Уперше я тут побувала дванадцять років тому на запрошення місцевого підприємця. Він займався оформленням дозвільних документів на взяття історичної садиби Мсциховського в оренду на 49 років і проводив реставраційні роботи. Садиба перебувала в жахливому стані. В деяких місцях намітилося руйнування, будинок було розграбовано. Але навіть у такому вигляді вона захоплювала, звідси не вивітрився дух старої епохи. Коли робітники розкрили «пролетарську» дерев’яну підлогу, під нею знайшли яскравий італійський кахель. А коли очистили від фарби підвіконня, вони заблищали білим мармуром.
Культуртрегери-іноземці
Дійсний цивільний радник Казимир Людвігович Мсциховський оселився в Селезніці в 1893 році, купивши в поміщика Голубова 450 десятин землі. Місця тут були чудові! Закрут річечок Утки й Білої давав прохолоду навіть спекотного літа. Величезний тінистий парк із алеями, зелені галявини, шум води... Але головним для Мсциховського був поміщицький будинок —вдалий приклад застосування стилю італійської вілли флорентійського типу для російської садиби. Подібних пам’ятників садибного будівництва в регіоні немає.
Як вважає мистецтвознавець Георгій Лукомський, за імператриці Єлизавети ці місця були заселені вихідцями із Сербії, Румунії та Чорногорії (звідси й з’явився Слов’яносербський повіт). Прибульці створювали «роти» і захоплювали землі, хто скільки хотів. Імператриця Катерина притамувала апетити чужоземців. Настала «межа розвитку сили й багатства Міоковичів, Депрерадовичів, Вуїчів тощо». Але російські сімейства тут так і не селилися, мовляв, край ще не придатний для проживання. Якщо ж і були землі, які належали російським сім’ям, то їхніх власників не приваблювало життя в дикому краї, і вони намагалися позбутися своїх маєтків. А в цих місцях знайшли кам’яне вугілля, руду, і сюди ринули промисловці. Гроші за тутешні маєтки вони пропонували чималі. Жили родинами, займалися переважно розробками надр. А в другій половині ХІХ століття іноземці стали тут і культуртрегерами.
Та сама оаза
Садибу Казимира Мсциховського називають оазою художньої культури, основою садибного будівництва краю. Щоправда, віллу будував не статський радник, а поміщик Графовський в 1840 році, але в історію вона ввійшла як садиба Мсциховского. Саме за Казимира Людвіговича в Селезнівці розпочалося світське життя, центром якого й став величезний панський будинок. Для будівництва брали місцевий камінь-піщаник, що його в наш час знайти вже важко. Унікальною для того часу вважається система опалення. Шість камінів, з яких до нашого століття дожили чотири, з’єднані між собою ходами так, що тепле повітря циркулювало всім величезним будинком, обігріваючи його. Пан Мсциховський побачив цю садибу через сорок років після її будівництва, купив і разом із дружиною перетворив її на той самий оазис.
Садиба Мсциховського являла собою зібрання рідкісних для Донбасу предметів мистецтва. Старожили згадували різьблене флорентійське бюро й крісла, вази різних епох, у тому числі севрські, гобелени із сюжетами з байок Лафонтена, картини Маковського, Свєрчкова, чудові копії Мурільо й Рубенса... А який прекрасний парк було створено! Алеї пірамідальних тополь, липові гроти, альтанки й склепінні коридори зі стриженої зелені. Доглядав за цією красою молодий садівник, спеціально привезений у Селезнівку з Польщі. Садибу прикрашали французькі статуї та чаші, виконані на замовлення у Парижі. Кажуть, Мсциховський привозив до селезнівської садиби камерні оркестри з Маріїнського театру, і тут збиралося все аристократичне товариство краю.
Казимир Людвігович був одружений з Агафією Михайлівною Ніколі, православного віросповідання. Нібито вони виховували дочку, яка померла в ранньому віці. За іншою версією, родина була бездітною. Але одна деталь вказує на те, що в будинку жила дитина. Невелика кімната поруч із вітальнею прикрашена мозаїкою із зображенням дівчинки-ельфа.
Церква—школа—будинок
У 1912 році 62-літній Мсциховський залишає службу через хворобу. Одержував пенсію (1290 рублів) і присвятив себе будівництву церкви в Селезніці. Агафія Михайлівна мріяла створити при церкві школу й викладати там. На рубежі століть у країні вибухнула фінансово-економічна криза, але Мсциховський все-таки почав будівництво церкви й своїх грошей для цього не шкодував. Церкву зводив молодий Лев Руднєв, згодом радянський архітектор, котрий зводив будинок МДУ. Архіви зберегли прохання Руднєва до Академії мистецтв, де він учився, про продовження йому відпустки з вересня 1911 по січень 1912 року для будівництва церкви-школи в маєтку Мсциховського. Студент Руднєв приїхав до Селезнівки на практику — керувати зведенням церкви. Побачивши проект і будматеріал, Руднєв вирішив, що було б блюзнірством ховати гарний і міцний піщаник під дешеву штукатурку, і запропонував свій варіант. Молодий архітектор подумав про те, щоб церква органічно вписувалася в садибний комплекс Мсциховського. Церква не схожа на інші культові будівлі цього краю.
