Блаженні ці діти. І ті, хто поруч з ними

— Саме так було і зі мною, — починає розмову Антоніна Корчинська. — Відмінниця у школі, краща студентка, щаслива молода дружина — життя було таке радісне. У відділі, куди мене направили на роботу, нас було шестеро молодих спеціалістів, і ми всі майже одночасно чекали народження первістків — тільки й розмов про це, стільки планів, стільки надій.

Згодом кожна мама намагалася з гордістю продемонструвати свою крихітку та її перші життєві успіхи: кроки, слова. Тільки маленька Оля була не схожа на всіх. І треба було бачити, як сильний, здоровий і розумний дорослий світ глухим муром став проти маленької беззахисної дівчинки, котра ніяк не могла збагнути його.

У садочку вже через кілька днів відвідувань мамі категорично заявили: «Заберіть вашу дитину і ніколи більше сюди не приводьте». Найближчі люди, чоловік і родина, поставили вимогу: «Або ми, або вона. Її місце не в родині, а в притулку для інвалідів».

При Олиних діагнозах про школу, навіть спеціалізовану, і мріяти не доводилося. Яке там! Серед білого дня навіть на вулицю важко було вийти з дитиною — дорослі перешіптувались і відверто розглядали дівчинку, знайомі навпаки вдавали, що не помічають. А діти насміхалися, перекривляли і не пропускали нагоди, щоб якомога болючіше штуркнути. Тож навіть гуляти зі своєю донечкою Тоня намагалася, коли стемніє.

Але що чужі, коли й вона сама просто не знала, як жити з такою дитиною. Світ Олі замикався в її голові, до всього додавалися ще й проблеми аутизму, коли дівчинка вперто відгороджувалась від усього стороннього і жила тільки за тими правилами, які встановила для себе сама. Не дивно, що одного дня для мами настав момент, коли вона просто не витримала і, прислухавшись до настійних порад, таки поїхала подивитись, як живуть такі діти у спеціалізованих закладах.

— Якщо у вас слабке серце, краще туди не їздити, — радить Антоніна Павлівна. — Звичайно, сьогодні і там картина дещо інша. Принаймні зовнішній вигляд таких притулків змінився. Але те, що я побачила тоді, в часи перебудови, коли всі сиділи на голодному бюджетному пайку, годі й згадувати. Хлопчики та дівчатка були поголені налисо, одягнені в якусь жахливу однакову форму, уражені інфекційними шкірними хворобами... На це неможливо було дивитись. Напевно, тоді я і зробила свій остаточний вибір — залишилась без чоловіка, родини, друзів, без роботи, будь-яких доходів і найменшої надії на нормальне життя. Зате зі своєю Олечкою. Та тільки тепер, через багато років, я починаю розуміти, що саме вона дала мені багато інших шансів у житті. Вона зробила мене сильною і незламною, і я навіть не уявляю, що може мене налякати. Вона безпомилково розкрила всі душевні якості тих, хто був біля мене поруч, чітко поділивши, де друг, а де ворог. Завдяки Олі я змогла зрозуміти, який це справді щедрий дар і безмежне щастя мати здорову дитину, коли все-таки зважилась народити ще й сина. Зрештою, саме вона допомогла мені знайти своє місце в житті.

І тепер цей шанс мама і донька намагаються дати ще й десяткам інших людей, що опинилися у схожій ситуації.

Про все, що довелося пережити (а це справді жахливі моменти!), Антоніна Павлівна розповідає щиро і відверто. І вже це — велика перемога. Бо добре знає, що переважна більшість родин, де є дитина із розумовими відхиленнями, іншими серйозними вадами, просто замикається в собі, а батьки разом із дітьми стають бранцями своїх помешкань. Що й казати, наше суспільство ще далеке від того, щоб не тільки зрозуміти і виявити милосердя до таких інвалідів, а хоча б дозволити їм просто існувати поруч.

«Це правда, що наші діти можуть бути і некерованими, і агресивними, але ще частіше — вони беззахисні перед навколишнім світом, котрий виявляє до них ще більшу агресію, жорстокість і нерозуміння», — розповідають у центрі реабілітації молодих інвалідів з розумовою відсталістю. Тому не дивно, що життєві шляхи обмежуються для багатьох або вимушеним домашнім ув’язненням, або довічним притулком в будинках для інвалідів.

Одного дня Антоніна Корчинська разом із кількома батьками-відчайдухами вирішили розірвати це трагічне коло. Спочатку вони об’єдналися у громадську організацію, де можна було хоча б відверто, не соромлячись одне одного, розповісти про свою біду і бути впевненим, що тебе обов’язково зрозуміють. І тільки виговорившись після багаторічного страдницького мовчання, вони зрозуміли що можуть зробити більше. Невеличка купка ентузіастів взялася за організацію школи для своїх дітей. Вони знали, що дати їм освіту не зможуть. У цій школі діти повинні навчитись просто жити — їсти, одягатися, спілкуватися з ровесниками...

Після неймовірних зусиль десять років тому така школа була не просто організована, облаштована, а й поставлена на бюджетне фінансування. І це стало першим прикладом для всієї країни.

— Але поки ми прийшли до цього, поки тривав весь організаційний процес, із жахом зрозуміли, що діти вже виросли зі шкільного віку, — продовжує Антоніна Павлівна.

— Комусь залишався рік-другий, комусь трохи більше до повноліття. А що далі? Знову домашня тюрма?

