Розкішні жебраки

А от нинішній настоятель Свято-Троїцької церкви у Старокостянтинові таки повірив, коли разом із громадою почав відроджувати церковне життя.

У середині XVІІ століття ця церква зведена князем Острозьким разом із вхідною брамою, муром, палацом. Кажуть, ніби підмурком для Старокостянтинова тоді став літописний град Кобудь. Його начебто ще князь Данило Галицький зруйнував за те, що місцеві жителі поклонилися монголам. Аж через кілька століть Костянтин Острозький відродив місто. Вже через десяток років після свого другого народження воно посіло дев’яте місце серед 114 тогочасних міст Волині.

А серцем і розумом міста стала Свято-Троїцька церква. З 1595 року тут почала діяти Костянтинівська академія — старша за Києво-Могилянську, й Острозькій не поступалася. При церкві працював друкар Іван Федоров.

Зате в 1990-х роках храм нагадував руїну — ні вікон, ні дверей, з насипами землі всередині... Дивно, як при цьому на стінах міг залишитись розпис майже півтисячолітньої давності.

Тоді ж міська влада вирішила відбудувати церкву. Але грошей вистачило лише, щоб викупити реставраційний проект. Згодом міський бюджет частково профінансував консервацію залишків фресок. Про їх повне відновлення поки що не йдеться. Адже тільки ці роботи вартуватимуть близько чотирьох мільйонів гривень. Ще десять треба для відбудови замку, що є продовженням церкви. Для реконструкції Домініканського собору знадобилося б іще 16 мільйонів. А є ж іще сторожова вежа, брама. І ще — проект на 43 мільйони гривень для зниження рівня води у річках Случ та Ікопоть, що омивають архітектурну пам’ятку. Колись непродумано воду підняли майже на два метри, і фундамент комплексу опинився у грунтових водах.

Одне слово, потрібні мільйони. А в бюджетах минулого і нинішнього років не передбачено і кількох тисяч. І кого в цьому винуватити?

А от церкви Городищенського Свято-Різдво-Богородицького чоловічого монастиря сьогодні вкриті будівельними риштованнями. Й братія, й місцеві жителі, гості та всі охочі беруть участь у його відродженні. Колись він вражав величчю та силою духовного життя. Православний князь Богуш Корецький, який заснував його у 1538 році, пізніше напише у заповіті, щоб монастирські землі та будівлі «никто не отнимал, не расхищал и в свою пользу не обращал». Але історія та люди розпорядились інакше. Ще за татарських набігів монастир дуже збіднів. А за часів окатоличення перші дерев’яні будівлі взагалі були зруйновані.

Щоправда, в середині XVІІІ століття його почали відбудовувати польські ж магнати, але вже як костел та монастир для римо-католицького ордена кармелітів. Будівництво тривало майже сорок літ. Костел вийшов на славу, монастир володів капіталом більш як у сто тисяч злотих. Його багатство і слава були відомі у всій Польщі. Але — недовго. Російським імперським наказом у костьолі відкрили парафіяльний храм. Лиш за кілька десятиліть відродилося монастирське життя. Цього разу тут оселились черниці. Їм вдалося майже з руїн підняти монастир. Перед революцією йому належало 265 десятин землі, сад, три ставки з рибою, три водяні млини. А ще — двокласна жіноча школа, лікарня, аптека, притулок для прочан. Але потім...

Партшкола, педагогічний технікум, санаторій ЦК ЛКСМУ, дитячий інтернат і, нарешті, психіатрична лікарня — таким був «радянський» шлях обителі.

Кажуть, у цих палатах часто перебували політично неблагонадійні. Навіть центральний храм був розбитий на палати, а оскільки приміщення було дуже високе, то в ньому з’явився імпровізований другий поверх. Його підлога раптово обривалася посеред храму. Там поселяли «особливих» хворих: якщо хтось зривався з ліжка вночі, то міг запросто впасти із кількаметрової висоти вниз.

Перші чотири послушники повернулися сюди в середині 1990-х років. Нинішньому наміснику монастиря отцю Роману за два останніх роки вдалося зробити справжнє диво. Відремонтована церква Різдва Івана Предтечі вже сяє своєю красою. Розпочато будівельні роботи на головному храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Масштабність робіт очевидна. Як і те, що реконструкція потребує мільйонних коштів. Однак ніхто і не сподівається на бюджетну копійку. Молитви братії, щира віра благодійників та Боже благословення роблять свою справу. Ченці розповідають: як у монастирі почали звучати молитви, відбуваються чудесні речі — проступають на стінах залишки стародавніх фресок, оновлюються ікони.

Але скільки ще треба потрудитися тридцятьом ченцям, щоб відродити всю велич монастиря і дістатись до його сокровенних глибин. Нібито у його триповерхових підвалах є підземні ходи, що ведуть аж до Києво-Печерської лаври.

Та суть навіть не в тім, чи є насправді підземні сховища, таємні ходи та загублені скарби, про які розповідають легенди. Головне — як зберегти те, що залишилося. Щороку в області гине кожна десята пам’ятка культурної спадщини. Із 124 пам’яток археології одинадцять під загрозою знищення, п’ять — у вкрай незадовільному стані. Про необхідність негайної державної підтримки в один голос заявляють керівники державних заповідників «Меджибіж» та «Самчики». А що казати про пам’ятки, які навіть не мають офіційного охоронного статусу? Навіть програму паспортизації об’єктів культурної спадщини, що була розрахована на сім років і закінчується нині, виявилося виконати не просто через брак фінансування. Із 1700 пам’яток археології в області паспортизовано трохи більше сотні. Часом здається, що міським архітектурним пам’яткам, колишнім замкам і фортецям навіть паспортів не треба, бо вони у всіх на очах, але їх майбутня доля тривожна.

Можливо, у цій справі не завжди варто покладатися лише на бюджет? А люди з гарячою вірою і за підтримки влади могли б зробити більше.

 

Хмельницький.