Стійка ворожість до навчання складається часто з перших невдач
Батьки дедалі частіше звертаються до психологів і дитячих психіатрів по допомогу у вирішенні проблем навчання дитини в школі. «Зовсім відмовилася ходити до школи», «не хоче вчити уроки», «нема інтересу до знань» — ось типові скарги мам і тат. Ця ситуація ще більше загострюється в підлітковому віці.
Паралельно, в сім’ї розгортається конфліктна ситуація, що нерідко закінчується відчуженням дитини, розривом батьків, якщо в них різні підходи до виховання. Як реагують дорослі? Таких реакцій, зазвичай, дві. Обидві є показником нерозуміння того, що відбувається, і того, що з цим робити. Перша — обурення. Глибоке і щире. «Ну що їй іще треба — одягнена, взута, нагодована. Що попросить, те купуємо. Тільки вчися — всі умови! А вона...». Далі йде перелік усіх гріхів. Друга реакція — розпач. Теж глибокий і щирий, який виникає з розуміння, що справа зайшла в глухий кут, з усвідомлення безвихідності становища.
Отож, чому все-таки у дитини з’являється негативне ставлення до навчання? Хто винен: батьки, вчителі, дитина?
У моїй практиці в 70—80% випадків це все-таки результати неправильної роботи з дітьми або байдужим відношенням до їхніх проблем з боку дорослих. При аналізі практично кожного подібного випадку можна зазначити, що корінь проблеми в дошкільному віці або початковій школі. Віддавши малюка до школи, батьки впевнені: віднині навчання — це вже не їхня турбота. Мовляв, учителі нехай навчають, вони за це зарплату отримують. У цей період у дітей відбувається зміна провідного виду діяльності. Гра поступається місцем навчанню. Багато батьків не усвідомлюють, що залишають дитину у важку хвилину без такої потрібної їй підтримки, не проявляють інтересу до її основної діяльності — навчання. Щоправда, є й інша крайність — тотальний контроль, коли перевіряється кожний крок, обмежується самостійність і можливість самому приймати рішення, оцінювати свою діяльність.
У цей період життя дитини для батьків найлогічніше, по-перше, структурувати робочий день підлітка, бути послідовними у своїх вимогах до виконання режиму. Спеціально проведені дослідження засвідчили: у школярів, які мають фіксований час для занять, на відповідну годину виникає стан особливої схильності до розумової роботи. По-друге, необхідно, щоб в учня було постійне місце для виконання домашніх завдань. По-третє, треба допомагати дитині, а не працювати за неї, дозволити їй самій контролювати й оцінювати свої дії і досягнення. Правильно роблять ті батьки, які дають зрозуміти дитині, що за своєю важливістю уроки знаходяться на одному рівні з найбільш серйозними справами, якими зайняті дорослі.
Що раніше зрозуміє школяр необхідність постійного самоконтролю, то краще. Велику помилку роблять ті мами й тата, які беруть функцію контролю на себе і прагнуть якнайдовше утримати її. Вони змушують чадо відповідати їм усні уроки, переглядають зошити з домашніми завданнями, навіть збирають йому портфель. Звичайно, спочатку така допомога необхідна. Але батьки повинні розуміти: головне, всього цього поступово навчити сина або дочку. Адже при гіперопіці, як правило, дитина не відчуває відповідальності за погано виконане завдання, забутий зошит і т. д.
І, по-четверте, батьки повинні перебувати в контакті з учителем, необхідно з’ясувати думку педагога про свою дитину — як дається навчання, здібна чи не дуже, чи старанна, чи вміє працювати в класі, чого бракує, щоб учитися краще. Бажано з’ясувати систему вимог і домовитися про єдність дій у школі й удома.
Якщо ми простежимо процес «з’їжджання донизу» в міру переходу із класу в клас, що поглиблюється наростаючим конфліктом з батьками, то побачимо процес формування негативного ставлення до школи і небажання вчитися. «Часом мені не хочеться жити», — заявила дівчинка з дуже забезпеченої родини, яку періодично карали за погані оцінки, іноді били. Стійка ворожість до навчання складається часто з перших невдач. Кому як не батькам побачити це й підтримати в потрібний момент свою дитину, надати необхідну допомогу. Але дорослі, через психологічну неграмотність, діють так, немов бажають і без того тяжку ситуацію зробити геть нестерпною.
Що можна порадити батькам у тих запущених випадках, коли небажання вчитися набуло стійкого характеру? Що згаяно свого часу, потрібно буде робити зараз. Але вирішити це завдання не так уже й просто: все доведеться робити у вкрай несприятливих умовах, з результатом, що дуже повільно приходить. Треба запастися терпінням і знати — на цю роботу піде багато часу. Насамперед, тому, що наші виховні діяння тепер адресовані не маленькій людинці, для якої мама й тато — найкращі люди на світі й безперечний об’єкт для наслідування, а вже достатньо сформованій особистості. Старшокласник з негативним ставленням до навчання у змозі вчинити дуже сильний спротив спробам примусити його займатися. Тому такі засоби впливу, як покарання, домашні скандали, зазвичай, ведуть тільки до поглиблення конфлікту, розриву внутрішніх контактів у сім’ї, але не стимулюють до навчання. Звичайно, сила спротиву зростає пропорційно силі тиску дорослих. Тому заходи прямого впливу виявляються неефективними.
Не слід забувати, що дитина все-таки страждає через свої шкільні проблеми. А як би почувалися ми, дорослі, перебуваючи в конфлікті практично з усім своїм оточенням? Час від часу підліток зневірюється, усвідомлюючи безвихідність ситуації. У такі хвилини він готовий ухопитися за надію вийти з глухого кута і прийняти запропоновану допомогу. Готовий повірити вам.
На цьому етапі перед батьками стоять такі завдання. Перше — почніть свою роботу з установлення контакту і довіри з дитиною. Друге — не покладайте великих надій на нагороди за виправлення навчальних прогалин. Третє — організуйте спільну діяльність, що могла б об’єднувати родину. Четверте — надавайте різні види допомоги дитині в навчанні залежно від можливості встановити контроль за підготовкою уроків. І ще, користуйтеся порадами професіоналів. Проконсультуйтеся в психолога школи або дитячої поліклініки, у дитячого психіатра. Це допоможе уникнути помилок і надати необхідну допомогу, на яку від вас чекає улюблена рідна людина.
Людмила Литвин,президент Всеукраїнської асоціації дитячих психіатрів, головний дитячий психіатр Головного управління охорони здоров’я та медичного забезпечення КМДА.
