Торф: спалити чи ... «з’їсти»?

Державне підприємство «Поділляторф» об’єднує понад вісімдесят родовищ, запаси яких перевищують тридцять мільйонів тонн.

Ось уже кілька років поспіль про торф раптово починають згадувати серед зими, коли виникають конфлікти на газовому ринку. Тоді й висувається на перший план альтернативне енергетичне джерело. У Хмельницькій області навіть розробили програму розвитку торф’яної галузі на п’ять років, починаючи з нинішнього. Потенціал для цього справді є. Адже державне підприємство «Поділляторф» об’єднує понад вісімдесят родовищ, запаси яких перевищують тридцять мільйонів тонн. Хоча порівняно з державним ресурсом це не така вже й велика частка, проте за нинішніх темпів видобутку їх вистачило б не те що на десятиліття — на кілька століть.

Напевно, найбільшого розквіту виробництво досягло у середині 80-х років минулого століття. Тоді для розвитку галузі не пошкодували коштів, оснастивши її потужною на той час технікою. Однак пережити перебудовні часи торфовидобувникам не вдалося. «Золоте» паливо почало приносити лише збитки. Постійний дефіцит обігових коштів призвів не просто до скорочення, а практично до повного банкрутства виробництва.

Багаторічна практика, коли в області на пальне встановлювали свою ціну, котра не тільки враховувала завжди низьку купівельну спроможність переважно сільського споживача, а ще й компенсувала в обласному бюджеті різницю між роздрібною та гуртовою ціною, була забута. А в результаті торф’яні брекети почали коштувати так дорого, що спалювати у грубці такі гроші стало невигідно. Тому через скорочення споживання і виробництво завмерло.

А далі все покотилось звичним шляхом занепаду галузі. Зносилася техніка, задушили податки за землю, поставили крапку галопуючі ціни на енергоносії, котрі використовуються у виробництві. Як проаналізували в об’єднанні, на початок нинішнього року тракторний та транспортний парк підприємства зносився на 85 відсотків, а обладнання з видобутку кускового торфу кар’єрним способом — на всі сто. Одне слово, ні копати, ні брикетувати, ні навіть вивозити торф нічим. От і запрацювала звична кругова схема: немає техніки — немає видобутку і прибутку, а немає грошей — немає оновлення виробництва. Мало того, з часом з’ясувалося, що й купити потрібне устаткування — теж велика проблема, бо ланцюгова реакція торкнулась і машинобудівних підприємств, які через відсутність попиту теж згорнули своє виробництво...

Тож на довгі роки торфовиробництво краю скотилось у глибоку кризову яму. За його мінусової рентабельності виявилось вигідніше залишити торф у спокої у місцях його покладів, ніж видобувати. Давня приказка про те, що згоріло — те не зогнило, спрацювала з точністю до навпаки — краще нехай гниє, ніж горить. І хоча розмови про доцільність відродження торфодобування та переробки точаться постійно, проте зробити це поки що не вдається.

Втім, чи справді варто відроджувати галузь лише для того. Щоб кидати у грубку «болотне золото»? Сьогодні модним стало рахувати, скільки калорій може дати те чи інше альтернативне паливо взамін газу. І у торфу тут теж є свої плюси. Але ще більші він має зовсім в іншій галузі — аграрній. Адже його можна не тільки спалити, а й ... «з’їсти». Кожен селянин добре знає, що кращого компоненту для поліпшення родючості грунтів годі й шукати.

— Свого часу в області завжди діяли цілі програми вапнування та торфування земель сільськогосподарського призначення, — пригадує начальник відділу рослинництва Хмельницького обласного управління агропромислового розвитку Ванда Сердюк. — Вони не обходили жоден район і навіть господарство. Причому проводились за державний кошт. Тепер ні в бюджеті, ні через будь-які дотаційні програми таке фінансування не передбачено. А самі господарства просто не готові взяти на себе ще один додатковий фінансовий тягар. Мінеральні добрива перетворились чи не на єдиний засіб, який впливає на збільшення врожайності. А органічні — на вагу золота ледь не в буквальному розумінні слова. І причини цього очевидні — постійне скорочення поголів’я тварин. І якщо в традиційних агроформуваннях, де збереглась своя ферма, поля час від часу все-таки «підгодовують» органікою, то у великих аграрних компаніях про такий агротехнічний захід просто забули.

