Із досьЄ «Голосу УкраЇни»

Володимир ВЕЧЕРКО , народний депутат України від Партії регіонів. Перший заступник голови Комітету з питань європейської інтеграції. Народився 7 листопада 1953 року в Слов’янську Донецької області в родині службовців. У нього дві вищі освіти: в 1977 році закінчив Донецький медичний інститут, в 1993-му — Донецьку державну академію управління. Доктор медичних наук, професор, член-кореспондент Академії медичних наук України. З 1977-го по 1996 рік працював хірургом і завідувачем хірургічного відділення обласної клінічної лікарні Донецька, потім — завідувачем кафедри і заступником декана Донецького медичного інституту. 

З 1996-го по 2005 рік — директор компанії «Меткол», з 2005-го по 2006 рік — генеральний директор ТОВ «Союзпромінвест-Донбас». 

З 1991-го по 1998 рік обирався депутатом Донецької міської та обласної рад. У 2006 році обраний народним депутатом України п’ятого, 

в 2007-му — шостого скликання. Одружений, виховав доньку.

— Коли читаєш вашу біографію, першим напрошується запитання: чому відомий хірург, професор, академік пішов з медицини у великий бізнес, а потім і в велику політику?

— На пострадянському просторі всю науку викинули на вулицю, в тому числі і професорів, академіків. Медицина й раніше фінансувалася за залишковим принципом, а в період розвалу Радянського Союзу й після цього взагалі виявилася нікому не потрібна. Коли я очолив клініку хірургії, шовний матеріал, халати ми діставали самі — доводилося все діставати. Я багато оперував. Хірургію любив, завідував дитячою і дорослою хірургією в найбільшій хірургічній клініці Донецької області. І ніколи не думав, що опинюся в бізнесі. Але так склалися обставини і я зрозумів, що сам себе переріс. Отримав другу освіту, закінчив академію управління й перейшов у бізнес. У той важкий час створювалися фінансово-промислові групи. Поштовхом було те, що в мене виник гострий тромбоз глибоких вен лівої ноги, і я довго не міг стояти за операційним столом. А операції іноді тривали й по 10—12 годин.

— Багато аналітиків і журналістів пояснюють ваш прихід у бізнес тим, що ви — зять Юхима Звягільського. Як вплинув тесть на ваш шлях у бізнесі й політиці?

— По-перше, я ніколи не був зятем, а — сином. Юхим Леонідович був для мене другим батьком. Я одружився 1976 року, а в бізнес прийшов у 1995-му. Коли одружувався, я був простим студентом, таким само, як моя дружина. Мій родич Юхим Леонідович Звягільський на той момент працював директором шахтоуправління «Куйбишевська», і те, що йому призначено в майбутньому стати Прем’єр-міністром, — нікому не було відомо. І він завжди був категорично проти того, щоб я йшов у бізнес. Він знав, що в мене все дуже добре виходило в медицині — у 32 роки я вже був доктором медичних наук за фахом «хірургія», і він хотів, щоб я, так само, як і він, займався своєю улюбленою справою. У мене дві вищі освіти, 156 наукових праць, два винаходи, монографії... Замолоду я управляв не магазином, а відповідав за найдорожче — за здоров’я і життя дорослих і дітей, завідуючи міжрегіональною дитячою хірургією, діяльність якої поширювалася на Донецьку, Луганську, Запорізьку і Харківську області. Це ні про що не каже? Я вибрав сам собі шлях, і ніхто мені в житті не указ — куди йти, що робити. А Юхим Леонідович — це велика людина, котра завжди вболіває за сім’ю, завжди дає мені мудрі поради. У нас чудові стосунки, це наш батько. Один батько мене народив, виховав до школи й інституту, а потім ми тривалий час із дружиною мешкали в одній квартирі з Юхимом Леонідовичем. Таких людей на сьогодні, на жаль, одиниці, які керували б країною й сім’ї приділяли увагу. Тому з ним радяться і політики, і керівники підприємств, і бізнесмени.

— А як ви, успішний бізнесмен, опинилися у великій політиці?

— Велика політика сама прийшла до мене, а не я в неї. Багато моїх колег по бізнесу і політиці були керівниками підприємств, міста, області, у мене з усіма нормальні дружні стосунки. Ми працювали одним колективом, одне одного всі дуже добре знаємо. Ми на політичній арені з 1990 року. Я толерантна людина, завжди шукаю компроміс, ні з ким не сварився і не збираюся сваритися. Потрібно завжди шукати компроміс, а не ворогувати. Тому так сталося, що більшість моїх друзів нині в Партії регіонів, ми дружимо, спілкуємося й разом працюємо. Але в мене є друзі і з інших фракцій.

— Хто вам запропонував місце у списку Партії регіонів?

— Не знаю. Воно само прийшло, я його не просив. Мене давно всі знали. До Партії регіонів вступив 2005 року.

— Одне з вітчизняних видань у рейтингу «50 найвпливовіших донецьких» віддало вам 15-те місце, назвавши вас «одним із головних перемовників Партії регіонів», стверджуючи, що саме через вас «народні депутати від БЮТ намагалися гарантувати безпеку свого бізнесу після перемоги Януковича». Що це були за перемовини?

