Вінничанка Тетяна Яківна Грозна, якій позавчора, 5 жовтня, виповнилося сто років, харчами не перебирає. «Мама їсть все — печене, варене, шкварене, приперчене, солене...», — каже її син Анатолій. Довгожителька наголошує, що головне у харчуванні — не переїдати. Цього ніколи не робила раніше, не робить й тепер. А так усе життя виховувала дітей, вела хатнє господарство, працювала на городі і в саду.

 

Більше тридцяти років Тетяна Яківна починає ранок з кави. «Так лікар колись порадив, — каже столітня жінка. — Тоді у мене часто боліла голова. Просила призначити лікування, а він порадив каву. Навіть сам пригостив нею. Дослухалася до тих слів. З часом біль щез. А мені дотепер смакує кава. Син з дочкою готують її на молоці, так вона м’якша».

Бабуся не по літах енергійна: дві години поспіль може читати напам’ять вірші і співати пісні. Син і дочка — Анатолій та Римма — неодноразово переконувалися в цьому, коли їхня мама влаштовувала для гостей імпровізовані концерти. Було в житті довгожительки ще одне захоплення — карти. «Найбільше любила гру в очко, — згадує вона. — Бувало, про внучку з коляскою забувала. Особливо, коли грали в очко. Та й в «дев’ятку грала не з меншим азартом. Так само, як і в дев’ятий вал». Не могла жити без танців.

Народилася у будинку, де нині суд

— Мій батько був суддею, — розповідає довгожителька. — Звали його Яків Андрійович. — Суд знаходився там само, де й нині. Тільки приміщення було одноповерхове. А квартиру батькові дали при суді, у цьому ж будинку. Там я й з’явилася на світ. Акушерку викликали додому. Мама казала, що народжувала мене при світлі каганця. Фотографія матері — Софії Костянтинівни — збереглася дотепер. Шляхетність жінки видно у всьому — виразі обличчя, погляді, поставі. Співрозмовниця уточнює, що дід по маминій лінії — Костянтин Врублевський — мав високу чиновницьку посаду. Тільки не у Вінниці, а у Балті Одеської області. Родове коріння у них дворянське.

— Мама народила двійнят, — продовжує розповідати Тетяна Яківна Грозна. — Разом зі мною на світ з’явилася ще й сестричка. Можете уявити, якими ми були — я важила два кілограми, а сестра —- ще менше. Невдовзі вона померла. Видно, мені судилося жити за двох. А може, ще й за дітей, які померли — двоє моїх перших хлопчиків залишили цей світ зовсім маленькими. Дочка Алла пішла від нас, коли їй виповнилося 64 роки. Залишилося в мене двоє дітей — син Анатолій, він народився, коли почалася війна, у сорок першому, і дочка Римма, вона на три роки молодша. Життя пролетіло так скоро, що, здається, й не зогледілася. Сто років — це мало. Людині треба жити довше.

— Діти у мене дуже хороші, турботливі, — довгожительці про це дуже приємно говорити. — Римма живе у Москві, але часто приїздить, щоразу залишається на декілька місяців. Анатолій постійно зі мною. Він колишній військовий, полковник. Це вони мені продовжують дні на цьому світі. Піклуються, доглядають... Дай Бог, усім таких дітей!

Читає напам’ять фрагменти з 75 віршів

— Якось мама забідкалася, що у неї щось сталося з пам’яттю, — згадує дочка довгожительки Римма. — Ми з братом після таких слів насторожилися. Дивимося на неї, може, вже й нас не впізнає. А вона з сумом промовляє: «Знаєте діти, не можу згадати прізвище лікаря, який лікував мене, коли мені було десять років».

Син і дочка довгожительки дотепер з усмішкою згадують цей епізод. Так само, як і його продовження. Минув час, і одного разу під час обіду старенька несподівано каже: «Я згадала прізвище свого дитячого лікаря, це — Байтальський».

Підтримувати пам’ять бабусі допомагають постійні тренування. Тетяна Яківна дуже любить розгадувати кросворди. «Можу весь день займатися кросвордами, — каже вона. — Це таке задоволення, що не передати».

