Гучна «архівна справа» обернулася для Івана Сварника та його колег драматичними наслідками. Нагадаємо перебіг подій. У 2003—2004 роках в архіві було викрадено 600 справ — це ціла вантажна машина. Зникли листи та праці Грушевського, Драгоманова, Шептицького, Куліша, картографічні, метричні й фотоматеріали, пергаментні грамоти. Коли Іван Сварник та інші науковці публічно заявили про зловмисні дії невідомого внутрішнього злодія, розплата не забарилася. Архівіста з 31-річним стажем звільнили... «за прогул». Суд поновив його на посаді, але Іван Сварник таки пішов із архіву через незгоду із курсом керівництва на комерціалізацію архівної справи.
Кримінальна справа не закрита, вона перебуває в Галицькому райвідділі внутрішніх справ. Вряди-годи Івана Сварника викликають туди й питають, чи не знає він чогось нового. Перебіг «архівної справи» залишається на сумлінні хранителя джерел і будителя громадської думки. А бібліотечна діяльність стала продовженням обраної стезі.
Львівська обласна універсальна наукова бібліотека мала страдницьку долю. Довгі десятиліття її осідком була цікава пам’ятка архітектури — палац Більських. Приміщення стало аварійним, а тому багато книжок пропало. Нинішня будівля бібліотеки, що на проспекті Шевченка, — це колишнє казино (за Польщі), потому — компартійний будинок політпросвіти. На початку 1990-х років приміщення передали в користування партіям і громадським організаціям. 2002 року сюди переселили обласну наукову бібліотеку. Тривалий час обслуговували читачів водночас із ремонтними роботами. Нині — це ошатний, світлий палац книги, котрий готується до 70-річного ювілею.
Із досьЄ «Голосу УкраЇни»
Іван Сварник, син відомого письменника-гумориста Івана Сварника, народився на Волині. Навчався на історичному факультеті Львівського державного університету ім І. Франка. У 1973 році його виключили за розповсюдження листівок із протестами проти заборони Шевченківських святкувань. Продовжив навчання у Московському історико-архівному інституті. Попрацював 31 рік у Державному історичному архіві у Львові на різних посадах, до заступника директора включно. В 2005 році став ініціатором порушення відомої кримінальної «архівної справи». Нині — директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки. Знає дев’ять іноземних мов, є автором і перекладачем багатьох історико-архівних досліджень. Переклав із архаїчної російської на українську «Історію запорозьких козаків» Дмитра Яворницького. Іван Сварник — один із засновників Українського геральдичного товариства.
Дещиця історії. Створена восени 1940-го року, бібліотека початково обслуговувала майже виключно приїжджих — радянських і партійних працівників, військових, учителів. Фонди значною мірою формувалися за рахунок надходжень із усіх обласних центрів Радянського Союзу. В роки німецької окупації усю «комуністичну» літературу спалили. По війні радянська влада застала оголені полиці. Відтак сюди привезли книжки з усіх бібліотек міста, а також приватні книгозбірні з помешкань професури, що втікала за кордон, залишаючи все своє майно.
— У такий спосіб сформувалися збірки іноземної літератури, яких не було ні в Києві, ні в Харкові, — розповідає Іван Сварник. — Колекція цікава тим, що тут є прижиттєві видання, наприклад, Бомарше, Делакруа, Вольтера. Є чимало книг із автографами авторів, багато записів на полях. Унікальним є відділ літератури української діаспори, що налічує близько 100 тисяч книг, яких немає в інших бібліотеках України, бо їх видавали в еміграційних центрах. Отець Блажейовський, до прикладу, передав із Рима колосальну збірку друкованих матеріалів з історії різних церков, починаючи з ХVІІІ століття. Він робив копії із рідкісних видань у Ватиканській бібліотеці, інших книгосховищах. Дуже цікавий відділ літератури з національного й культурного відродження. У нас є речі, які ніде в світі не збереглися. Наприклад, видання, здійснені в таборах переміщених осіб для поширення серед українців-військовополонених. Серед них — «Кобзар», видрукуваний на друкарській машинці. В нас спеціально сформована бібліотека мистецької літератури — живопис, музика, театр, кіно, нотні видання, велика колекція грамофонних платівок. Загалом у фондах понад 800 тисяч книг. Тут масив інформації — колосальний. Зараз можливості збільшуються, бо ми отримали комп’ютери. Найближчим часом створюватимемо відділ автоматизації, тобто спеціальний підрозділ, який займатиметься оцифруванням. Є над чим працювати, є з ким працювати. Потрібно приваблювати людей до бібліотеки як до місця духовного життя.
— А як же Інтернет? Чи не витісняє він книжку?
— Інтернет значно збільшує можливості людини в пошуку інформації, — каже Іван Сварник. — Однак там є надзвичайно багато сирого матеріалу, висмикнуті з різних видань факти, скинуті «в копицю» без перевірки достовірності. Для багатьох людей Інтернет — це істина в останній інстанції. Так не повинно бути, бо є наукові інституції, є солідні вчені, які працюють у різних галузях, і власне вони є істиною в останній інстанції. Був смішний казус. До мене звернувся один львівський ректор і попрохав скласти довідку про заснування його навчальної установи. Коли я підготував її, він каже, що має інші дані — з Інтернету. А в Інтернеті посилаються на згадку в книжці популярної київської авторки, виданій в 1960-ті роки. Тож Інтернет потребує критичного підходу, а книга є постійним і вічним джерелом інформації.
Іван Сварник як особа публічна й активна в громадському житті запропонував молодому колективові (близько ста працівників) свіжий алгоритм діяльності, а саме: бібліотекар може й повинен розкутурхувати суспільну свідомість. Тут не повинно бути традиційного, консервативного затишшя. Нині бібліотека стала привабливим «магнітом» для найширших кіл. Середній вік її читачів — 23 роки. Читальний зал є місцем гострих дискусій за участі бібліотекарів міста та області, науковців, студентів, громадських діячів, політологів, політиків, культурологів тощо. Теми — найрізноманітніші, а ключова ідея, надмета — єдина: розбудова українського простору через інтелектуальні проекції з минулого в сучасне й майбутнє. Звучить начебто абстрактно, та насправді предметом обговорень є цілком конкретні факти, події. Стиль таких диспутів щонайменше нагадує традиційні конференції: доповідь — запитання — відповіді. Зазвичай відбувається гострий обмін думками й «списами».
І хто сказав, що народ втомився, розчарувався, занепав духом? Це не так. Бібліотека на проспекті Шевченка, 13, як інтелектуальний реактор, приваблює громаду значно більше, аніж партійно-політичні заходи. І це — нові реалії сьогодення.
Львів.
Фото автора.
