Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник віднедавна став державною власністю. Відповідне розпорядження підписав Прем’єр-міністр країни Микола Азаров ще 29 вересня цього року. Та досі у суспільстві так і не зрозуміли: позитивним є це рішення, чи навпаки. Звичайно, погоджуються ледь не в один голос експерти та громадські діячі, те, що у Лаври нарешті з’явився єдиний господар, — це добре. Але є побоювання, що свій «добробут» вона збудує на каменях-кістках музеїв, які донедавна розміщувалися на території заповідника. Адже дедалі частіше представники різних громадських організацій і політичних сил озвучують умови, на яких Києво-Печерська лавра відходить до держави. Одна із них — відселення «богонеугодних» інституцій та організацій. До переліку останніх потрапили також кілька десятків творчих майстерень та музеї. У тому числі й Національний музей українського народного декоративно-прикладного мистецтва, Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва і Музей книги та книгодрукування України.
У тому, що наводити лад на території Києво-Печерського історико-культурного заповідника все-таки треба, переконана Світлана Зоріна, начальник управління культури КМДА:
— Сьогодні Києво-Печерська лавра — це комунальна квартира. Подивіться, що знаходиться на її території: лікарні, інститути, фірми з виробництва парфумерії, навіть якісь нафтові організації. Адже ми розселяємо людей із комунальних квартир, будуємо п’ятиповерхівки. Чому ситуація з Лаврою має бути винятком?
Звичайно, погоджується пані Зоріна, питання майбуття музеїв — дуже болюче і тонке. Але в тому, що його буде вирішено позитивно, чиновник не сумнівається.
— Музей книги та книгодрукування у загальну концепцію Києво-Печерської лаври вписується. Тож наразі питання про його переселення не стоїть. Нині йдеться передусім про інші два музеї — Національний музей українського народного декоративного мистецтва та Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва. Я дуже сподіваюся на розумний діалог між церквою та керівництвом заповідника. І переконана: музеї не поїдуть у ящики. Вони переїдуть до нового приміщення. А от що це буде — вже питання, — зізнається Світлана Зоріна.
За її словами, нині важливіше не гадати і передрікати «сумну долю» згаданим музеям, а краще поцікавитися, що буде з Мистецьким арсеналом. Куди, мовляв, і мали переїхати усі «знекровлені осередки культури».
— У нас справді є домовленість із Мистецьким арсеналом, — розповідає Адріана В’ялець, директор Національного музею українського декоративного мистецтва. — Проте його нове керівництво нам сказало: «Ми можемо прийняти музей, але тільки за умови його реформування». Однак ми хочемо залишитися повноцінним музеєм, а не стати маленькою частиною чогось.
Утім, найбільше непокоїть пані В’ялець перспектива повторити участь музею історії Києва. Коли з попередньої будівлі його виселили, а пункт переселення так і не знайшли. І уже котрий рік музейні експонати припадають пилом у ящиках...
— Казати про виселення музеїв некоректно, — запевняє Марина Громова, генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. — Мова йде про переселення. І поки не буде надано нові приміщення музеям, ми самі будемо проти відселення.
А от усіма руками «за» переселення сторонніх організацій (у тому числі і музеїв) — представники церкви. Кажуть, уже не перший рік вимагали від влади таких рішень. Бо ж зайві споруди, мовляв, дуже заважають віруючим. Зокрема, під час служінь.
— Ми за долю музеїв також переживаємо. Але ж чомусь ніхто тут не каже про те, як нам доводиться служби під дощем правити, бо приміщення усіх вірян не уміщають, — каже архімадрит Варсафоній, скарбник Лаври.
Щоправда, за словами Андрія Вінграновського, начальника державної служби з питань національної культурної спадщини, панікувати захисникам музеїв зарано. Мовляв, треба дочекатися рішення спеціальної комісії. І тільки після цього буде зрозуміло, як справи йтимуть далі. «Те, що сталося з музеєм історії Києва — прикрість. Але тепер такого не буде», — запевняє чиновник.
А от скептики та противники рішення про передачу заповідника до державної власності впевнені: це перший крок на шляху до відчуження його власності на користь церкви.
