. Але як це зробити, коли на тому ж хмельницькому хлібокомбінаті майже вісімдесят відсотків продукції — дешевий соціальний хліб.

— Розуміючи, що доступні ціни на хліб — це справді важливе соціальне питання, ми й надалі готові пекти його, — запевняє Стадник. — Але ж ми не можемо робити це постійно тільки за свій рахунок. У компанії працює близько п’яти тисяч чоловік, тільки на виробництві — майже півтори тисячі. Хіба вони не вправі розраховувати на достойну зарплату? Але виробляючи збиткову продукцію, її ніколи не отримаєш. Проблема, про яку так активно заговорили у нашій компанії, стосується не тільки цього підприємства і навіть не області, а всієї галузі. Стверджую про це як голова президії асоціації хлібопекарів країни.

Із ситуації є хоча не зовсім прості, але цілком реальні виходи. Або визнати, що хліб — це не політичний, а звичайний бізнесовий товар, котрий має реальну ціну, і ніякими штучними обмеженнями її не стримати. Або, по-справжньому піклуючись про бідних, надати виробникам соціального хліба певні дотації, наприклад, у вигляді тієї самої дешевої сировини. Але справді дешевої й у необхідних обсягах.

Обидва ці шляхи коштують недешево. Але хіба повага до влади, так само як і хліб, можуть бути дешевими?

 

Хмельницька область.