Валькірії не прилетять

101-й гвардійський полк за один день прорве три лінії оборони німців за Віслою й осідлає шосе на Лодзь. І коли ми, мінометники, із своїми «самоварами» на плечах доженемо піхоту, наш командир батареї старший лейтенант Сухов сидітиме на високому кам’яному мурі міського цвинтаря містечка Гловачув у розстебнутій шкірянці й збитій на потилицю кубанці і щось весело розповідатиме офіцерам батальйону.

Помітивши нас, раптом спохмурніє, легко сплигне з високого муру.

— Ходімо, — скаже мені. — Покажу, де лежить Лучин, — і, не оглядаючись, рушить назад, через німецькі траншеї і нейтральну смугу, до нашого покинутого переднього краю.

Трупи, трупи — на кожному кроці, по всій нейтральній смузі. Наші. В сірих шинелях та бушлатах, в обмотках і черевиках, в основному — американських. Між ними шастають санітари з сумками через плече, шукаючи поранених, доки не стемніло.

— Швидше, швидше! — Квапить мене Сухов, перестрибуючи через убитих. — Треба зараз же вернутися! Штаб дивізії ставитиме нашому полку бойове завдання на ніч. І мені треба обов’язково бути при цьому.

Зупинившись над порожніми, ніби чужими, траншеями скаже:

— Ось він...

Начальник штабу батальйону капітан Лучин, красень-москвич, мій ровесник, лежить на дні траншеї, скоцюрблений і маленький, коли дивишся на нього зверху, й нещасний. Забутий усіма навіки.

— Заберу його планшет, документи й нагороди, — Сухов сплигне на дно траншеї, схилиться над Лучиним. — Уже й захолов, — озветься, мов із могили. — Швидко...

У Гловачув повернемося в синіючі сутінки, і Сухов одразу відправить свого ординарця Корницького в штаб полку здавати документи капітана Лучина, якого любила вся дивізія за дотепність, виправку і вроду. Без нього важко тепер уявити наш батальйон. 

А генерали зберуться тут, у вузькій траншеї чи в ході сполучення, розгорнуть карти, намічаючи нові маршрути дивізіям, полкам і батальйонам. Курять над картами, суворі і зосереджені, і до них не підступишся без діла. Але всім нам судиться одна доля, один успіх чи смерть. Особливо яскраво це відчувається під час атаки і наступу.

А на плацдармі за Одером, ще до нашого наступу 16 квітня, вже цвістимуть сади. Кожна гілочка, зранена кулею, й та цвіте! Під розбитими будинками, понад дорогами і в садах. А ми на світанку йдемо асфальтом автостради, облаштувавши за ніч запасні позиції. З них будемо вести артпідготовку у загальному артилерійському наступі.

Небо ясне, як у дитинстві, і сади цвітуть, аж дух забиває!

А ми йдемо асфальтом, якого бага-

тьом з нас ще не довелося й бачити. Йдемо: цок-цок! — цок-цок! — кованими каблуками по асфальту. А старший лейтенант Сухов, такий молодий, як і ми:

— Корницький! — гукає свого ординарця, заряджаючого моєї першої мінометної обслуги, і сміється. — Корницький, розкажи, як ти в містечку Коло поцілував Терезу, — а сам сміється. — Розкажи нам про свою любов у Польщі! — а сам сміється. — Ну, розкажи!

Асфальт чистий — по ньому ніхто в цій смузі не їздить. Тільки припорошений пелюстками вишневого цвіту, що вже починає облітати.

— Ну, розкажи, Корницький, як ти поцілував Терезу в темряві і схопив ляпаса! — сміється Сухов весело й радісно. На душі в нього, мабуть, весна.

Шапка на потилиці, з-під неї вибивається чуб, і на ньому сріблиться нічна роса. А шкірянка розстебнута, і зелена діагоналева гімнастерка ладно облягає хлопчачу постать, зворушливо струнку і тоненьку під широким офіцерським ременем.

Сухов так заразливо сміється, що й ми всі як один, нічого не знаючи про ту пригоду в містечку Коло, а тільки передчуваючи щось смішне, регочемо, як дурні! А може, ми нічого й не передчуваємо? Може, нам просто радісно від того, що успішно закінчили тяжку нічну роботу, що так сонячно й тихо у світі? І таке ясне небо над нами. І так буйно й розкішно цвітуть сади, як у нас в Україні. А головне — Сухов із нами! А нам тільки по дев’ятнадцять-двадцять. Хто його знає, чого ми сміємося.

