«Єдиний з усім людством...»

«Лученко в практиці своєї роботи займався протаскуванням буржуазно-націоналістичної ідеології та ворожою антирадянською агітацією...» (Витяг із кримінальної справи, порушеної НКВС 1938 року проти вчителя Дмитра Лученка. Стилістику та граматику документа редакція зберігає й надалі).

Таким звинуваченням розпочиналася не лише кримінальна справа, порушена проти вчителя української і російської мови та літератури Дмитра Лученка, а й вочевидь найтрагічніша сторінка його життя. Чим саме завинив перед радянською владою 46-річний викладач Середино-Будської середньої школи, що на Сумщині? Відповідь — на 95 пожовклих аркушах кримінальної справи, яка понад 70 років зберігається на архівних полицях.

Доля Дмитра Лученка схожа на долі його ровесників: народився 1892 року в Глухові. Про своє соціальне походження писав: «Кустар-булочник». Закінчив дворічні педагогічні курси. Мав можливість поїхати вчителювати до Києва, але залишився поблизу рідних місць — з дружиною та двома синами. До 1935-го викладав у Конотопському технікумі технормування. Доти, поки не прийшла біда, яка згодом стала життєвою катастрофою.

Тепер ми знаємо, що це означало для людини, обвинувачуваної у такому «гріху». Лученко намагався виправдатися, мовляв, сталося це через недогляд, але оливи у вогонь підлили пильні керівники технікуму, які звинуватили його в тому, що він... «проводив контрреволюційно-націоналістичну пропаганду, користувався підручником про Енеїду з передмовою Речицького, навмисно випустив з плану роботи з літератури розділ про розвиток мови за Енгельсом». Наслідок не забарився. З витягу наказу директора: «За протягування троцькістсько-націоналістичних концепцій, викладання курсу української літератури відірвано від літератури й мови братніх народів СРСР, викидання з курсу зовсім пролетарської літератури — як жовтневої, так і післяжовтневої, — давання студентам для опрацювання троцькістсько-націоналістичної літератури... викладача мови та літератури звільнити».

І марно Дмитро Лученко намагався переконати, пояснити, що він однаково уважно ставився до викладання і української, і російської літератури, але словам «троцькіста» вже ніхто не йняв віри. Вчителя, який потрапив до категорії «неблагонадійних», доправили від гріха подалі — до Середино-Будської середньої школи — з надією, що школярам ідеї троцькізму навряд чи будуть цікаві.

Важко нині сказати, чи зрозумів він тоді, що хмари над головою аж занадто згустилися, і кожен його крок — під пильним контролем. Він занурюється у світ української і російської літератури. Українська викликала у нього справжнє захоплення. У матеріалах справи є показання одного з його колег, який з повагою розповідав про Лученка: «Завжди, коли він до мене заходив.., казав, що любить Україну і український народ, українські пісні, музику. Він мені розповідав, що у 1934 році, будучи ще членом партії, читав у партшколі лекції з української історії. Так він читати їх спокійно не міг: уся Україна залита кров’ю її синів, які боролися за самостійну Україну». Бідний Лученко...

І вже навряд чи опальний викладач—«троцькіст» міг передбачити, у що виллється завдання, яке дав шестикласникам під час вивчення творчості І. С. Нечуя-Левицького. Він запропонував дітям знайти в повісті «Микола Джеря» опис села Вербівки та доповнити його власним малюнком, що учні старанно виконали...

Коли директор школи побачив їхні роботи, то зробив зауваження вчителю: у дореволюційних селах панували злидні та голод, а діти намалювали Вербівку квітучою, з яскравими церковними куполами. Малюнки були барвистими, світлими та радісними. Вчителю нічого не залишалось, як дати учням інше завдання: зобразити нове, радянське село.

Згодом з’ясувалося — на свою біду, бо практично всі шестикласники продемонстрували очевидну «політичну неблагонадійність і класову несвідомість»: обрали для виконання завдання здебільшого коричневий, чорний, сірий олівці. Навіть не тому, що не розуміли: зображати старе, дореволюційне село потрібно було бідним, похмурим, замордованим. А нове, післяреволюційне — веселим, багатим, яскравим. Тож малюнки вийшли по-дитячому безпосередніми і щирими. Ще не треба забувати, що малювали після страшних і голодних років, що їх пережило тодішнє село. Ці «кричущі» факти, разом з «троцькістським минулим», стали для вчителя практично вироком: НКВС порушило проти неблагонадійного викладача кримінальну справу...

