Майська ніч... восени

Яскраве дійство розгортається на тлі розкішних декорацій роботи київського художника Станіслава Петровського та Володимира Боброва. На передньому плані — сільська вулиця. Над нею зависають білопінні садки, з яких визирають чепурні мазанки під стріхами. А далі синіє освітлений місяцем нічний став — порослий лілеями; на протилежному високому березі — старий безлюдний будинок, у якому колись жив сотник із дочкою.

Історію панночки-утоплениці, доведеної до відчаю мачухою-відьмою, на догоду якій сотник вигнав дочку з дому, молодий козак Левко не просто розповідає коханій Галі, а розігрує, залучивши до гри ще й сусідку Килину, котра підглядала за ними. Закохані, якщо перефразувати іншого класика, щасливі всі однаково. Однак і в народного артиста України Василя Крачковського (Левко), і артистки Світлани Сушко (Галя) була нагода виявити власну індивідуальність. Тож глядачі щиро аплодували їм за пісні. Музику до «Майської ночі» написав Микола Лисенко, але шевченківці долучили ще й чимало відомих і маловідомих народних українських пісень. Приміром, оцю:

Автор інсценізації і режисер-постановник, народна артистка України Лідія Кушкова подбала, щоб власний «бенефіс» був не тільки у головних, а й у другорядних дійових осіб. П’яний Каленик, у блискучому виконанні народного артиста України Михайла Чернявського, який «сам собі голова, над усіма головами голова, ще й головешка зверху», впродовж ночі без успіху шукає свою хату та попадає у різні кумедні історії. Своячениця голови Параска не тільки варить йому борщі та порядкує у хаті, а й «крутить роман» із писарем, який узявся учити її грамоті. (Заслужена артистка України Неля Ніколаєва, котрій довелося через витівки парубків не раз упріти у вивернутому кожусі, мала ще одне випробування, з яким справилася бездоганно: сховавши писаря у скрині, сама змушена була лізти на високу піч). Винокур теж отримав дещо розширену роль. Йому випало й історію про тещу розповідати: пригощаючи подорожнього галушками, вона подумки побажала: «Щоб ти вдавився», й, ухопивши останню галушку, сама не змогла її проковтнути (у Гоголя вдавився-таки гість, але тещі через це не було спокою до самої смерті: щоночі мрець сидів верхи на комині її хати з галушкою у зубах). А ще винокур мав хабара голові давати, щоб побудувати винокурню. Бо той почав, було, закидати, що саме на тій горі мав намір ставити пам’ятник цариці з бричкою, кучером... «Та ще й, скажіть, з вами», — не втримався винокур. Історію про те, як Явтух Макогоненко показував цариці Катерині дорогу до Криму і навіть удостоївся сидіти на козлах із царициним кучером, знаємо від Гоголя. А от шевченківці — в дусі часу — своєму голові (народний артист України Григорій Маслюк) вручили за цей подвиг ще й медаль, якою підстаркуватий кривий залицяльник (вибив йому око, як розповідає він сам, той само кучер, що невдало замахнувся батогом) хвалився перед дівчатами.

Остання сцена особливо осучаснює виставу. Почувши, що комісар має намір пообідати у голови, той став загадувати що, кому, й скільки принести з кожного двору. Люди обурювалися, але підступити ближче до Макогоненка не дозволяв шнурок з «прапорцями», яким начальство відгородили від народу. Крім того, голова зобов’язав громаду взятися за лопати та до приїзду високого гостя відремонтувати міст і баюри на дорогах позасипати, а для нинішнього Дніпропетровська, як було і за часів Гоголя для всієї імперії, дороги лишаються чи не найбільшою проблемою.

Закінчилися ж перипетії тієї майської ночі для всіх (окрім хіба що мачухи-відьми) щасливо. Панночка звільнилася нарешті від злих чар, Левко і Галя стали під вінець і отримали неабияку фінансову перспективу (разом з листом від комісара, який наказував голові їх поженити, панночка вручила нареченому ще й ключа від сотникового будинку, де залишилося чимало срібла-злата), Явтуху Макогоненку проспівали величальну. І навіть п’яному Каленику дівчата, змилостивившись, показали дорогу додому.