І раптом несподівано й беззвучно вигулькує із-за сусіднього дерева «Юнкерс-87» —пікірувальник «Fluqer-Schtukas» із хижо висунутим шасі та захисними щитками над колесами. Вилітає і — просто по нас: «р-р-р-р-р!» — зі скорострільного крупнокаліберного кулемета.

Нас усіх так і змете з траси! А Сухов вихоплює свій пістолет «ТТ» і — «бах-бах-бах!» — «Юнкерсові» в лоб. «Юнкерс» хитне крильми, а тоді раз! — закладе неймовірно крутий віраж, розвернеться і заходить знову. Пілот, мабуть, розсердиться, що ми йдемо німецькою землею та неїждженим у цій зоні асфальтом, як у себе вдома, серед квітучих садів, серед війни, серед руїн. І сади цвітуть, мовби спеціально для нас! А це ж його сади і його земля! Чорт його знає, що він подумає? Але розвертається і знову: «р-р-р-р-р!». У нього немає бомб — усі, мабуть, викине на наші війська десь за Одером. А то б він і бомбу кинув на нас, щоб зіпсувати нам весінній настрій, а може, й стерти всіх з лиця землі.

Ми й цього разу миттю попадаємо в кювети, наче нас вітром здує! А Сухов стоїть посеред автостради. І — «бах-бах-бах!» — в цього нахабу. «Бах-бах!» — а сам сміється. І ми, лежачи в кюветах, сміємося разом з ним. Підводимося, ідемо далі і сміємось. Бо з нами Сухов — неушкоджений, з пістолетом у руці. А «Юнкерс» віддаляється — летить над самою землею! Сердитий, злий і безсилий.

А Сухов знову, вклавши пістолет у кобуру:

— Корницький! — гукає, сміючись. — Розкажи, як ти поцілував Терезу!

Що не кажіть, а весело було нам отак іти по німецькій землі, серед квітучих садів. Радісно було йти і нікого не вбивати.

Дванадцятий день рвемося з боями від Кюстріна в тому останньому весінньому наступі і не спимо ні вдень, ні вночі — все бої та бої, та марші, та атаки. Та контратаки приречених на поразку і загибель фашистських частин. А дрімаємо то десь під деревом під час затишшя, то в якомусь підвалі, як одіб’ємо контратаку. А потім знову вперед і вперед — по лісах, по гаях, по садах-садочках чудової дачної зони Берліна.

Все бої та бої. Та окопи, з яких доводиться вискакувати, так і не довершивши. Щоб йти знову вперед. 

Якось вночі наш полк на марші завернуть на рокадну автостраду, щоб вийти до Темпельгофського аеродрому в передмісті Берліна.

Бійці і командири так потомляться і виб’ються із сну, що, коли начальник штабу полку — молодий і високий майор Кавун — зайде перед світом в освітлену електрикою будку шляхового майстра, щоб звірити маршрут по карті, — весь полк вляжеться покотом на зеленій траві узбіччя автостради, «прийнявши вправо» за відданою командою, і в одну мить засне!

Двадцятидволітній майор Кавун — високий, дужий і терплячий — теж вронить чубату голову на розстелену карту і, по-дитячому солодко зітхнувши, провалиться в сон.

— Майоре Кавун! — гукне йому командир полку Андреєв, прискакавши з штабу дивізії.

— Що ж ти наробив, майоре? Що ж ти, голубе мій, увесь полк вклав спати на автостраді?

А Кавун стоїть перед ним в тонко затягнутій ременем гімнастерці, застебнутій на всі ґудзики, і не може розплющити очі. Стоїть і хитається, готовий ось-ось упасти своєму командирові полку під ноги. Тільки не з каяттям за недогляд, а з недоспаними ночами своєї воєнної юності, принесеними сюди, під Берлін, від Волги, Дону й Дніпра у наступах, відступах, оточеннях і виходах та проривах з оточень.

— Ех ти, Кавуне-Кавуне, — скаже йому незлобиво і тихо підполковник Андреєв. — Прокинься ж нарешті! Ну будь же мужчиною, бойовим офіцером, майоре Кавун!

А майор Кавун хитається перед ним, борючись зі сном, — видряпується з нього, як у дитинстві вивільнявся з маминих обіймів, і кучерява голова його хилиться вниз, як голівка українського соняха у степу, і він ніяк не може втримати її, щоб стати струнко перед командиром полку. А той дивиться на нього поблажливо й іронічно.

