Нещодавно у парламенті відбулися слухання «Стратегія гуманітарної політики сучасної України». Що має бути в основі гуманітарного розвитку країни — ділилися своїми думками народні депутати, урядовці, фахівці та представники громадських організацій.

Микола ТОМЕНКО, заступник Голови Верховної Ради України:

— В основі будь-якої цивілізованої країни — якість життя людини, права і свободи громадянина, духовність і духовний розвиток особистості. Це — основа будь-якої країни, яка будує програму. І хоч яка влада не приходила б, ця стратегія не міняється. Змінюється тактика, як це зреалізувати.

Ми сьогодні від країн Європейського Союзу відстаємо більш як на десять років. Ми обганяємо Росію на один рік. Це, до речі, до того, на кого орієнтуватися, в базових ціннісних позиціях. Ми маємо середню тривалість життя 68,25, а відмінність між середньою тривалістю життя чоловіка і жінки — 12,1 року.

Хтось пояснить, чому так сталося і що нам треба робити, щоб цю небезпечну ситуацію змінювати? Один лауреат  Нобелівської премії сказав: «Що успішність суспільства визначає його ставлення до смертності», тобто до боротьби за зменшення смертності, коефіцієнту смертності. Мені здається, що це — гуманний правильний індикатор. І подивіться другу табличку — коефіцієнт смертності на 1000 осіб. Україна — на 18-му місці в світі, маємо показник 15,3.

Кілька слів про близький для мене напрям фізичної культури і спорту. Чесно кажучи, я останнім часом стурбований ситуацією, що ми почали думати більше про світ, про УЄФА і ще про якусь біду, а не про наших громадян. Ми вкладаємо у футбольні стадіони бюджетні кошти, що потім віддамо приватним власникам, футболістам, держава ж не утримуватиме НСКА «Олімпійський».

Я думаю, що він коштуватиме близько 4,5—5 мільярдів гривень. Скільки за бюджетні кошти можна було б дитячих спортивних майданчиків зробити. А ще — збільшити зарплату вчителям фізичної культури і тренерам.

Анатолій ТОЛСТОУХОВ, міністр Кабінету Міністрів:

— Cтратегію гуманітарної політики держави чітко сформульовано у статті 3 Конституції України. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. А гуманітарний розвиток України — це розбудова держави та формування громадянського суспільства на основі поєднання якості життя населення та створення умов для всебічного розвитку людини, захисту її прав і свобод у всіх сферах суспільної життєдіяльності задля збалансованого поступу держави у цивілізаційному просторі.

Вся історія України, в тому числі і новітня, свідчить — зробити це зовсім не просто. Чому? Ми ще не вийшли з кризи історії, тому довго шукали національну ідею і вже потрапили в кризу перспективи: за темпами вимирання населення наша країна займає одне з перших місць у світі. Між кризою історії і кризою перспективи не може не бути кризи політики. Вона водночас є загрозою існування держави і шансом отримати можливість цілісного розвитку.

Чому гойдаємось на маятнику історії? Бо не маємо ефективної держави, у нас відсутнє громадянське суспільство, як наслідок, — впродовж 74-річного існування СРСР, як, власне, і в період царизму, ми не мали ані самостійної гуманітарної політики, ані підготовленої національної еліти. Ми 19 років чекали, коли згинуть наші воріженьки, не розуміючи, що вони насамперед — у нас самих.

Стратегічним напрямом має стати розвиток культури, збереження національної культурно-історичної спадщини, забезпечення рівного доступу громадян до культурних надбань, активізація міжкультурного діалогу.

Уряд підготував та вніс до Верховної Ради проект закону України «Про культуру», готується комплексний розгляд питання щодо вдосконалення системи охорони та збереження музейних цінностей.

Стратегічним напрямом розвитку гуманітарної політики нашої держави є подолання та запобігання бідності. Вдосконалення оплати праці, розвиток системи національного страхування, реформування системи соціального захисту, а також проведення пенсійної реформи.

Ольга БЕНЧ, заступник міністра культури і туризму:

— Міністерство культури і туризму підготувало і подало відповідні пропозиції до підсумкового документа сьогоднішніх слухань. Тож нагадаємо лише ключові моменти, що стосуються культурної сфери.

По-перше, треба прийняти і впровадити в життя закон України про культуру, покликаний осучаснити всю систему принципів і механізмів державної культурної політики.

