От десь в середині жовтня всі місцеві та й деякі київські газети почнуть дружнє «ай-я-яй». Що треба щось робити — загинається ж містечко посеред степу! І тоді і в уряду, і в місцевої влади під впливом зчиненого галасу зазвичай завжди знаходяться чергові два мільйони, які після цього «щедрою рукою» подають степногірцям. І на рік добиваються майже гробового мовчання. Бо якщо зиму в Степногірську пережили, то хай скажуть спасибі і за це...
Як відомо, у 1987 році місцева новозбудована шахта дала першу руду. Містечко, що виросло на пагорбах по обидва боки від Сухоіванівського, стає престижним місцем проживання...
Аж тут грянув 1996 рік. І з’ясувалося, що возити марганцеву руду з Африки КОМУСЬ набагато вигідніше, ніж добувати її за 25 кілометрів від основних споживачів. Та що там за 25 кілометрів! За словами Степногірського селищного голови Ірини Кондратюк (на знімку), був період, коли ливарний цех, створений на проммайданчику однією дніпропетровською фірмою для виготовлення заготовок феросплавного виробництва, завозив одну зі складових — марганцеву руду з Австралії. І це за умови, що згаданий цех розташований лише за 50 кроків від ствола степногірської шахти. На той час уже затопленої ґрунтовими водами, які просто припинили відкачувати, і з безжально вирізаними металоконструкціями. Вирізаними, зрозуміло, не рядовими «металістами»...
Уся друга половина 90-х років пройшла під схлипування всіх і вся причетних, і не дуже, про важку долю чудового містечка. Пам’ятається, що Президент Леонід Кучма ледь не особисто з газовим ключем у руках запускав місцеву котельню. Пам’ятається, який ентузіазм і настирливість демонстрував колишній запорізький голова облдержадміністрації і вже колишній міністр ЖКГ Олексій Кучеренко. Це щоб уже навесні 2001 року запрацювала шахта, а отже, у Степногірськ повернулося життя. Однак спільними зусиллями Мінприроди і Мінпромполітики, Фонду держмайна і в якийсь період облради, а в якийсь — облдержадміністрації вдалося й ці, й інші потуги благополучно пустити у свисток.
— Наприкінці грудня 2009 року без жодних оголошень відбувся конкурс з продажу одразу семи так званих рудних полів, — каже селищний голова Ірина Кондратюк. — Тобто надр, теоретично, семи шахт. Кому продано? Начебто якійсь фірмі із Запоріжжя. Що то за фірма, досі з’ясувати не вдалося. Дуже схоже на те, що можливі роботи не тільки на першому рудному полі, де так і не відновила роботу шахта, а вже й на наступних буде заблоковано».
Що ж маємо в результаті всіх цих маневрів? Та те, що Степногірськ вже скоро 20 років — без війни, без землетрусу і всілякої пошесті — не живе, а бідує. Створюючи всім, від Києва і до Василівської райради, лишень проблеми. «Та скільки вже можна тут стояти з простягнутою рукою?» — кажуть прохачам із Степногірська відкритим текстом. «Та нам не потрібні гроші — дайте шахту або інше містоутворююче підприємство! — буквально рефреном повторює Ірина Кондратюк. — Бо навіщо зірвали зі всього Радянського Союзу п’ять тисяч людей і звезли їх у ці 9-поверхові «шпаківні»? Щоб із 2004 року вони сиділи тільки на опаленні електрокалориферами? Щоб вода — двічі на день по три години, та й та з домішками півтаблиці Менделєева? Щоб робота — тільки у Запоріжжі (маршрутка — шість гривень в один кінець), де, як тільки-но почалася криза, всіх степногірців одразу позвільняли — навіщо ганяти за ними заводські автобуси?»
— Розумієте, ми тут не прохачі і не ледарі, — навіть трохи емоційно каже Ірина Анатоліївна, — всі якось пристосувалися. Подивіться, кругом чистенько, прибрано — все, що можемо зробити самі, ми робимо. Однак тільки-но пропадає електрика, а містечко «висить» лише на одному так званому фідері, настає «кінець світу» — ні тепла, ні світла, ні приготувати їжу. У степу порвані дроти — швидше норма, ніж НП... Щодо «кучминої» котельні, за яку окремі діячі й ордени отримали, то вона спроектована для роботи на рідкому паливі. І вже у 2004 році люди не могли розрахуватися з боргами — виходило по 7 гривень за квадратний метр площі. Та й якби ще було тепло! Адже батареї — як лід, а треба платити такі шалені гроші. Через те жителі й відмовилися від отримання централізованого тепла. У 2007 році після візиту до Степногірська тодішнього віце-прем’єра Володимира Рибака з держбюджету дали 15 мільйонів на підведення газу. Підвели 20-кілометрову трубу з-під Оріхова, а ось на газорозподільчу станцію грошей вже не вистачило. Окрім того, надійшло кілька мільйонів на ремонт 12-кілометрового водоводу. Відремонтували сім кілометрів. А далі, в 2008 і 2009 роках, на інфраструктуру Степногірська з держбюджету не було виділено жодної копійки. Власне, як і в 2010-му теж. Тож є труби, зариті в землю, але немає ні газу, ні нормального водопостачання.
— Був би хоч газ, — продовжує селищний голова — було б життя. Адже котельня не пограбована, її хоч завтра запускай у роботу — селищна рада утримує чотирьох сторожів. Тому із заміною форсунок ця котельня могла б нормально працювати на газі. Власне, тут можливі варіанти: індивідуальне теплопостачання, наприклад, на віддаленому третьому мікрорайоні, модульні котельні на кожен будинок тощо»...
Але в держави грошей, щоб завершити роботи, немає, це вже ми від себе додаємо, як немає і того, що хитро називається політичною волею. Остання дуже знадобилася б, щоб поставити на місце наскільки впливових, настільки ж і безжалісних людей і розблокувати роботу шахти. А працювала хоча б вона — навіть без балансоутримування нею тепло- і водомереж, були б якісь відрахування до бюджету селища і робота степногірцям. А це вже значно спрощувало б життя останнім.
На щастя, навіть і без того спрощення в містечку шахтарів-пенсіонерів (уже всі гірники першого призиву досягли пенсійного віку) життя продовжується. І кілька років у Степногірську народжуваність перевищує смертність. Тож, хай і з допомогою батьків, влада готує приміщення під збільшення кількості груп у садочках.
Символічно, що при самому в’їзді до містечка примостилося кафе «Карфаген». Мабуть, якийсь оригінал саме так назвав заклад, щоб підкреслити очевидне: вже надто велика група товаришів поставила собі за мету зруйнувати степовий Карфаген. А він вперто стоїть. І навіть візуально не подає ознак занепаду. Але чи надовго його ось такого вистачить?
Запоріжжя—Степногірськ.