Потім вони вийдуть зі шляхової будки на свіже повітря і рушать між рядами поснулих бійців і командирів. А за ними по п’ятах ітиме кінь Андреєва і обнюхуватиме сплячих воїнів, що розметаються під чужим небом біля чужої автостради. І навіть доторки вологих кінських губ і ніздрів не зможуть ви-

рвати їх з міцних обіймів молодечого сну.

Над автострадою прокльовується світанок, і обличчя сплячих починають світитися над чужим шляхом. І командир полку, дивлячись на своїх бійців, думатиме про них щось сокровенне і ніжне, бо і його обличчя світитиметься ще яскравіше за їхні. Батьківською ласкою і батьківським жалем та співчуттям світиться воно. І довго-довго стоятиме він над своїми солдатами й офіцерами. А потім приглушено скаже Кавунові:

— Хай ще трохи посплять. Тільки зброю прикрийте плащ-палатками та плащ-накидками. Щоб не блищала на сонці та не впадала в око німецьким пілотам.

— Літаків не буде! — Впевнено скаже Кавун. — Немає вже в них літаків...

— Може, й не буде, — погодиться Андреєв. — А кухні чекатимуть вас у містечку. Це отам, за лісом, на третьому кілометрі. І я вас ждатиму там.

Де вони тільки не ждали нас, наші командири! І куди тільки не водили нас за своїми топографічними картами-двоверстками, що зеленіють нам з далини фронтових воєнних літ! Так само, як зоріють і досі прапори наших полків і дивізій...

А тільки ж і цього нікому вже не розкажеш.

Та навряд чи хто й слухатиме тебе за телевізійними блок-бастерами, бойовиками з морями невідомо за що пролитої крові. З ґвалтуванням, убивствами й тортурами крупним планом, з сексом у підворіттях та брудних привокзальних клозетах — що в «антироманах», те і в кіно. Наче на людський глум. Або щоб убити людину в людині.

Назавжди!

Ліс, у який втягнеться після ранкового сну на автостраді наш полк, виявиться чистеньким підліском в широкій улоговині з білою двоповерховою конторою спиртозаводу в центрі, під знаменитим готичним черепичним дахом. А по піднятих амфітеатром краях зеленої улоговини — одноповерхові похмурі виробничі бараки і довгі складські будівлі, які у нас в Україні називають клунями. Улоговина ніби сховалася од війни — мирна й тиха. І день якраз видасться прихмареним, м’яким, задумливим. У зволоженому після ночі повітрі виразніше запахне квітучими абрикосами й вишнями. І повітря насичене ніжними пахощами весіннього квітування..

Полк відпочиватиме після безперервних проривів та маршів, а всіх офіцерів десь об одинадцятій ранку скличуть у штабі дивізії, розташованому в конторі, ставити нові бойові завдання, оголошувати накази частинам і підрозділам. У всіх відберуть топографічні польові карти-двоверстки і замість них роздадуть довгоочікувані плани Берліна — кожному полку й батальйону на них відведено окремий район для штурму і взяття.

З тими розгорнутими планами в руках чи вже і в планшетах офіцери великою групою згрудяться перед конторою, обговорюючи нові райони бойових дій. Нетерпляче вивчають характер місцевості — самі розвалища після бомбардувань Берліна авіацією наших союзників.

— Вулиці й провулки тут, на планах, заштриховані, — пояснюватиме своїм офіцерам майор Кавун. — Значить, будинків не існує. Немає й вулиць та провулків у звичному для нас розумінні. А є тільки нагромадження битої цегли, арматури, цілі гори всякого сміття й мотлоху. Орієнтуватися на місцевості буде дуже важко — прошу це врахувати!

Не встигне він закінчити свою інформацію, як зовсім близько гримне потужна черга «МG-42»! Одна, а за нею — друга, третя! І офіцерів ураганом куль змете з площі перед конторою — всі попадають мертвими, немов скошені! І першим, змахнувши довгими й тонкими руками, грякнеться об землю найвищий за всіх майор Кавун.