Цікаво, що і в самій хліборобській науці з’являються нові віяння. Якщо ще років двадцять тому незмінним правилом доброго врожаю було обов’язкове внесення в грунт органічних добрив, тепер селянам радять просто забути про цю складову, обмежившись лише штучними підживлювачами.

Без них і справді успіху в сільському господарстві нині не досягти. Але ж тривожні дзвіночки як з боку вчених, екологів, так і практиків лунають постійно: не тільки врожай, а й сама земля потребує того, аби її постійно підгодовували, відновлювали, оберігали. Комусь же треба подбати про те, щоб за теперішнім валом ми не втратили значно більше багатство — родючі землі.

Втім, важко відстоювати ці теорії у житті, якщо поголів’я худоби від максимального, котре утримувалось свого часу в області, скоротилося практично в десять разів? Ще в 90-х роках на один гектар посівних площ вносилось від шести до восьми тонн перегною. А торік середня цифра становила близько чотирьохсот кілограмів. Але не варто забувати при цьому, що великі орендарі й цього не дали землі, обмежившись лише хімікатами.

На цьому тлі торф міг би стати просто чарівною паличкою-стукалочкою. Хіба що повного невігласа потрібно переконувати, що він не просто поліпшує якість самих грунтів, а й дає змогу виростити щедрий, а головне — здоровий урожай. Шлях до натуральних, безпечних, екологічно чистих продуктів, чого так давно прагне споживач, можна прокласти саме через торф’яні стежини.

При цьому ще й проблема енергозберігаючих технологій могла б частково вирішуватись. Правда, дещо іншим способом, ніж банальне спалювання торфу, а, скажімо, через скорочення споживання мінеральних добрив. Адже ні для кого не секрет, що виробник останніх — чи не найбільший споживач імпортного газу. І саме цей гравець на вітчизняному газовому ринку серйозно впливає і на поставки блакитного палива, і на формування цін на цьому ринку.

Звичайно, було б повним абсурдом закликати до відмови від хімічних добрив. Але розумне співвідношення із натуральними — хіба не шлях розв’язання багатьох проблем?

Зробити перші кроки на цьому шляху якраз і покликана обласна програма розвитку торфовидобування і переробки. Однак впровадження її дається дуже важко. Сьогодні експлуатаційні площі, що знаходяться в землекористуванні ДП «Поділляторф», становлять всього 275 гектарів із запасами торфу 573 тисячі тонн. Застій галузі призвів до того, що значна частина торфосховищ меліорована і використовується як сільгоспугіддя. Змінити ж земельну форму власності й ввести в розробку нові родовища — питання надто проблематичне. Тож для розвитку промислового торфовидобутку на найближчі п’ять років підприємство хотіло б зарезервувати хоча б 180 гектарів земель. Але чи вдасться все зробити так, як планується?

За даними статистики, середньорічний видобуток торфу в Україні протягом минулих п’яти років становив близько шістдесяти тисяч тонн з незначними коливаннями. На Хмельниччині ж планують уже наступного року видобути сорок тисяч тонн, а ще через два роки — збільшити до сімдесяти тисяч тонн. Одна проблема — чи знайдуться для цього бюджетні гроші? Адже дотепер їх не вистачало.

Чи, можливо, ліпше піти іншим шляхом і залучити іноземні інвестиції, приватний капітал, не сподіваючись на підтримку державної казни. Є над чим подумати. А головне — над чим попрацювати. Було б тільки бажання.

А тим часом торф перетворився на справжній дефіцит. Не те що в масштабах агроформувань, а навіть для дачної ділянки машину торфу купити ніде. Втім, якщо і вдасться десь домовитись, то ціна дефіциту просто зашкалює.

Поки домашні торф’яні родовища ще чекають своїх розробників, сусіди із багатьох європейських країн пропонують свій товар. Пакетик у два — три кілограми торфу чи суміші грунту на його основі може обійтись у суму від п’яти до п’ятнадцяти гривень, а за відро доведеться віддати і всі двадцять п’ять — тридцять. Ось де природний дар, котрим щедро наділений і наш край, перетворюється на справді золотий товар. Шкода тільки, що ми так і не спромоглись не тільки скласти конкуренцію своїм західним сусідам, а хоча б з користю для себе використати те багатство, що просто лежить під ногами.