«Мічурін і сучасні «мічурінці» — так називалася моя стаття в «Голосі України» за 2 червня 2010 року. Йшлося про те, що останніми роками на Полтавщині гине садівництво, колишні колгоспні сади повсюдно занепадають, а вздовж жвавих трас їх не менш «жваво» вирубують під будівництво тих самих бензозаправок, готелів, торгових центрів... На прикладі Полтави напрошувався невтішний висновок: якщо раніше місто зустрічало гостей яблуневими садами, то тепер ... бензозаправками!
І от тема ця отримала несподіване продовження. Нещодавно до корпункту прийшов літній чоловік — полтавчанин Федір Семенович Проскура, давній передплатник нашої газети.
— Останнім часом «Голос», чесно кажучи, не читав. Хоча й передплачую його на полтавську адресу, але з травня майже безвилазно живу на дачі під Новими Санжарами — самі розумієте, у мене там город, деяке господарство й, звичайно, сад. А тут сталося лихо — ушкодив ногу й діти вирушили на «перезмінку», а мені довелося «відсиджуватися» в полтавській квартирі на піклуванні онучки. От і перечитував всі старі газети, а коли потрапила на очі ваша стаття й взагалі вдома не зміг усидіти (добре, що вже можу більш-менш ходити)... Але я знайшов у своєму архіві й ще одну статтю, що весь цей час беріг, тому що вона мені дуже пам’ятна...
З’ясувалося, що це стаття Черниченка «Сади вздовж доріг» з газети «Правда» за 7 липня 1960 року (рівно 50 років минуло!), де мова йде саме про «придорожні» сади.
— Я тільки-но вашу статтю прочитав, — каже Федір Семенович, — так і згадав про ту публікацію, адже в той час працював майстром у дорожній організації й багато садів навколо Полтави росли на моїх очах. Та й ми, шляховики, у цій справі не стояли осторонь, допомагали, саджали придорожні лісосмуги, у тім числі й із фруктових дерев. Власне, та стаття про нас, шляховиків, тому і зберіг її. Тим паче, що там згадується й автотраса Київ—Харків, яку ми будували, а потім довгі роки довелося обслуговувати. Потім я й сам захопився садівництвом, тому дуже боляче читати й бачити те, що зараз відбувається уздовж наших доріг.
Я теж прочитав статтю Черниченка й задумався: адже задуматися є над чим! Тим паче зараз, коли ми говоримо про Євро-2012, про те, який повинні мати вигляд до цього часу наші дороги — зручні не тільки для пересування, а й, як то кажуть, приємні у всіх відносинах. Можливо, прочитавши стару публікацію, задумаються про це й наші чиновники.
Тоді газета писала, що в Україні понад 150 тисяч кілометрів автомобільних доріг пролягає зеленим коридором. Протягом тридцяти тисяч кілометрів піднімається стіною жива огорожа — багаторядні снігозахисні лісосмуги. На них росте десять із половиною мільйонів фруктових і горіхово-плодових дерев.
Квітники на розвилках і перехрестях, біля майданчиків і павільйонів відпочинку, автобусних зупинок, на дорожніх станціях стали тепер звичайним явищем.
За прикладом центральних магістралей одягаються в зелене вбрання й дороги місцевого значення.
Дороги й придорожні лісосмуги, алеї й сади вважаються в Україні народним надбанням і суворо оберігаються від псування.
Так воно й було. Коли дивишся фільм «Королева бензоколонки», який знімали, до речі, на Полтавщині, у Пирятині (знаменита пирятинська вежа досі нагадує про знамениту кінокомедію), все це можна побачити й у кадрі, де знята сама київська траса. Старий досвід не завжди поганий, а нове — це, як часто буває, добре забуте старе.