Зі штабу дивізії тієї ж миті вискочать розвідники в маскхалатах і з автоматами — вони озирнуться, визначать, звідки стріляють, і, зорієнтувавшись по трасуючих кулях, вихором метнуться до одного з бараків на узвишші. Саме звідти озветься чергою ще раз кулемет, добиваючи поранених. А з контори — вирвуться, мов ураган, старші офіцери, стріляючи з автоматів і пістолетів туди ж, у бік барака. І з нього полетять уламки шиферу, шматки розтрощених дощок, а над покрівлею хмарою здійметься пил.

Усе це мені видно як на долоні, — саме примощуся під деревом на узвишші писати Галі листа. 

Під прикриттям вогню вискочить на ґанку і однорукий командир дивізії полковник Смолин у розстебнутій шинелі, з «ТТ» у правій здоровій руці. Отак само, в розстебнутій і розвіяній вітром шинелі, він зупинятиме на плацдармі під Кітцем сотий полк, охоплений панікою після дванадцятої за день контратаки групи армій «Вісла», якою командуватиме Генріх Гіммлер. Рейхсфюрер немилосердно гнатиме на наші кулемети й міномети своїх підлеглих, щоб скинути нас в Одер.

— Сталінградці! — кричатиме тоді Смолин. — Від кого тікаєте, туди-розтуди! Де ж ваша сталінградська гордість і слава? — і стрілятиме з пістолета вгору, зупиняючи панікерів перед нашою батареєю. І ми, вискочивши з вогневої, допомагатимемо йому й дивізійним розвідникам вгамовувати панікерів.

Тепер він не кричить. Тепер він у потрясінні стоїть над полеглими офіцерами, дивиться на них, зрізаних близьким і прицільним вогнем кулемета «МG-42». Забуде і про свій пістолет, і про все на світі. Обходить їх, розметаних по всій площі. Вони лежать у неприродних позах там, де кого вцілить куля. Перед ним — убиті його вірні соратники по Сталінградській битві. Комдив не може відірвати погляд від моторошного видовища.

Розвідники тим часом у слухове вікно викидають кулемет з довгою стрічкою. Потім білявого хлопця років чотирнадцяти-п’ятнадцяти, але вже в попелястій льотній уніформі з трьома срібними птичками в червоних петлицях. Хлопець підтримує закривавленою лівою рукою вибите око. Воно теліпається на нервах, сухожиллях чи кровоносних судинах. А правою затискує носа, з якого теж цебенить кров.

За ним розвідники викидають, мов великий лантух, старого фолькштурмівця в солдатській зім’ятій уніформі, в насунутій на вуха пілотці, у величезних, мабуть, сорок п’ ятого розміру, чоботях. І нарешті — бравого тридцятилітнього фельдфебеля СС, неушкодженого і акуратно одягненого. Тільки чомусь простоволосого, без пілотки. А вслід і самі розвідники по-кошачому легко вистрибують з того самого слухового вікна.

Коли я підбіжу до полонених, старшина-розвідник з трьома орденами слави пояснюватиме тим, що оточать смертників:

— Стріляло, братці, оце щеня! Фельдфебель-есесівець подаватиме йому стрічку. Коли я першим увірвуся на горище, воно саме добивало поранених і тих, хто намагався втекти. А коли відірву його від кулемета, тут же вигукне по-нашому: «Мщуся вам за свого батька-аса, збитого над Смоленськом!» Спеціально, мабуть, вивчить цю фразу для такого случаю. Видать, спеціально готувався до цього! — Старшина сплюне з огидою і витре закривавлену долоню об маскхалат.

— А око? Хто йому вибив око? — спитаю несподівано для себе.

Старшина скоса гляне на мене, а відповісти не встигне: в цей час зчиняться ґвалт, крики й плачі! На нас хлинуть з усіх сторін, як вода, що прорве греблю, старі розпатлані жінки в темних одежах, з розпущеним сивим волоссям, молоді дівчата в легеньких весінніх сукенках і хусточках:

— Улю-лю-лю! Доннер-веттер! — крутими схилами підвищеного амфітеатру скочуються в улоговину і кричать на бігу по-німецьки, не вгаваючи. — Віддайте нам нашого хлопчика!

— Стій! — Кидається їм назустріч і строчить з автомата старшина. — Замри і ляж! — дає він ще одну чергу понад самими головами.

А за ним інші розвідники, стріляючи, кидаються навперейми збожеволілому жіночому натовпові. Жінки, перелякавшись, зупиняться враз, мов укопані. А потім так само раптово, як і  з’являться, наче ноги вломлять, — крутнуться й кинуться перелякано дертися назад крутими схилами, голосячи й щось приказуючи. І мені стане моторошно.

