Основна втрата — час

Урядовими програмами передбачалося істотне збільшення видобутку нафти і газу до 2010 року, адже лише введення в розробку Одеського та Безіменного газових родовищ мало наростити видобуток газу в Криму до більш як 2 млрд. куб. метрів за рік.

Поклади вуглеводнів (на думку фахівців) оцінюються від 1,5 до 4 млрд. тонн умовного палива.

У Криму вже понад 30 років ДАТ «Чорноморнафтогаз» здійснює розвідку та введення в розробку нових родовищ на морі. Ще у минулому столітті біля 

смт Чорноморське збудовано морський термінал, здатний приймати та відправляти морські споруди (стаціонарні та напівзанурені), кораблі різного призначення для виконання та обслуговування робіт на морі. І головне, створено кістяк спеціалістів, що може розростися за потреби у багато разів. Тут працюють справді професіонали, які можуть вести бурові та експлуатаційні роботи на морі. Ще одним досягненням наших фахівців є спорудження та експлуатація морських газопроводів. Недалеко від порту знаходиться Глібівське підземне сховище газу, що здатне вміщувати майже 3 млрд. куб. метрів активного газу.

17 років тому в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу створено кафедру морських нафтогазових технологій, а вісім років тому цим же університетом спільно з Національною академією природоохоронного та курортного будівництва (Сімферополь) створено факультет морських нафтогазових технологій. У столиці Криму багато років функціонує інститут «Шельф». Тобто на півострові є вся інфраструктура, що здатна виконувати великомасштабні нафтогазовидобувні роботи на своїй морській території.

Проте поряд з цими напрацюваннями є величезні втрати. І основною втратою є час. Якщо в Україні почалися розвідувальні роботи на морі більше 50 років тому, а газові родовища відкриті 40 років тому, то наші сусіди по Чорному морю (Румунія, Болгарія, Туреччина і Росія) почали аналогічні роботи значно пізніше, але за останні роки вони відкрили низку потужних нафтових і газових родовищ, залучивши до роботи на своїх морських територіях багато зарубіжних нафтогазовидобувних компаній. Наприклад, Туреччина шість років тому оголосила про початок широкомасштабного вивчення та освоєння вуглеводних ресурсів і на суші, і в своїй акваторії Чорного моря. Протягом 2004—2005 років турецькі фахівці провели сейсморозвідувальні роботи на 25 тис. кв. км. Для порівняння: наш Прикерченський шельф Чорного моря становить 12,9 тис. кв. км. В середині січня цього року третя за величиною в світі нафтогазова компанія «Exxon Mobіl» та шоста — «Petrobras» підписали угоду про розвідку вуглеводнів на глибоководному турецькому шельфі Чорного моря з турецькою національною нафтовою компанією «Turkіsh Natіonal Oіl Cоmpany».

Урядом України  1998 року схвалено програму освоєння вуглеводневих ресурсів українського сектору Чорного та Азовського морів, та за 12 років вона профінансована на 10 відсотків від запланованої цифри, тобто її реалізацію пущено на самоплив.

Відповідні завдання програми не виконані. Проект нової, уточненої програми, розроблений державним підприємством «Науканафтогаз», в кінці 2006 року не визначає чіткої державної політики, стратегії і тактики розвитку акваторії.

Головними причинами незадовільного розвитку сировинної бази нафтогазової галузі в українському секторі Азовського та Чорного морів, на нашу думку, є: відсутність чіткої та послідовної державної політики щодо освоєння родовищ вуглеводневих ресурсів в акваторії Азовського та Чорного морів, збільшення власного видобутку нафти і газу з морських родовищ не визначено ані пріоритетом, ані взагалі одним із реальних шляхів забезпечення національної безпеки в енергетичному секторі.

Облаштування морських родовищ потребує значних інвестицій. Лише по Суботинському родовищу необхідно 6—8 млрд. дол. США. Зважаючи на фактичну відсутність державної програми, немає сталого державного фінансування за рахунок бюджетних коштів і за рахунок коштів підприємств НАК «Нафтогаз України». НАК «Нафтогаз України», його підрозділи, у тому числі ДАТ «Чорноморнафтогаз» за десятки років на практиці показали неспроможність ефективно інвестувати і виконувати функції генерального замовника масштабних геологорозвідувальних та експлуатаційних робіт. Об’єктивно це є результатом ринково необґрунтованого державного управління і регулювання у цьому секторі, яке спрямоване лише на вирішення соціальних завдань, а тому поглиблює кризову ситуацію і не створює умов для інвестування.

Відсутні чіткі, прозорі й гарантовані механізми залучення зовнішніх інвестицій одночасно зі збереженням державного контролю у цьому стратегічному секторі.

Також відсутня внутрішня міжгалузева координація. На сьогодні в Україні немає виробництва обладнання для прискореного освоєння цих ресурсів — підводного обладнання, устаткування для буріння горизонтальних свердловин, стаціонарних бурових платформ, самопідйомних та напівзанурених бурових установок, кораблів для буріння свердловин у глибоководній частині Чорного моря, трубоукладочних барж, гідротехнічних споруд. Так само, як відсутня у необхідних обсягах супутня техніка для прокладання морських трубопроводів, кораблів супроводу буріння та експлуатації свердловин, авіації (вертольотів).

