Щоб заробити грошей на хату в селі, вінничанка Наталя Кушнір працювала одразу у двох столичних ресторанах. Потім трохи була барменом у вінницькому кафе. П’ятий рік як переїхала в село, щоб зайнятися господарством. Має отару овець, табун кіз, більше десяти свиней, весною посадила на городі 82 сорти помідорів, а на подвір’ї ростуть кабачки завдовжки більше метра...

 

До двадцяти років не бачила живої корови

Ще зовсім молода жінка пригледіла невеликий будиночок у селі Кліщів Тиврівського району на Вінниччині. «Погляньте, які в нас краєвиди!» — каже Наталія і пропонує пройти до кінця городу. Там починається схил, який збігає до берега Південного Бугу. «Одного разу влітку налічила тут понад вісімдесят машин, якими приїхали відпочивальники, — продовжує жінка. — Це місце вважається екологічно чистим, бо його не зачепила чорнобильська хмара. Неспроста так багато будинків у селі вже викупили вінничани».

— Я народилася і виросла у Вінниці, — розповідає пані Наталія. — У нас в селі навіть родичів не було. Тому корову бачила тільки на малюнку або по телевізору. Перший раз в селі побувала у двадцять років. На відміну від багатьох, хто тікає звідти, в селі мені сподобалося. Не лише природа і чисте повітря. Подумала, що ось на цій землі ти можеш щось посадити, доглянути і потім мати результат. Така тоді промайнула думка. Але скоро все забулося. Повернулася назад до Вінниці. Після школи вивчилася на кухаря-кондитера. Залишилася працювати у місті. З часом життя розпорядилося так, що працювала у Києві. Була барменом й офіціанткою у престижних ресторанах — один на Лук’янівці, другий — на Нивках.

— Уже коли збирала грошей на будиночок в селі, то деякий час працювала одночасно у двох ресторанах, — згадує Наталя. — Здавала зміну в одному — летіла в інший. Спочатку пригледіла невелику мазанку, щоб можна було переночувати, від дощу сховатися. А вже коли заробила більше грошей, купила ось цю хату.

Поки доїть кіз, кіт Перфо сидить на плечі

Починала Наталія своє господарство з однієї кізочки. Далі розвела свиней в’єтнамської породи. Щоб здоровішими росли, їх треба було випоювати молоком. Купила ще кіз.

— Намагаюся все прораховувати, щоб не працювати собі на збиток, — зауважує жінка. — В’єтнамські свинки не дали прибутку. А ось козяче молоко дачники розбирають все. Навіть наперед замовляють.

Кози в Наталії не прості. З літератури й Інтернету дізналася, що найкраще молоко дають кізочки зааненської породи. Троє їх купила на розплід у Шаргородському районі.

— Хочу привезти їм модного жениха, — усміхається жінка. — Дізналася, що під Києвом є ферма «Золота коза». Там мають таких цапків. Може, вдасться у них придбати. Тоді вже матиму чисту породу.

Зааненські кози, за словами Наталії, дають молока приблизно удвічі більше, ніж звичайні. До того ж молоко у них жирніше. Що дуже важливо — не має запаху.

Поки Наталя доїть кіз, поруч не перестає вертітися чорний кіт. Навіть вистрибує на плече і чекає, коли дадуть порцію молока. Кличка у нього дивна — Перфо.

— Коли він був маленьким котеням, — згадує Наталія, — одного разу йому перепав добрячий шматок м’яса. У той день до мене саме приїхали друзі з Вінниці. Кіт не звик до такої кількості гостей. Сховався в диван. Звідти долинали звуки, схожі на ричання. Хтось з гостей довго прислуховувався до того, що воно таке, а потім здивовано запитав: «А де це працює перфоратор?». Після того до кота приклеїлася кличка Перфоратор, або скорочено — Перфо.

Довелося самій брати в руки ножа

— Переважна більшість відпочивальників хотіли б купити м’ясо на шашлики, — каже Наталія. — От я й подумала, чому б не розвести овець. Ці тварини нині велика рідкість. Спочатку придбала овець простої породи. Їх називають мериносами. Коли переглянула літературу, зрозуміла, що є більш продуктивні тварини — романівської породи. Але в нашій області їх не знайти днем з вогнем. Дивуюся, такий великий сільськогосподарський регіон, а немає романівської породи овець. Довелося їхати за молодняком аж у Кіровоградську область. Дорога туди й назад — вісімсот кілометрів. Зате ці вівці двічі дають приплід протягом півтора року. Одразу по троє—четверо ягнят.

Співрозмовниця показує, яка в них добра шерсть. Дуже м’яка, а сам підшерсток теплий-теплий. Колір шерсті сірий. Стриже овець теж сама. Спеціальної машинки не має. Дорого коштує — приблизно сто доларів. Обходиться ножицями. Жінка планує придбати овець ще однієї породи — асканійської. Каже, у таких овець зовсім біла шерсть. Та ще й довга.

Шерсть поки що не здає. Дізналася, що заготовляють її у Черкаській області. За кілограм платять від двох до десяти гривень, залежно від чистоти. Але не має такої кількості, щоб окупити дорогу.

Коли перший раз до неї звернулися за м’ясом на шашлики, вона пішла по селу шукати чоловіка, який би зарізав вівцю. «Самій було незвично це робити, — каже Наталія. — Колись, пригадую, мама принесла додому живу курку, купила на базарі. Я ледве свідомість не втратила, коли мама її різала». Знайти кого-небудь на таку роботу Наталії не вдалося. «Когось не було вдома, хтось уже напився, — каже співрозмовниця. — Пияцтво — це національна хвороба для села. Продасть хто-небудь лоша чи бика — тиждень не просихають...»

Довелося жінці самій брати ножа в руки. Відтоді вона цю роботу виконує самостійно. «Я й з бензопилкою справляюся, — усміхається. — Одного разу рибалки поверталися з берега. Тоді мряка була. Я накинула на голову капюшон, ріжу дрова. Вони як побачили жіноче обличчя, довго не відходили, дивилися, як це мені вдається». На подвір’ї — бетономішалка. З цією технікою жінка також на ти.

— У селі треба вміти все, — каже Наталія. — За бажання всього можна навчитися. Тільки не лінуватися. Невдовзі мої руки менше стомлюватимуться. Бо вже маю помічницю Юлю. Так назвала кобилку. Її можна запрягати у воза. Тільки воза ще не купила.

Жінка вибачається і спішить на... поросячий виск, що долинає з хліва. «Вночі льоха привела десять поросяток, — каже, — треба подивитися, як там вони...»

У Вінниці у Наталії двоє донечок — вісімнадцяти і дев’ятнадцяти років. Але в село вони навідуються не часто. Не лежить душа до сільського життя. Мамі вибратися в місто непросто. Нема кому доручити господарство. Залишає село, у ліпшому разі, двічі-тричі на рік. Зате мама Наталії таки перебралася в село. Купила хату у Василівці цього самого Тиврівського району. Господарство заводити не збирається. Поки що обмежується грядками. Все дивується здібностям Наталії. «Звідки, донечко, це все в тобі, мені невтямки», — повторює раз по раз.

Вінницька область.

Фото автора.