Все життя ношу це видовище в душі й пам’яті! А нікому ж про нього й слова не промовлю й по сьогодні! І досі не вірю в те, що станеться в тому тихому лісі. І не втямлю, що це було і як могло таке статися?!

Аж тут підлітає на трофейному мотоциклі «Цундап» з кулеметною люлькою начальник дивізійної розвідки капітан Чумак з двома портупеями на маскхалаті, двома пістолетами на ремені та сонцезахисними окулярами на гоночному шоломі:

— Розвідка! За мною! Німці контратакують від Зеєловських висот! Розвідники миттю обліплять могутній мотоцикл і щезнуть із своїм капітаном Чумаком, наче їх тут і не було. Стане тихо й порожньо на площі.

А перед бараком, з якого вони стріляли і з якого будуть викинуті розвідниками з слухового вікна разом з кулеметом, стоять троє дуже різних, абсолютно несумісних німців. І навколо них, як мені здасться першої миті, — анікогісінько! Але я помилюся: з найближчого ґанку повільно підведеться вродливий юнак, що досі сидів мовчки і нерухомо, весь у гарно видубленій шкірі: чорний шкіряний піджак, шкіряні брюки, такі ж чорні шеврові чоботи. Простоволосий, без жодних воєнних відзнак. Весь чорний у тій гарно видубленій шкірі, мов мара!

Підійде впритул до старого, широкого в кості фольксштурмівця з великими, роздавленими тяжкою селянською працею руками, вийме з кишені «Вальтер» і, підвівши його врівень із зморшкуватим лобом старого, натисне курок: клац! — осічка.

Старий фольксштурмівець упаде перед ним на коліна, молитовно притисне величезні, мов клешні, руки до грудей:

— Меіn Got! Ісh schіesse nіcht! — Скрикне не своїм голосом. — Schіesse nіcht! Maіn Got!

Той, у шкірянці, роздумливо пересмикне затвор, відкине патрон, що дав осічку, і знову приставить «Вальтер» майже до зморшкуватого лоба: клац! — осічка.

— Не смійте більше стріляти в нього! — крикну в нестямі і схоплю стрільця за руку. — Заведено ж прощати того, в кого зброя відмовляється стріляти!

На мій крик він не обернеться, не зреагує, а руку вирве з моєї різко, з великою силою, з гнівом чи навіть з огидою.

У мене закрадеться підозра: чи він не глухонімий?

«Вальтер» і третій раз дасть осічку! Аж за четвертим пострілом, майже в упор, куля зі страшною силою перекине старого німця навзнак — так, що зігнуті ноги, на яких він стояв навколішки перед своїм убивцею, підломляться, і він складеться вдвоє, мов складаний ніж. Та так і заклякне: не то сидячи, не то лежачи у своїй несподіваній і жахливій смерті.

А мовчун тільки змахне пістолетом есесівцю, як той з готовністю, ніби тільки й чекав сигналу, підбіжить і стане боком до стрільця. Але стрілець повільно підійде до нього впритул, візьме за чуба, поверне йому голову обличчям до себе і вистрелить йому межи очі! Бризки крові й мозку вилетять з есесівського обличчя на шкірянку стрільцеві, але не втримаються на її глянцевій поверхні і скотяться вниз.

Стрілець з розвороту, не цілячись, розстріляє й хлопця, що тримає дитячою рукою око, вибите тоді, як викидали його з кулеметом «МG-42» у слухове вікно.

Кат спокійно покине страшне місце розстрілу, не проронивши й слова! І що дивно: попрямує не до штабу дивізії, а повільно піде в протилежному напрямку, долаючи крутий схил амфітеатру, підніметься з улоговини й щезне за його гребенем. Наче його і не було тут.

Мені й досі здається, що то був німий. Але хто він? Чому саме він розстріляє захоплених у полон убивць офіцерів нашого полку? Хто йому наказав убити їх без допиту й розслідування? Це лишиться таємницею до кінця мого життя. А тоді, дивлячись йому вслід, згадаю біблійне: «Посланий!»

Але посланий ким? Богом чи дияволом? Боги давно відвернулись від нас. А диявол грається з нами в піжмурки? Посилає отаких добровільних розстрільників на всі випадки: і у війну, і в мирний час? Бо скільки б їх не було, отаких випадків — судових вироків, а чи самосудів, як оце зараз, — а катів, як не дивно, завжди вистачає!