10 березня 1938 року Лученка заарештували та доправили до Новгород-Сіверської в’язниці: слідчий вважав, що 46-річний учитель міг втекти від слідства та суду. У справі було допитано декілька свідків, проведено очні ставки і навіть створено експертну комісію з вивчення творів ... шестикласників і їхніх малюнків за повістю І. С. Нечуя-Левицького «Микола Джеря».

Із допиту свідка Самуїла Бондаренка: «Він (Лученко. — Авт.) казав, що український народ на все здатний, і вміє все робити, і можуть прожити вільно без інших держав, тому що Україна на все багата, має свої фабрики, заводи, важку промисловість, усе те, що необхідно для держави. А головне — вона багата на хліб. І це все тому, що український народ працелюбний».

А слідчий у справі намагався встановити, де саме запозичив учитель свої антирадянські методи навчання. З матеріалів допиту Лученка дізнаємося, що він під час сесії заочників 4-го курсу Київського педінституту запам’ятав, як «один професор рекомендував у викладанні літератури застосовувати більше наочності.., якщо йдеться про письменника, то необхідно показати портрет цього письменника, фотографії та інші наочні речі, які характеризують життя і творчість письменника».

Сторінки справи Дмитра Лученка увібрали в себе почуття та емоції, зраду колег, дуремарство і тодішнього режиму, і його поплічників, а також смиренність пригніченої від безвиході, безпорадної людини. А ще — кволу надію на порятунок, яка зрештою справдилася. Але якою ціною!

Майже рік поневірянь у в’язниці забрали у Дмитра Лученка здоров’я, улюблену справу і, напевне, віру у справедливість. Утім, зважаючи на особливості того часу, йому ще пощастило. Адже обставини могли скластися ще трагічніше, оскільки вчителя звинувачували за ст. 54-10, ч. 2 КК Української РСР («Контрреволюційна пропаганда або агітація»). Вироки, які виносилися суддями за скоєння цього злочину, — від виправдання підсудного до його розстрілу. Кримінальний кодекс того часу передбачав покарання у вигляді «позбавлення волі на строк не менш як шість місяців», а в окремих випадках — «вищу міру соціального захисту — розстріл або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією і позбавленням громадянства союзної республіки, а тим самим — громадянства Союзу РСР і вигнання за межі Союзу РСР назавжди».

Наслідки «буржуазно-націоналістичного» впливу вчителя на учнів його колеги ліквідували у своєрідний спосіб: наприкінці кожного твору з’явилося дописане іноді схожим почерком, але іншим чорнилом продовження у вигляді єдиного речення, яке вочевидь мало підкреслити усвідомлення учнями хибного відтворення І. С. Нечуєм-Левицьким справжнього стану дореволюційного села. Тож роботи практично всіх шестикласників набули такого «класово свідомого» вигляду: «Усі вулиці у Вербівці ніби зумисне обсаджені високими вербами: то поросли вербові кілки тинів. Усе село наче в розкішних алеях. Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом і сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набігли з моря, й залили, й затопили долину, й скам’яніли, піднявшись високо вгору. Дивишся й не надивишся, дихаєш і не надихаєшся тим чистим, гарячим і пахучим повітрям. Таким чином, пейзаж Нечуя-Левицького буржуазно-націоналістичний».

Мені не вдалось установити, як склалася подальша доля Дмитра Лученка. Чи залишився він, сліпий та безпорадний, живим після страшного жерла війни, яка за кілька років спопелила половину України? Чи канув у небуття, як і мільйони таких само жертв? Його життя загубилося і розчинилося у вирі глобальних подій історії. Але хіба його доля — не докір будь-якому авторитарному суспільству, яке зневажає і гнобить найвищу цінність — людське життя в усій різноманітності його проявів? З неповторним першим коханням, розумінням щастя, відчуттям єдності з цілим світом. У цьому зв’язку мені згадуються слова англійського письменника та святого отця Джона Донна, що їх узяв за епіграф до свого роману «По кому подзвін» Ернест Хемінгуей: «Немає жодної людини, що була б сама по собі, як острів; кожна людина — це грудка землі, частка суходолу. Коли камінь змиває морем з узбережжя, малішає Європа, так само, як і тоді, коли вода поглинає цілу скелю, чи оселю твого друга, або твою власну: тому із смертю кожної людини малішаю і я, бо я — єдиний з усім людством, і тому ніколи не питай, по кому подзвін — він по тобі».

І насамкінець: у Дмитра Лученка було двоє синів. Може, все-таки не обірвалася ниточка його долі? А може, читачі газети доповнять цю розповідь, якщо їм будь-що відомо про цю людину...