У кутках пам’яті бабуся тримає не тільки епізоди. Вона добре запам’ятовує імена тих, хто у них буває у гостях. «П’ять років минуло, як виїхав із Вінниці один мій знайомий на ім’я Руслан, — каже Анатолій Олександрович. — Якось телефонує. Після нашої з ним розмови, мама просить слухавку і одразу запитує Руслана, як здоров’я Оксани, це дружина знайомого; як росте Назар, так звати їхнього сина. Знайомий від несподіванки замовк. Потім ще довго дивувався феноменальній пам’яті мами».

Танцювала до четвертої ранку

Коли Тетяні Яківні було 80 років, в Одесі женився її внук. Бабуся поїхала на весілля. Діти кажуть, танцювала до четвертої ранку, поки гості не порозходилися.

— Без танців я не могла жити, — згадує бабуся. — Коли Толя служив в Угорщині, приїхав у відпустку з товаришем. Мені тоді було вже майже шістдесят, а вони ще хлопці молоді. Той офіцер теж любив танцювати. Ми поставили на подвір’ї програвач. Але мій партнер по танцю довго не витримав. Утік у садок. Затанцювала я його.

Чим так захопили Тетяну Яківну карти, вона не пояснює. Багато часу присвячувала грі в лото. У неї вдома збиралися сусіди, знайомі, були серед них завсідники.

— Я їх одного разу обманула, — каже бабуся. — Обійшла раненько всіх і сказала, що о дев’ятій годині починається турнір. Усі запитують, чого так рано? А я замість пояснення нагадую, щоб брали із собою стільці, бо бажаючих стільки, що місця не вистачить. Коли всі зібралися, кажу їм: «З першим квітня, мої дорогі!» А щоб не дуже ображалися, запросила на чай і пиріг.

— Дві години поспіль може читати напам’ять вірші і співати пісні.

Можна вас поцілувати?

— У мами весь час була тендітна фігура, — каже дочка Римма. — Виглядала молодше від ровесниць. Подивишся зі спини, то й не скажеш, що йде бабуся. Так сталося, коли ми з нею поверталися з гостей. На вулиці стемніло. Йшли не поспішаючи. Мамі було вже за сімдесят. Я тримала її під руку. Позаду йшли хлопці. Про щось голосно жартували, сміялися. Коли раптом один із них підкрався тишком, обійняв маму за шию і питає, чи можна поцілувати. Як побачив лице бабусі, то ніби мову йому одняло. Але, видно, мав трохи совісті, бо довго йшов за нами слідом і все вибачався.

Щось подібне сталося з нашою мамою у тролейбусі. Вона поступилася місцем людині, якій було важко стояти. У цей час хтось із чоловіків почав обдаровувати маму компліментами. Тоді запитав, скільки ж їй років. Мама відповіла, як відрубала: «Сто років!» Водій тролейбуса, який бачив цю сцену, аж пригальмував від почутого.

«А де Дворкіс?»

Вінничанка-довгожителька постійно цікавиться політикою. Багатьох політиків упізнає по голосу. Під час розмови несподівано запитує: «А де Дворкіс? Не знаєте, чим зараз займається? Щось його не чути, не видно...» Коли дочка Римма повертається від дітей з Москви, Тетяна Яківна зазвичай просить її детально розповісти про все, чим живуть москвичі. Приїхав з Одеси внук Олексій, бабуся давай розпитувати, як там в Одесі. Олексій — син найпершої внучки Тетяни Яківни — Галини. Її бабуся доглядала з трьох до чотирнадцяти років. Потім Галя протягом семи років жила разом з бабусею. «У мене шестеро внуків, — каже Тетяна Яківна. — Троє дівчаток і стільки ж хлопчиків». А ось з-поміж семи правнуків тільки одна дівчинка. Дочекалася вже двох праправнуків.

Мама довгожительки — Софія Костянтинівна — також топтала ряст мало не до ста років. До столітнього ювілею не дожила один рік. На прощання бабуся Тетяна просить у журналіста назвати дату свого народження. Римма й Анатолій одразу запитують: «Навіщо тобі, мамо, це знати» — «Хочу поздоровити його у той день, щоб людині було приємно...».