І вони розстріляють кожного з нас за милу душу! Є привід чи немає його...

Постою ото в самотині над постріляними німцями. З них тільки фельдфебель СС, і мертвий, лишається справжнім ворогом. А на старого селянина й біленького хлопчика важко дивитися без співчуття. 

Нарешті одвернусь від мертвих німців і попрямую до розстріляних наших офіцерів. Багатьох знаю особисто. І не лише по семимісячній обороні за Віслою, де люди стають такими рідними, як сусіди в селі. А й по виступах в імпровізованих концертах художньої самодіяльності. З видатним баяністом, командиром 5-ї роти старшим лейтенантом Абрамовим, і начальницею санітарної роти нашого полку, старшим лейтенантом медслужби разом виступатиму не раз. Вони співатимуть дуетом в супроводі баяна Абрамова «Позарастали стежки-дорожки...», а я читатиму напам’ять оповідання Чехова чи Коцюбинського. А з бойових позицій 7-ї роти капітана Ценних постійно вестимемо спостереження за противником. І ми часто буватимемо на СП.

Були вони, як кажуть у народі, нерозлийвода — дружили ще з Дніпра, а може, й з Курської дуги. І тепер лежать рядочком з отими берлінськими топографічними планами в руках. Меншенький і стрункіший Абрамов і колись високий, а тепер довгий, як верста, білявий капітан Ценних, що вражав усіх блакитними очима і могутнім басом. Вічність вже поклала на їхні обличчя свою строгу печать, і вони видаються мені зараз набагато значнішими, ніж були досі. Все побутове облетить з них, як листя восени облітає з дерев, і залишиться тільки їхня сутність, індивідуальність і неповторність.

Капітан Ганопольський з Вінниці — командир мінометної роти сусіднього 102-го полку — теж лежить навзнак біля них. На плацдармах за Віслою й Одером часто відвідуватиме нашу вогневу, звіряючи відомості про вогневі точки противника із спостереженнями Хуратова та Сухова. Здавна, ще з Сталінграда, дружитиме з ними. І напевне знав усіх у нашому полку, як ми всі знали й любили його.

Кучерявий, високий і ставний, він красується й зараз серед усіх своєю смаглявою вродою й інтелігентністю. З його очей, з лиця, з усієї статури струмує життєрадісність. Лицарською статечністю віяло від усієї його доладної статури. А з вуст не сходила привітна усмішка, трохи іронічна і лукава, бо великий мастак був цей Ганопольський на дотепи, гумор і свіжі анекдоти. Здавалось, війна зовсім не торкнулась його, і він буде жити вічно із своєю веселою натурою.

Тепер всі вони лежать мертві на площі перед білою двоповерховою конторою, що на короткий час стане штабом дивізії. І в смерті — молоді й красиві! І полковник Смолин ходить поміж ними, мертвими, скинувши папаху, ніби прощається, все ще не вірячи, що їх уже в нього забрано навіки. Ходить в супроводі начальника штабу дивізії майора Підрубенка і, зупинившись над Абрамовим, скаже тихенько, немов сам до себе:

— Так, товаришу старший лейтенанте, «позарастали стежки-дорожки...». Навіки. Назавжди... І ніякі Валькірії не прилетять і не зцілять вас! — Він ударить об полу шинелі здоровою рукою із затиснутою в ній папахою, підвівши вгору ліве плече з протезом замість лівої руки. І я тільки зараз помічу, який він старий і вивоюваний!

— Так точно, — погодиться майор Підрубенко. — Валькірії не прилетять, бо вони ж з германського епосу «Нібелунги». То яке їм діло до наших постріляних офіцерів? Але що ж ми робитимемо без них? — кивне на вбитих. — Обезглавив усі батальйони і роти нашого 101-го гвардійського божевільний отрок!

— Він не божевільний, — роздумливо заперечить полковник. — Таким жорстоким з юності його зробила війна. І помста за батька. Це треба розуміти, якщо не простити.

Важко зітхнувши, він стомлено опуститься на лаву перед конторою, покладе на коліна папаху.

— Готуйте рапорт, майоре...

— Кому й про що?