По-друге, потрібно вдосконалити систему бюджетного фінансування культури, а головним інструментом має стати запровадження конкурсних грантових механізмів для підтримки мистецьких проектів творчої молоді і творчих спілок; а також удосконалити систему розподілу міжбюджетних трансфертів під час формування видатків на культуру в регіонах. Нарешті треба прийняти і впровадити в життя вже підготовлені законопроекти щодо підтримки українського кінематографа, зберегти в новому Податковому кодексі чинні пільги для українського книговидання. Сподіваємося, що пропозиції Міністерства культури і туризму, а значить, культурні аспекти гуманітарної стратегії, знайдуть належне місце і в рекомендаціях парламентських слухань, і в державній гуманітарній політиці.

В’ячеслав КИРИЛЕНКО, народний депутат «НУ НС—»:

— Першим пунктом рекомендацій наших парламентських слухань має бути рекомендація Президенту Януковичу, який сконцентрував рішенням Конституційного Суду всю повноту влади в країні: зняти українофоба Дмитра Табачника з посади міністра освіти.

Друге. Український інститут національної пам’яті. Як його може очолювати людина, яка взагалі не визнає Голодомор як спланований геноцид проти українського народу? Ми — українська громадськість, науковці, активісти із патріотичною позицією — повинні призначати керівника Українського інституту національної пам’яті. І це, на мою думку, має бути другим пунктом рекомендацій теперішніх парламентських слухань.

Українська мова. Без організованої протидії — і далеко не тільки в парламенті — на цей раз українці не обійдуться. Ми можемо тільки активними зусиллями всіх небайдужих людей зупинити антиукраїнський наступ в мовній політиці. І тому я пропоную третім пунктом рекомендацій наших парламентських слухань — вимогу до представників більшості, щоб унеможливити суспільну напругу, протистояння в суспільстві, відкликати цей антиукраїнський закон про мови, який внесли регіонали і Симоненко.

Василь КРЕМЕНЬ, президент Національної академії педагогічних наук України:

— Ми повинні готувати людину, здатну сприймати і творити зміни. Тобто людину з інноваційним типом мислення, інноваційною культурою і здатністю до інноваційного типу діяльності. Для цього треба змінювати функції навчального процесу. Традиційно він зводиться переважно до засвоєння суми знань, в кращому разі, — творчого засвоєння.

Поряд із цим треба виробляти в учня вміння і навички самостійно навчатися, оволодівати інформацією, щоб рано чи пізно не відстати від життя. Людина розумна, гомо сапієнс у XXІ столітті — це людина, яка постійно навчається.

І ще одна функція. Треба навчити учня використовувати отримані знання в практичній діяльності. У професійній, суспільно-громадській, у побуті. Суспільство знань, що формується сьогодні у світі, можливе лише за умови, що знання будуть в основі життєдіяльності і людини, і країни в цілому, і України це стосується також. А в нас знання часто засвоюються для відповіді на іспитах, а не для життя.

Ми зможемо підготувати людину до життя в інформаційному суспільстві, лише активно долучаючи до навчання інформаційні технології. І тут слід вітати Указ Президента України про оголошення наступного року Роком освіти та інформаційного суспільства. На щастя, це — створення електронних підручників, різноманітних посібників і, безумовно, підвищення кваліфікації вчителів, і обов’язково надійне підключення всіх шкіл до мережі інтернет.

Віктор НАБРУСКО, секретар Національної спілки журналістів України:

— Подивімося на проблеми гуманітарної політики через призму національного інформаційного ландшафту. На жаль, український медіаресурс за роки незалежності не став державотворчим інструментом, а перетворився на банальне гендлярське поле і став фактично загрозою інформаційному суверенітету країни.

Нинішня картина нашої власної інформаційної оселі — гнітюча. Даруйте, але за художньо-естетичним наповненням український інформаційний простір у роки СРСР був більше українським, аніж сьогодні. Отже, виклики в інформаційній сфері.

Перше. Не забезпечене конституційне право громадян на одержання інформації  і у фізичному плані, й у змістовному сенсі. Домінують різноманітні шоу, фільми жахів, бойовики, лавина примітивної розважалівки, і фактично відсутні культурологічні, дитячі, пізнавальні, художні програми.

Друге. Незахищеність національно-інформаційного простору від зовнішніх впливів робить його особливо вразливим в умовах реальних інформаційних війн.