Теоретично можна зрозуміти, що затримка в розумовому розвитку змушує зупинятися цих людей на рівні малих дітей. Та сприймати ці реалії не тільки стороннім, а й рідним непросто. Однією з перших у реабілітаційному центрі мене зустріла усміхнена доросла дівчина з іграшковим собакою в руках. Це — Таня. Її найбільша мрія — мати свою дитину, і вона тривалий час носила на руках, не випускаючи ні на хвилину, ляльку. Реальний світ для неї зупинився на дитячий грі у доньки-матері. Скільки могли про це розповідати її батьки стороннім, які відверто насміхалися над уже дорослою людиною? Мати спересердя наказала викинути ляльку, а Таня швидко замінила її на собаку, котрого тепер заколисує, ніжно обіймає і сповиває.

Це жорстока правда: якщо до хворої дитини в суспільства ще виникає жалість і співчуття, то, чим доросліша вона стає, тим слабші ці почуття. Свого часу церква повірила в те, що їм відкриті таємниці, які невідомі здоровим і сильним розумом, і занесла їх до рангу блаженних. Але, забувши про віру, суспільство на тривалий час відкинуло в забуття і тих, кого вона шанувала. Тепер ми знову намагаємось повернутися до духовних витоків віри, але пустити у своє серце цих вічних дітей вдається далеко не кожному.

В Антоніни Корчинської не було іншого виходу, як іти до кінця — вона взялась за створення центру, де змогли б жити нормальним життям молоді інваліди з інтелектуальною недостатністю. Для початку Хмельницький фонд соціального захисту та реабілітації інвалідів з дитинства мав один капітал — хворих дітей. До цього додався досвід створення «Школи життя». Потім, завдяки титанічним старанням, — допомога Фонду соціальних інвестицій, котрий виділив під проект понад сімсот тисяч гривень. Затим своє плече підставила ще й міська влада, котра не пошкодувала півмільйона. А ще — майже зруйноване приміщення колишнього дитячого садка, балансова вартість якого була практично нульова.

Те, що було, і те, що стало, неважко порівняти. Антоніна Павлівна разом із першими працівниками центру розгрібали завали бруду та уламків. Тепер заходиш у двір та приміщення просто ідеального порядку та затишку. Тут немає розкоші, тут є те, чого його вихованці ніколи не змогли б отримати вдома, — заняття з викладачами, розваги у невеликих ігрових кімнатах, а головне — спілкування. Закриті для всього світу, вони відкриваються одне для одного. Вони тут рівні серед рівних. Вони випускають на волю свої серця і почуття, знаходячи друзів і навіть закохуючись. Це місце не випадково назвали «Родинним затишком».

Центр, а разом із ним і вихованці, котрих ще вчора родини ховали від усього світу, тепер викликають інтерес у багатьох. Те, що за досвідом сюди їдуть із багатьох українських міст, вже не дивина. Але важко перерахувати всі закордонні делегації, котрі також зацікавились унікальним досвідом. Гості із Польщі, Індії, Білорусі, Німеччини, Росії, Туреччини, Ізраїлю, Швеції побували тут. Світ не просто зацікавився, а захопився «Родинним затишком». Та побороти «домашній» бюрократизм і скупість виявилось непросто.

Оскільки центр мав статус реабілітаційного, то тривалий час до нього висували претензії: «А де ж ваші реабілітовані? Чому із жодного не знято інвалідність, не змінено діагноз? Немає? Тоді й бюджетні гроші ви неправильно використовуєте». Контролери начебто все розуміли, але посилалися на закони, котрі висувають саме такі норми. Почувши це, не можеш не запитати: «То в кого не вистачає тверезого глузду?».

Кому і як пояснювати, що центр не додав здоров’я своїм підопічним. Він дав їм інше — можливість жити в суспільстві. Нехай доволі камерному, але сповненому реальних почуттів, переживань і спілкування.

— А ми вже працюємо над іншими проектами, — ділиться планами Антоніна Павлівна. — Хочемо доповнити свій заклад ще й центром постійного перебування. Уявіть, коли така молода людина раптом опиняється без батьків чи опіки. Куди їй іти? Тут її дім.

На мансарді вже навіть сплановано невеличкі кімнатки для майбутніх мешканців. Але ніяких фінансових сил уже не вистачило, щоб завершити їх ремонт. Тому Антоніна Павлівна пише проекти, стукає у всі доброчинні двері, щоб довести задумане до кінця.

А ще ж потрібна своя майстерня. Вона вже стоїть у дворі, а благодійники з Німеччини подарували свічковиливну машину та невелику гончарну піч. Це ж і заняття, і навіть, можливо, перші в житті зароблені підопічними центру гроші. Єдина проблема — відшукати хоча б п’ятдесят тисяч гривень на закінчення ремонту так і не вдається.

І ще б басейн зробити. Ці молоді люди не те що моря, дуже часто навіть річки не бачили. А так стояв би у дворі — купайся, насолоджуйся...

Гарні плани. Не біда, що ці діти не вміють мріяти. Поруч є ті, хто просто дарує їм усе, що вони тепер мають. У християнській моралі завжди вважалося благодаттю допомогти тим, чий розум живе зовсім в інших вимірах. Цей шанс і тепер вони дають кожному з нас. 

Центр денної зайнятості та тимчасового догляду для молодих інвалідів з інтелектуальною недостатністю «Родинний затишок» має такі реквізити:

 

Хмельницький.