— Та вже ж не про те, що Валькірії не прилетять, — гірко всміхнеться полковник. — А про те, як ми підставили під кулеметний вогонь у мирній обстановці майже всіх офіцерів 101-го гвардійського полку! — підвищує голос. А потім зривається на крик: — Батальйони й роти перед Зеєловськими висотами лишилися без командирів! Не вберегли таких золотих хлопців! Мені немає й не буде прощення! — зірвавшись на ноги, вдарить папахою об землю. А потім нагнеться, підніме, затулить нею обличчя й, важко здригаючись, заридає, тіпаючись, мов у лихоманці. Я оторопію, почувши його несамовитий і розпачливий крик.

Від того крику луна рознесеться по всій улоговині. І замре між квітучими абрикосами й вишнями.

І тут майор Підрубенко помітить мене:

— Сержанте! Ані руш! — Гаркне він і попрямує до мене. — Як ви тут опинились? Ми ж виставили навколо улоговини по всьому периметру охорону! Чому не в розташуванні підрозділу? — І, оглянувшись на комдива і стишивши голос: — Щоб мені ні слова про... Ну, про те, що бачили тут. Ясно? — І знову на весь зичний командирський голос: — Кру-гом! В розташування підрозділу кроком — руш!

Крутнусь через ліве плече і, несподівано для себе, заридаю й сам уголос. І кроки мої різко відлунюватимуть над асфальтом перед конторою і над розстріляними нашими офіцерами.

Тільки я їх за своїми риданнями не чутиму.

Дачною зоною Берліна, яка облягає його радіусом 60 кілометрів, вночі бігтиму в штаб батальйону з терміновим донесенням командира роти старшого лейтенанта Сухова, коли раптом в замкненому будинками дворі, обрамленому по периметру квітучими шпалерами бузку, почую над головою тихий і вкрадливий рокіт нашого «кукурузника» — нічного бомбардувальника з авіадивізій Марини Гризодубової чи Поліни Осипенко. Рокіт нагадує шум шевської машинки «Zіпgег» моєї бабусі Гапки, що обшивала нас усіх. Літачок-біплан навіть бачу у відсвітах пожеж, що палають над усіма містами й містечками конаючої Німеччини. Бачу, як він похитнеться, і з нього скинуть вручну невеличку авіабомбу, і вона шугоне прямо на подвір’я, теж освітлена в польоті.

Я ледве встигну метнутися в розчинений під’їзд! І саме цієї миті рвоне так, що вуха мені позакладає, оглушить та засліпить спалахом близького вибуху, накриє пилом і їдким димом. А прийшовши до тями, одразу ж почую стогін чи виття багатьох розпачливих голосів у другому крилі цього самого довжелезного будинку.

Вискочу з під’їзду і шугону туди навмання, стрімголов, щоб надати комусь допомогу. Але кругом — ні душі! Крики і зойки линуть з-під землі, із бузкових заростей.

Пригнувшись, шасну під них, і в їхній гущавині побачу при самій-самісінькій землі освітлені електрикою продовгуваті підвальні віконця. Упаду на землю перед таким віконцем і з жахом побачу в ньому обрушену стелю! Нею привалено масу людей!

А з-під тієї брили, у вузесеньку щілину, зирять на мене з жахом і відчаєм придушені бетонним перекриттям жінки, діти, старі баби й діди!

У них вилазять з орбіт очі, синіють обличчя, висовуються з ротів язики! Вони ледь ворушать скрученими й розчавленими руками й пальцями, шукаючи рятунку. Моторошно й страшно зирять на мене з благанням і каяттям, і я сам заплющую очі, щоб не бачити їх.

Крики й стогони їхні дедалі тихшають, а вони так само благально дивляться на мене! Я ж нічим не можу їм допомогти! Лежу пластом на теплій квітневій землі і плачу від їхніх страждань і від свого власного безсилля. І хоч пахне квітучим бузком і весінніми вітрами, Німеччина здається мені суцільним кладовищем! Цвинтарем, у якому можна тільки вмирати за заподіяне людству лихо. А життя ніби й зовсім тікає й тікає з неї!

Пальці привалених на смерть перестають ворушитися, очі їхні заплющуються, крики переходять у стогони, а потім і зовсім затихають. І я підводжуся із стражденної німецької землі, позбувшись помсти і ненависті, — мені невимовно жаль цих людей!

Пробираюся руйновищами у відсвітах пожежі до штабу батальйону, а очі їхні дивляться мені вслід, переслідують мене! Їхні очі, крики і стогони все життя снитимуться мені! Та не покидають і досі. І вже не покинуть до кінця моїх днів! 

 

Конча-Озерна, 5 серпня 2010 року.