На жаль, ні разу не розглядалося у належному вигляді питання кадрового забезпечення таких масштабних робіт.

Для виконання таких великомасштабних робіт треба також врахувати вимоги до захисту навколишнього середовища, беручи до уваги і те, що цей регіон є сейсмічно активним. Будь-яке послаблення екологічних вимог може завдати непоправної шкоди басейну Чорного та Азовського морів.

Розробку зазначеного родовища та інших нових багатошарових родовищ у цій зоні необхідно здійснювати горизонтальними свердловинами, що майже у чотири рази зменшить необхідну кількість експлуатаційних свердловин на кожен продуктивний горизонт (зі 100 до 25), а також скоротить на одну третину термін розробки родовища і на 20—25 відсотків збільшить коефіцієнт нафтовилучення з пласта.

Сьогодні технології буріння горизонтальних свердловин стали надбанням світових нафтовидобувних компаній, і більше 60 відсотків експлуатаційних свердловин у світі прокладаються у горизонтальному виконанні. Проте в Україні відсутні обладнання та власні технології для буріння горизонтальних свердловин не лише на морі, а і на суші.

У нашій державі на закупівлю бурового обладнання і технологій західних компаній кошти практично не спрямовуються, а власні дослідження зведені до нуля і НАК «Нафтогаз України» їх не фінансує.

В Україні повністю припинено фінансування наукових і прикладних досліджень в галузі буріння свердловин (цих найбільш капіталомістких виробництв), а наше відставання від західних компаній сягає 40—50 років.

Окремою масштабною проблемою, яка підлягає вирішенню на наступному етапі після освоєння шельфових ресурсів, є розробка глибоководних вуглеводневих ресурсів Чорного моря зі структур, що розташовані дугою від Керченської протоки до гирла Дунаю. Розвідка і облаштування глибоководних ділянок є вдвічі більш капіталомісткими порівняно з роботами на шельфі. В Україні для цього відсутні фінанси, техніка, технології. Випереджувальних робіт з інформаційного забезпечення, з перепрофілювання вітчизняного виробництва на випуск необхідних засобів і обладнання також не здійснюється.

Залучення до цих робіт компанії «Vаnсо», що перемогла в тендерному відборі 2006 року, та інших зарубіжних компаній не дало можливості за ці роки Україні наблизитись до освоєння глибоководної частини своїх потенційних родовищ.

Так само це стосується і залучення компанії «Росукренерго» до освоєння Одеського і Безіменного газових родовищ та до освоєння Прикерченської зони.

Одним із шляхів прискорення освоєння нафтогазових родовищ Чорного та Азовського морів міг би бути позитивний міжнародний досвід — наприклад, Бразилії, яка за 25 років підвищила власний видобуток нафти з шельфу Атлантичного океану (за глибини від 10 до 1900 м) з нуля до 120 мільйонів тонн за рік.

Цей шлях міг би бути прийнятним і для України, але за умови ухвалення відповідних законодавчих актів.

У нашій державі немає управлінської структури (УС) для освоєння нафтогазових ресурсів Чорного та Азовського морів. Виконання цих робіт силами НАК «Нафтогаз України», яка переобтяжена боргами, на практиці не дало змоги залучити вітчизняний та іноземний капітали для освоєння цих ресурсів і виконати програмні завдання.

Це має забезпечити розробку і погодження Державної програми або концепції, комплексного плану освоєння морських нафтогазових ресурсів і генеральної схеми розвитку інженерної інфраструктури нафтогазового комплексу на акваторії Чорного і Азовського морів.

Основними документами, за якими має здійснюватися освоєння морських вуглеводневих ресурсів, є: створення комплексного плану і генеральної схеми, що мають визначати ефективну послідовність заходів (нормативно-правового, інформаційного забезпечення), а також раціональну схему інженерного облаштування акваторії, у першу чергу — системи підводних трубопроводів, яка забезпечить послідовне підключення морських родовищ до газо- і нафтопромислової системи України.

Для залучення недержавних інвестицій у розвідку родовищ необхідно на законодавчому рівні забезпечити гарантії інвесторам шляхом надання переваг на отримання ліцензій на розробку відкритого за рахунок інвестицій родовища, страхування фінансових, геологічних і екологічних ризиків.

Сьогодні в правовому полі держави не створено необхідних преференцій за системними проектами — модернізації і адаптування для цілей освоєння шельфу галузей машинобудування і суднобудування, портових і берегових споруд і комунікацій, не здійснено внутрішню інтеграцію і концентрацію вітчизняного інвестиційного, виробничого і науково-технічного потенціалу на проектах облаштування морських родовищ. До вирішення проблем освоєння ресурсів Чорного і Азовського морів не залучаються найбільш відомі фахівці та науковці.

Також не встановлені спеціальний режим державного контролю і регулювання цього сектору як такого, що має стратегічне значення, принципи національного, регіонального і міжнародного співробітництва за проектами освоєння нафтогазових ресурсів українського сектору Чорного і Азовського морів.