— Багато бізнесменів сьогодні перебувають і в Блоці Юлії Тимошенко, і в «Нашій Україні», і в комуністичній, і в нашій партії. Бізнес переплітається, ми працюємо на одному полі. Тому я проводжу таку лінію, що люди повинні домовлятися, створювати нові проекти, а не руйнувати. Потрібно між собою досягати угоди, шукати компромісу, а це мистецтво. Необхідно захищати людей, тому що невідомо, що завтра буде зі мною. Поки живеш, треба мати більше друзів, щоб допомагати одне одному у важку хвилину. Хоча важких хвилин і не повинно бути, повинні бути стабільність, нормальна політика, а не пресинг одне одного.

— Ви представляєте Донбас, що вважається проросійським регіоном. А в парламенті працюєте в Комітеті з євроінтеграції. Чому вибрали цей напрям?

— Європейська інтеграція мене завжди цікавила, і буде цікавити. І не тільки європейська — взагалі інтеграція. Не згоден, що Донбас — проросійський регіон. Донбас прагне до багатовекторної політики. Це прогресивний регіон, сюди входить не тільки Донецька, а й Луганська, Дніпропетровська, Харківська, Запорізька області, а також і Ростовська область Росії. Географічно це називається Донецький басейн. Перші реформи в 90-х роках усі йшли зі Сходу. Ми не можемо замкнутися, як хотів Президент Ющенко, самі в собі, ми повинні розвиватися. А для розвитку маємо дружити із сусідами — з Молдовою, Білоруссю, Російською Федерацією, з країнами СНД, європейського співтовариства. Я за таку політичну й економічну інтеграцію, щоб наша країна отримувала нові можливості в економіці. Ми повинні реалізовувати більше товарів народного споживання, ввійти в Європу, а не щоб нам говорили: сьогодні це у вас купуємо, а завтра — ні, це беремо, а це не беремо. Якщо прагнемо до європейського співтовариства, то Європа має нас почути і стати нашим партнером. У рівноправному економічному співробітництві всі повинні мати вигоду — Євросоюз свою, Україна свою, а країни СНД свою.

— Чи можуть найближчим часом бути підписані угоди про асоціацію, вільну торгівлю та інші? Чи потрібна сьогодні Україна європейському співтовариству?

— Потрібна. І це видно навіть з останніх подій. Сьогодні Європі потрібні гарантії транзиту природного газу, збільшення імпорту електроенергії. І от нині, в 2010 році, Європа почала чути нас. Досі не чула. Вона нав’язувала модернізацію, євростандарти. Але, подивіться, в українській харчовій, молочній, переробній промисловості все устаткування європейське — датське, голландське, німецьке, австрійське. Нам не потрібні «європейські стандарти», тому що вони вже існують сьогодні. Просто не хочуть, щоб наші товари в зоні вільної торгівлі потрапляли на європейський ринок. Але дотиснемо це питання, і договір про зону вільної торгівлі буде підписано. Наші товари реалізовуватимуться в зоні Євросоюзу — наш Президент Янукович цього доб’ється.

— Останнім часом те cаме європейське співтовариство — Євросоюз, ПАРЄ, ЄНП — стурбовано станом зі свободою слова і демократією в Україні. Ви визнаєте наявність таких проблем?

— Кожен телеканал має право на існування, кожен громадянин України, в тому числі й журналісти, має право на свої висловлювання, якщо вони відповідають істині, а не просто огульні обвинувачення. Сьогодні в Україні проблем зі свободою слова немає. Це бізнес, який потрібно регулювати. Поїдьте до Росії, Білорусі, Молдови — в нас демократичність розвинена вище, більше й ширше, ніж в інших країнах на пострадянському просторі. І від демократії наш Президент Віктор Янукович нікуди не піде вбік. Може, хтось і хоче перегнути палицю, але це не вийде.

— Над чим працюєте в парламент-ському Комітеті з євроінтеграції?

— Наш комітет націлений на адаптацію українського законодавства до законодавства країн європейського співтовариства. І я все роблю для просування цього: беру активну участь у міжнародних нарадах, семінарах, конференціях, щоб нашу країну чули, поважали. Я патріот своєї країни.

— Деякі депутати-бізнесмени отримують свою депутатську зарплату раз на рік або віддають всю її на благодійні цілі, живучи на інші доходи. А ви?

— Зарплату отримую щомісяця, але й займаюся доброчинністю в Донецькій, Луганській областях. Багато допомагаю в соціальній сфері, медзакладам — це і дитяча стоматологія, і ремонт пологового будинку, комп’ютеризація шкіл у Стаханові, забезпечення машинами «швидкої допомоги». Нещодавно в Донецьку за підтримки міського голови відновили меморіал героям Великої Вітчизняної війни, поставили пам’ятник афганцям.

— А де нині ваш дім — у Донецьку чи в Києві? Ви отримали в Києві квартиру як депутат?

— На відміну від інших депутатів, я квартиру в Києві не отримував. У мене квартира в Донецьку, а тут мешкаю в готелі.

— Як любите відпочивати?

— Люблю відпочивати в Криму. З дитинства люблю риболовлю. Я виріс у сільській місцевості, як писав Чехов, «Святогірськ — це донецька Швейцарія». Дуже красиві місця. Активно займався спортом, волейболом, був призером з багатоборства, але кинув спорт, коли навчався в медінституті. Потрібно було більше приділяти уваги навчанню. Люблю готувати рибу, яку сам наловив, у фользі на багатті.

Інтерв’ю взяла Юліана ШЕВЧУК.