Третє. Останнім часом активізувалось питання громадського мовлення. Справа, безперечно, потрібна, але варто врахувати одну серйозну проблему: якщо в країнах усталеної європейської демократії громадське мовлення займає в загальному інформаційному ресурсі сегмент в межах 20—30 відсотків, то наше державне мовлення, на базі якого формується громадське, опинилося на задвірках інформаційного поля зі скромною часткою менше 10 відсотків та застарілою технологічною базою.

Четверте. Змістовний чинник, цінністно-нормативна база національно-інформаційного поля — одні з вирішальних чинників формування світоглядних поглядів національно-патріотичних переконань.

У нас — своя українська специфіка. Скасувавши як явище шароващину, якщо чесно, знищивши національну самобутність, коли традиційно українська пісня, дивовижне культурне явище світового масштабу, стала неформатом, під прапором космополітизму та абсолютизації формули п’яти «с»: сенсація, скандал, смерть, секс, страх — змістовна складова нашого інформаційного поля стала реальною загрозою національної безпеки, формуючи соціальну біомасу, а не свідомих громадян.

П’яте. Не розв’язано проблему налагодження системи соціального партнерства між владою та засобами масової комунікації. Але доки існує практика квотування посад, політичної доцільності, ніякого партнерства не буде, і проблема зі свободою слова, демократичними цінностями загострюватиметься.

Шосте. Фактично провалена в державі програма цифрового мовлення.

Сергій ТРИМБАЧ, голова Національної спілки кінематографістів України:

— Ні про яку стратегію гуманітарного розвитку щодо кінематографа, медіасфери загалом на державному рівні говорити не доводиться, немає такої стратегії. Вона відсутня упродовж останніх 18 років, є вона хіба що в руйнівному плані. Кінематографічну галузь понищено, розірвано зв’язки зі сферою виробництва, поширення, споживання. Якщо в Росії вкладено близько 300 мільйонів доларів, у нас — менше мільйона. Навіть Естонія витрачає більше за Україну. В середині десятиліття, що минає, означився певний прогрес — будувалися нові та реставрувалися старі кінотеатри, збільшилася кількість продукованих фільмів, так звана криза поклала усьому край.

На жаль, гуманітарна складова є найнепомітнішою в політиці нашої держави за всіх президентів і урядів. Це є, якщо брати європейський та загальносвітовий контекст, очевидним нонсенсом. Якість людського життя визначається не тільки кількістю спожитих харчів і куплених автівок, у нас же останнє стало аксіомою. Престиж людини, про що не втомлюється нагадувати нам телебачення, є похідним від кількості брязкалець на ній і ціни її чобіт. Тож не дивно, що обличчя жлоба, його моральний кодекс будівника капіталізму, з дозволу сказати, стали візитівкою чималої кількості телепрограм і телефільмів. Це є той канон, який буквально нав’язується масовій аудиторії.

На Заході давно утвердилося: в основі економіки — знання і культура, той, хто спілкується з українськими школярами і студентами, знає: зі знаннями у нас — катастрофа, ще більша — з культурою.

Наші діти й онуки мало читають, зате багато працюють з екраном, одначе їх спілкування з екранними текстами не має освітньої основи. Взагалі, маємо падіння кінокультури публіки, яку посилено харчують чимось дуже примітивним.

Перші напрацювання вчених і педагогів щодо медіаосвіти вже є, Міністерство науки і освіти та Мінкультури мусять підключитися, щоб за 5—6 років створити дієву, виважену систему освіти, або принаймні початки її.

Валерій ФІЛІППОВ, депутат Луганської обласної ради:

— У нас — багатонаціональна країна. І якщо ми будуємо демократичну державу, повинні прагнути до того, щоб кожному громадянинові в ній жилося комфортно. Тому, якщо ми хочемо зняти взагалі всі ці мовні проблеми й позбавити політиків можливості перед кожними виборами говорити про це, давайте зробимо другу мову державну російську. Тоді всі наші політичні партії, за своєю платформою практично стануть однаковими... Коли ви кажете про те, що, якщо ми виступаємо за російську мову, то не любимо Україну й хочемо приєднатися до Росії, — це міф. Ми любимо Україну! Але Україна — різна. І це наше достоїнство. Зрештою, ми живемо в глобальному світі, і цього не можна не враховувати. Ми повинні шукати те, що нас об’єднає, а не те, що роз’єднає. Не можна звертатися «українська нація», треба казати «народ України», бо ми — різні. Але ми всі любимо Україну.