Кажуть, що від садиби до церкви через дорогу прокладено підземний хід, по якому в негоду подружжя ходило на службу. Але поки що жоден документ цього не підтверджує. Це породжує домисли. Наприклад, про те, що в підземному переході Мсциховські могли сховати свої багатства після революції. Згадується навіть батько Махно, який бував у цих місцях і скарби котрого й донині не знайдено.
Добудували церкву в 1913 році, і Мсциховський передав її в дарунок Слов’яносербському повітовому земству. Разом із будинком для вчителів і службами. Коли почалася війна, Казимир Людвігович був причетний до організації селезнівського лазарету. Пропонував «у двох класних кімнатах помістити 20 ліжок для поранених». Для госпіталю він передавав також флігель у своїй садибі, а квартири вчителів пропонував не чіпати. В госпіталі працювала і його дружина.
Мсциховські після революції залишили Селезнівку. Можливо, польське коріння повернуло Казимира Людвіговича на історичну батьківщину. До садиби не навідався жоден його родич.
Клопоти з візитною карткою
Сьогодні садиба Мсциховського на балансі Селезнівської територіальної громади. На її утримання не виділяється жодної копійки. Жінка похилого віку-доглядач і кілька собак для охорони — все, що може дозволити собі селищна рада. Ще щовесни з допомогою районного відділу культури Перевальської райдержадміністрації тут проводять суботники з очищення парку. В самому будинку жодних робіт не ведеться, і він починає руйнуватися. Якби дванадцять років тому підприємець Юрій Чигвинцев, який оформляв оренду садиби, не замінив тут дах, реставраційні роботи були б ускладнені. Врятувати садибу Мсциховського (візитівку Селезнівки!) можна, передавши її в оренду небідній людині. Такі люди були, але наше законодавство зв’язувало руки — й орендарям, і селищній раді.
— Бюджет на 2010 рік передбачає здачу комунального майна в оренду терміном не довше 1 січня 2011 року, — пояснює виконуюча обов’язки селищного голови Надія Лузанова. — Такий короткий строк не влаштовує бізнесменів, готових вкласти кошти в реставрацію садиби. А що буде через рік? Чи знімуть мораторій? Вкладати гроші, не знаючи, чим проект закінчиться — нелогічно. А садибу треба рятувати.
До розпаду СРСР садиба підтримувалася на державному рівні як місце відпочинку й оздоровлення. Після революції тут заснували Будинок сиріт. Начебто сам батько Махно заїжджав сюди й привозив гроші на утримання сиріт. Пізніше тут відкрили будинок відпочинку імені Ворошилова, після війни лікували туберкульозників, а потім це чудове місце відвели під облнаркодиспансер. Коли були труднощі з дровами, під сокиру йшли унікальні дерева. В роки перебудови садибу стали розтаскувати. Чавунні вази, відлиті в Парижі за зразком луврських вазонів, знайшли в пункті здачі металобрухту. На металобрухт тягнули все, що можна було зняти. Боротьбу з мародерами підтримав отець Олексій, призначений на церковну службу в Селезнівку. Він став цікавитися історією садиби й церкви, архітектура якої виявилася єдиною в такому роді по всій Луганській області. Серйозними дослідженнями історії селища й садиби Казимира Мсциховського зайнявся депутат селищної ради Сергій Личаний. На свої гроші він упорядкував могилу садівника Марцина Францевича Хубецького, який не виїхав до Польщі разом із хазяїном, а залишився жити в Селезніці й доглядав за парком. За його заповітом тут, під трьома соснами, садівника й поховали.
Хоча після Мсциховського садиба мала сумну історію, ніяких страшних легенд про неї народ не склав. Бо тут гарна аура. Доглядачка згадала історію про те, що в Мсциховського жила сова Аза, яка визнавала тільки хазяїна. Сідала йому на плече, водила носом по обличчю Казимира Людвіговича і щось йому воркотала, розповідала. Нікого чужого до хазяїна не підпускала. Коли Мсциховський поїхав, Аза довго тужила, а потім привела на світ потомство, що й понині мешкає у вежі садиби.
Чи має садиба майбутнє?
Тричі в неї була можливість визначитися з орендою, але щораз заважали різні обставини. А місце чудове. Парк не втратив своєї первозданної краси. Тут стоять вікові тополі, каштани, осокори. Є чорна тополя — сім метрів в обхваті.
Для реставрації садиби, за скромними підрахунками, потрібен мільйон доларів. При передачі цього комунального об’єкта в довгострокову оренду його подальшу долю в Перевальському районі простежують по-різному. Архітектор району Ігор Косинога вважає, що садиба може служити житловим будинком для заможної родини, котра, можливо, захоче зберегти якісь традиції Мсциховських. Скажімо, культурні. Тут, наприклад, є спеціальна кімната для танців і балкон для оркестру. Надія Лузанова думає, що садиба може послужити й для бізнесу. Одне слово, ідей багато. Тільки грошей немає. І гарного господаря.
Луганськ.
